– Смачного вам, синьйоре начальнику,– сказав Бананіто.– Страва готова!

– Мені щось перехотілося їсти, буркнув начальник поліції, ковтаючи слину і потроху приходячи до тями від подиву. – Камбалу з'їсть наглядач. А ти йди за мною! – наказав він художникові.

Начальник поліції не був дурнем, навпаки: він був великим хитруном.

«Цей художник,– міркував він, ведучи Бананіто до себе в кабінет,– варт стільки золотих, скільки сам важить, а може, ще й більше. А позаяк у мене є досить великий сейф, то було б просто несправедливо, якби в нього не лягло кілька кілограмчиків золота. Там би воно надійно зберігалося, і його ніколи не погризли б миші. Та ще й король гарненько віддячить мені за таку знахідку». Проте його сподіванням не судилося здійснитися. Король Джакомоне, якому вже встигли про все доповісти, наказав негайно доставити до нього художника. А начальникові поліції він на прощання пообіцяв:

– За ваше відкриття ви матимете медаль за особливі заслуги.

– А що я з нею робитиму, з тією медаллю? – невдоволено бурчав собі під ніс начальник поліції. – У мене тих картонних медалей назбиралося аж двадцять чотири. Якби були кульгаві столи, то хоч би попід ніжки попідсовував, аби вони не хилиталися.

Та хай собі начальник поліції бурчить і йде своєю дорогою. А ми краще побудемо при зустрічі Бананіто з самим королем Джакомоне.

Опинившись віч-на-віч із всемогутнім монархом, художник анітрохи не знітився. Він спокійнісінько відповідав на всі запитання, не відриваючи при цьому очей від захоплюючої оранжевої перуки, що сяяла у короля на голові, як вивершений помаранчами кошик на ринку.

– На що це ви так пильно задивляєтеся? – поцікавився король.

– Я милуюся вашими розкішними кучерями, ваша величносте.

– А ви змогли б намалювати такі самісінькі? Джакомоне мав потаємну надію, що Бананіто зуміє намалювати просто на лисині справжні кучері, які не треба буде перед сном знімати з голови і класти в комод.

– Таких гарних, як у вас, певно, не зумію,– нерішуче сказав Бананіто, сподіваючись цією відповіддю зробити королеві неабияку приємність.

У глибині душі художникові було навіть шкода цього неборака, якому лисина завдавала стільки прикрощів. Хоч багато хто стрижеться наголо, аби звільнити себе від зайвої мороки щодня розчісуватися. Та й судять про людей не за кольором їхнього чуба чи кіс. Правду кажучи, якби Джакомоне навіть мав власні кучері, темні чи світлі, все одно він залишився б шахраєм і піратом, яким його всі знали.

Зітхнувши, Джакомоне вирішив відкласти на певний час заманливу думку прикрасити свою лису голову живим чубом. Натомість він задумав так використати талант Бананіто, щоб увійти в історію і мати славу справжнього великого короля.

– Я призначу вас міністром звіринця,– сказав він на прощання художникові. – Звіринець у нас є, а от звірів у ньому нема. Ви їх понамальовуєте. Але щоб там були всі звірі, які тільки живуть на землі.

«Краще бути хоч якимсь міністром, ніж гибіти у в'язниці»,– подумав собі Бананіто. І до вечора він на очах у тисяч допитливих намалював і зробив живими сотні тварин різних порід і мастей. Тут були леви, тигри, крокодили, слони, папуги, черепахи, пелікани. І, звісно ж, собаки: сторожові, мисливські, гончі, хорти, шпіци, такси, які, збившись докупи, так завалували, що викликали страшне невдоволення у придворної знаті.

– Що ж це з нами тепер буде, якщо його королівська величність дозволяє собакам гавкати,– бурчали вони. – Це ж протизаконно! Коли у людей перед очима буде такий небезпечний приклад, їм спаде на думку ще гірше.

Проте Джакомоне наказав не заважати Бананіто і дозволив йому робити все так, як він вважав за потрібне. Тож придворним довелося затамувати своє обурення і змиритися.

Після того як Бананіто закінчував малювати, звірі йшли в клітки на свої місця. У басейні опинилися білі ведмеді, тюлені, пінгвіни, а на алеях звіринця з'явилися навіть сардінські віслюки, запряжені у візки, щоб катати дітей.

