– Тітко Кукурудзо,– весело мовив Шкандибчик,– ви хоча б узяли сині нитки, вони більше пасують до кольору моєї шерсті. Ці оранжеві просто жахливі, вони нагадують мені перуку короля Джакомоне.

– Нас не цікавлять зараз перуки,– урвала його тітка Кукурудза. – Найголовніше, щоб ти був пришитий і не втік, як учора. Ти рідкісна тварина, і я чекаю від тебе великих справ.

– Я ж тільки кіт,– скромно зауважив Шкандибчик.

– Ти кіт, який нявкає. А таких зараз мало, точніше, їх зовсім нема. Коти почали гавкати, як собаки, і, звісно, у них це кепсько виходить, бо вони народилися не для цього. Я люблю котів, а не собак. У мене їх дома аж семеро. Вони сплять на кухні під раковиною. Щоразу, коли вони відкривають рота, мені хочеться затулити вуха й тікати з дому. Я разів сто намагалася навчити їх нявкати, але вони не слухаються мене.

Шкандибчик почав пройматися симпатією до цієї старої синьйори, яка, без сумніву, врятувала його від жандармів і якій уже в печінках сидять гавкучі коти.

– Та хоч би там як,– вела далі тітка Кукурудза,– розмову про котів ми відкладемо до завтра. Сьогодні ввечері ми зробимо інше.

Вона підійшла до мініатюрної шафки і витягла з неї книжку.

– «Трактат про чистоту»,– прочитав її назву Шкандибчик.

– А зараз,– мовила тітка Кукурудза, зручніше вмощуючись у крісло навпроти Шкандибчика,– я прочитаю тобі цю книжку від першого розділу до останнього.

– А скільки в ній сторінок, тітонько?

– Не багато, всього вісімсот двадцять чотири разом із змістом, який я, хай уже так, не буду читати. Отож-бо слухай: «Розділ перший. Чому не слід писати своє ім'я на стінах. Ім'я – річ важлива, і ним не можна розкидатися. Намалюйте гарну картину і можете поставити під нею свій підпис. Створіть гарну статую, і ваше ім'я буде на п'єдесталі. Сконструюйте гарну машину, і ви матимете право назвати її своїм іменем. Тільки люди, які не роблять нічого доброго і не мають місця, щоб поставити своє ім'я, пишуть його на стінах».

– Я цілком із цим згоден,– озвався Шкандибчик. – Але ж я писав не своє ім'я, а короля Джакомоне.

– Помовч і послухай: «Розділ другий. Чому не слід писати на стінах імена своїх друзів».

– У мене тільки один друг,– сказав Шкандибчик,– та й того я загубив. Я не хочу слухати цього розділу, бо мені буде дуже сумно...

– Але тобі хоч-не-хоч доведеться його вислухати, адже ти все одно не можеш рушити з місця.

Цієї миті теленькнув дзвінок – і тітка Кукурудза підвелася, щоб відчинити двері.

Зайшла дівчинка років на десять. Що це справді була дівчинка, можна було здогадатися з «кінського хвоста», зав'язаного в неї на потилиці. У всьому іншому вона нічим не відрізнялася від хлопця: була в джинсах та в картатій ковбойці.

– Ромолетта! – вигукнув здивований Шкандибчик. Дівчинка глянула на нього, намагаючись пригадати.

– Де ми з тобою бачилися?

– Ну як же,– вів далі Шкандибчик,– адже ти майже моя мама. Хіба мій колір нічого тобі не нагадує?

– Нагадує,– відповіла Ромолетта,– шматочок крейди, який я колись узяла з ящика біля класної дошки.

– Узяла? – спитала тітка Кукурудза. – А вчителька знала про це?

– Я не встигла сказати їй про це, – пояснила Ромолетта,– бо відразу пролунав дзвінок на велику перерву. 

– Чудово,– мовив Шкандибчик,– отже, мене можна вважати сином того шматочка крейди. Тим-то я освічений кіт – умію розмовляти, читати, писати й рахувати. Звичайно, я був би тобі вельми вдячний, якби ти намалювала мені всі чотири лапи. Проте я й так задоволений.

– Я теж дуже рада знову побачити тебе, – всміхнулася Ромолетта. – Уявляю, скільки новин ти мені розповіси.

– Усі, бачу, вдоволені, крім мене,– втрутилася тітка Кукурудза. – Вам обом не завадить повчитися того, про що пишеться у цій книжці. Ромолетто, сідай сюди.

Дівчина присунула ближче крісло і, скинувши черевички, вмостилася в ньому з ногами. Тітка Кукурудза заходилася читати третій розділ, у якому пояснювалося, чому не можна писати на стінах образливих для перехожих слів. Шкандибчик і Ромолетта слухали з великою увагою. Бідолашному котові, пришитому до крісла, нічого іншого не лишалося, а Ромолетта робила це не без певних хитрощів, про які ви невдовзі дізнаєтесь.

