Почувши його гучний і приємний голос, на поріг повибігали язикаті сусідки.

– Який вродливий і ставний юнак! Звідкіля ти взявся? – питали вони навперебій.

– Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай! Невже це ти?

– Я, тітоньки. Я необачно сів у крісло і заснув, а прокинувся вже з вусами.

Так Бенвенуто почав працювати. Всі любили його. Він завжди був на ногах зі своїм візком, завжди ладний допомагати іншим, завжди за якоюсь роботою і завжди приязний. Одного разу його навіть хотіли обрати мером міста.

– Нам треба саме таку людину, як ти, що не засиджувалася б у своєму кріслі...

Але Бенвенуто відмовився від цієї пропозиції.

Через кілька років померла його мати.

«Я зостався один, як палець,– подумав Бенвенуто. – Сидіти склавши руки я все одно не зможу, бо швидко постарію. Піду-но я краще поблукаю по світу та подивлюся, як живуть інші люди».

Як вирішив, так і зробив. Узяв він свого візка з ганчір'ям і вирушив у незнайомий світ. Він міг іти вдень і вночі, не відчуваючи втоми, через те багато бачив І розмовляв з різними людьми.

– Ви такий чемний і добрий юнак,– часто казали йому.– Присядьте на хвильку біля нас, та погомонимо хоч трохи.

– Погомоніти трохи можна й стоячи,– відповідав Бенвенуто. Так він довго блукав по світу і не старів. 

Якось, проходячи повз убогу-преубогу хатину, він став свідком людської безпорадності, від якої у нього боляче стислося серце: в постелі лежала хвора мати, а коло неї на долівці купкою сиділи дітки й гірко плакали, одне гучніше одного.

– Юначе...– благально покликала його жінка. – Зайдіть-но хоч на хвилинку. Я не в силах підвестися, щоб угамувати діток, а кожна їхня сльоза для мене – ніж у серце.

Бенвенуто зайшов до хатини, взяв на руки одне дитя і, походивши з ним трохи, загойдав його. Так само він поприсипляв і інших. Тільки найменшеньке ніяк не могло вгамуватися.

– А ви присядьте з ним на хвилинку,– підказала мати,– і погойдайте на руках. Воно звикло, що його заколисують сидячи.

Бенвенуто підійшов до грубки, біля якої стояла лавка, і тільки сів, як дитина вгамувалася. Це був на диво гарний хлопчик. Коли він усміхався, всенька кімната, здавалося, веселішала. А усміхався він тому, що Бенвенуто корчив усілякі гримаси, аби тільки його розсмішити. Потім він заспівав малому пісеньку, і той, зрештою, заснув.

– Дякую вам від щирого серця,– сказала жінка. – Якби ви не нагодилися, я, мабуть, померла б з відчаю.

– Не говоріть такого навіть жартома,– відповів їй Бенвенуто.

Коли він підвівся, щоб уже йти, то мимохідь подивився в дзеркало, яке висіло на стіні, і побачив, що скроні йому посріблила сивина.

«Я геть забув, що коли сиджу, то швидко старію»,– подумав Бенвенуто. Але враз розпростав плечі, глянув востаннє на сонних діток і рушив далі своєю дорогою.

Іншим разом, ідучи глухої ночі вулицею якогось невеличкого села, він помітив світло в одному вікні. Заглянувши крізь шибку, Бенвенуто побачив дівчину, яка пряла вовну. Виводячи нитку, вона раз по раз зітхала і бідкалась на свою гірку долю.

– Що вас так мучить? – запитав Бенвенуто, зайшовши в дім.

– Ах, уже очі злипаються: третя ніч, як не сплю, бо треба на завтра закінчити роботу. Якщо я не встигну, мені не заплатять і нашій родині хоч з голоду помирай. А ще й прядку відберуть. Я б зараз, здається, все на світі віддала, аби тільки поспати хоч півгодинки.