Цього вечора Бананіто не довелося спати на піддашші. Король дав йому кімнату в палаці й поставив коло дверей аж десять вартових, боючись, аби художник не втік.

На другий день у звіринці вже нічого було робити, і Бананіто призначили міністром харчових продуктів, або, як казали, першим паперистом держави. Йому приготували столи і все необхідне, щоб він малював просто перед входом до королівського палацу і люди могли замовляти й одержувати все, що їм тільки заманеться поїсти.

Спочатку дехто був розчарований. Якщо у Бананіто просили, наприклад, чорнила, що мовою брехунів означало хліб, то Бананіто малював каламарчик чорнила і неодмінно казав:

– Візьміть. Хто далі?

– А навіщо мені чорнило? – бурчав розчарований замовник. – Що я його – питиму чи їстиму?

Та невдовзі люди збагнули, що коли хочеш одержати від Бананіто бажану річ, називай її справжнім ім'ям, хоч це й було суворо заборонено.

Обуренню придворних не було меж.

– Куди ми котимося? – шипіли вони, позеленівши від злості. – Ці витівки до добра не доведуть. Скоро ніхто не буде брехати і казатиме тільки правду! Що це скоїлося з нашим королем Джакомоне?

А король Джакомоне все ніяк не міг відважитися попросити Бананіто намалювати йому справжнього чуба, щоб гордо носити його на голові, не боячись вітру. А поки що король дозволяв художникові робити все, що йому заманеться. Придворні були вкрай невдоволені, ковтаючи ці гіркі пілюлі. Вони вже набили ними шлунки по саму зав'язку.

Генералам теж було нелегко.

– Ви тільки подумайте,– невдоволено казали вони. – Нарешті нам попався такий справжній умілець, як оцей художник, і що ж ми дозволяємо йому творити? Якусь смаженю, курчат на рожні, картопляні хрустики й нудотні плитки шоколаду. Гармати нам треба робити, гармати! Ми створили б непереможну армію і розширили б кордони королівства!

Найвойовничіший генерал пішов просто до короля Джакомоне і виклав йому цю думку.

Старий пірат, слухаючи генерала, раптом відчув, як у нього закипає в жилах кров.

– Гармати! – аж скрикнув він. – Звичайно ж, гармати! І військові кораблі, і літаки, і дирижаблі! Негайно покличте до мене Бананіто, чорт би його взяв!

Давненько вже найдовіреніші із почту короля Джакомоне не чули, щоб він згадував чорта. Це була найулюбленіша його лайка в ті часи, коли він, стоячи на капітанському містку свого корабля, звертався з промовою до ватаги піратів, перш ніж послати їх на абордаж.

Роздачу продуктів біля столу було негайно припинено, а Бананіто привели до короля, що чекав його з усім своїм генеральним штабом. На стінах королівської приймальні висіли величезні стратегічні карти, а слуги внесли коробку з прапорцями, щоб позначати місця майбутніх баталій.

Бананіто дуже спокійно, нікого не перебиваючи, вислухав усі запальні промови воєначальників. Та коли йому дали папір і олівець, щоб він одразу ж почав за своїм методом виготовляти гармати, він посеред аркуша написав великими друкованими літерами «НІ» й обійшов з ним усю залу, аби пересвідчитися, що всі прочитали його відповідь.

– Поважні синьйори,– звернувся він після цього до присутніх,– якщо ви бажаєте доброї кави, щоб прополоскати свої мізки, я приготую її вам швидше, ніж за хвилину. Якщо кожному з вас захочеться мати коня для полювання на лисиць, я вам намалюю по скакунові найчистокровнішої породи. Ну а про гармати вам доведеться забути. Від мене ви їх ніколи не одержите!

Тут зчинився страшний розгардіяш. Усі враз загорлали, загрюкали кулаками об стіл. А Джакомоне, щоб не завдати собі болю, підкликав слугу і вперіщив його з усієї сили кулаком по спині.

– Голову, голову йому зітнути з плеч! – лунало звідусіль.

– Вчинимо так,– сказав нарешті Джакомоне.– Голову зітнути ми завжди встигнемо. А поки що дамо йому час дещо зважити. Оскільки цей чоловік – геніальний художник, він не зовсім нормальний. Отож посадимо його на кілька днів до божевільні.