Дійшовши до десятого розділу, тітка Кукурудза стала позіхати. Спочатку вона робила це двічі на кожній сторінці, потім запозіхала частіше: три, чотири рази на кожній сторінці, далі по разу на кожному рядку... на кожному слові... Нарешті вона позіхнула так солодко, що, коли закрився рот, водночас із ним заплющилися й очі доброї старої синьйори.

– Отак завжди,– пояснила Ромолетта,– дійде до середини книжки і засинає.

– А що ж тепер нам? Чекати, поки вона прокинеться? – запитав Шкандибчик. – Вона мене так міцно пришила, що коли б я навіть захотів позіхнути, то не можу відкрити рота. А мені ж треба чимшвидше розшукати друга, якого я не бачив з учорашнього вечора.

– Зараз я усе влаштую,– сказала Ромолетта. Взявши ножиці, вона обережно розпорола нитки.

Шкандибчик зіскочив на землю, потягнувся, щоб розім'яти трохи лапи, і полегшено зітхнув.

– Хутчій,– прошепотіла Ромолетта,– вийдемо через кухню.

У кухні було темно-темнісінько, і тільки в одному кутку, де, очевидно, була раковина, блищало чотирнадцять зелених вогників. 

– Тут пахне котами,– промовив Шкандибчик. – Я навіть відчуваю запах семи котів.

– Це тітчині кошенята.

З-під раковини почулося веселе хихикання.

– Брате,– пролунало звідти,– а ти не тільки кривий, а й сліпий. – Невже ти не бачиш, що ми, як і ти, собаки?

– Ах ви котенята-брехунята! – вигукнув Шкандибчик, розсердившись не на жарт. – Ваше щастя, що мені ніколи, а то я навчив би вас нявкати своїми кігтями. Тітка Кукурудза ще й подякувала б мені за це.

– Гав-гав! – дружно відповіли семеро кошенят. Шкандибчик, кульгаючи, пройшов через кухню і сів перед своїми сімома братами.

– Няв! – задирливо промовив він.

Всім сімом кошенятам ураз стало кепсько.

– Ви чули? – озвалося найменше з-поміж них.– Він справді вміє нявкати.

– Авжеж, і досить непогано, як для собаки.

– Няв,– повторив Шкандибчик,– няв, няв, няв!

– Це, певно, звуконаслідувач на радіо,– сказало найстарше кошеня. – Не слухайте його. Він нявкає, щоб йому поплескали.

– Ня-ав,– ще раз протяг Шкандибчик.

– Правду кажучи,– пропищало інше кошеня,– я теж хотіло б так гарно нявкати. Коли хочете знати, мені страх обридло гавкати. Щоразу, коли я починаю це робити, мене охоплює такий жах, аж шерсть настовбурчується.

– Дурненький ти мій! – сказав Шкандибчик.---А знаєш, чого тобі так страшно? Та тому, що ти кіт, а не собака.

– А ти мене не ображай. Годі й того, що ми слухаємо тебе. Хтозна, хто ти такий?

– Я, як і ви, кіт.

– Ну, собака ти чи кіт, а нявкати мені теж кортить. – То і спробуй,– запропонував Шкандибчик. – Ти відчуєш, що це таке. У тебе в роті буде солодше, ніж від...

– Ніж від молока, яке нам приносить тітка Кукурудза? – поцікавилося найменше кошеня.

– У сто разів солодше.

– Мені страх хочеться попробувати,– пропищало кошеня. 

– Няв, няв,– підохотливо занявкав Шкандибчик. – Сміливіше, браття кошенята, вчіться нявкати.

І поки Ромолетта трималася за живіт від сміху, найменше кошеня почало боязко нявкати. Йому стало вторити вже сильніше друге. Потім до хору приєдналося третє кошеня. А невдовзі занявкали всі семеро кошенят, мов сім скрипок, підохочувані сильним голосом Шкандибчика.

– Ну, що ви тепер скажете?

– Це й справді солодко!

– Солодше, ніж згущене молоко с цукром!

– Тільки тихше,– попередила Ромолетта,– а то ви розбудите тітку Кукурудзу. Ходімо, Шкандибчику.

І Ромолетта із Шкандибчиком вибігли надвір.

А тітка Кукурудза справді прокинулася й вийшла на кухню. Клацнув вимикач, і всі побачили, як по обличчю старої синьйори течуть сльози щастя.

– Киценьки ви мої! Нарешті, нарешті! – радісно примовляла вона.

Семеро кошенят спершу розгубилися. Вони дивилися на свою заступницю, нявкали безперестану і не могли второпати, що означають оті струмочки, які збігають із її очей. Потім вони глянули на прочинені двері й вервечкою кинулися надвір, ні на мить не перестаючи нявкати.