«Півгодинки – це лише тридцять хвилин,– подумав Бенвенуто.– Мабуть, стільки і я міг би попрясти за дівчину».

– Послухайте,– сказав він владним голосом,– ідіть і поспіть, а я за вас попрацюю. Мені давно кортить попрясти. А за півгодинки я вас розбуджу.

Дівчина прилягла на лаву, скрутившись клубочком, мов кошеня, і відразу ж заснула. Бенвенуто став прясти, та так і не зважився розбудити дівчину. Щоразу, коли він підходив до неї, йому здавалося, що їй сняться прегарні сни.

Надворі розвиднилося, зійшло сонце і збудило дівчину.

– Ой, та я ж проспала цілу ніч!

– Дарма, дарма, мені було цікаво працювати,– заспокоїв її Бенвенуто.

– У вас голова ніби крейдяним пилом покрилася! «Хтозна, на скільки років я постарів за цю ніч?» – подумав Бенвенуто. Проте він анітрохи не жалкував, бо скінчив роботу, що її мала виконати дівчина, личко якої аж сяяло радістю.

Якось Бенвенуто зустрів одного неборака-дідка, котрому прийшов час помирати.

– Як жаль,– сказав дідок, зітхаючи,– що мушу йти на той світ, не зігравши перед смертю ні з ким у карти. Всі мої друзі давно повмирали.

– Якщо заковика тільки в цьому,– відповів Бенвенуто,– то можете зіграти зі мною.

Бенвенуто грав стоячи, і дідок невдоволено заперечив:

– Ти от стоїш і заглядаєш до мене в карти. Мабуть, ти неодмінно хочеш виграти, користуючись тим, що я немічний старець.

Бенвенуто сів на стілець і не вставав, аж поки вони закінчили грати. Він чогось так розгубився, що кілька разів бив не тією картою, і старий виграв. Він радів, як хлопчак, що заліз у чужий садок по груші і може безкарно красти їх.

– Зіграймо ще раз,– весело запропонував дідок. Бенвенуто хотів було встати, адже сидіти для нього означало старіти на дні, місяці, а то й роки. Але йому не хотілося завдавати прикрощів бідному дідкові. Тому він не встав і зіграв ще раз, а потім і втретє. Дідок, здавалося, аж помолодшав на радощах.

– Його роки перейшли до мене,– зітхнув Бенвенуто, глянувши на себе в дзеркало, що стояло у дідка в кімнаті.

Його чуб побілів і став як снігом обсипаний.

– Нема чого жалкувати,– вирішив Бенвенуто. – Може, дідок хтозна-скільки років тільки й снив про те, щоб обіграти когось у карти.

Отак щоразу, коли, аби допомогти комусь, Бенвенуто сідав, чуб у нього білішав і білішав. Потім і спина Стала гнутися, як ото дерева від сильного вітру, а очі вже не бачили так зірко, як колись. Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай щодалі помітніше старів, і врешті-решт у нього на голові не зосталося жодної чорної волосинки. Ті, хто добре його знав, казали йому:

– От і маєш тепер дяку за те, що так безкорисливо робив усім добро! А якби був дбав тільки про себе, то й сьогодні скакав би, як горобчик.

Але Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай думав інакше. Кожна сива волосина нагадувала йому про якусь добру справу. А хіба це не найголовніше?

– Ти міг би продовжити життя собі, а не роздавати його всім потроху,– дорікали йому язикаті кумасі.

Та у відповідь Бенвенуто хитав головою, всміхався й думав, що кожна його сива волосина подарувала йому нового друга – їх тисячі й тисячі розсіяно по всій землі. ' А у вас багато друзів? Хотілось би вам мати їх стільки, як у Бенвенуто?

Бенвенуто й далі мандрував по світу, хоч тепер уже опирався на ціпок і часто зупинявся, щоб перевести дух. Отак, мандруючи, він і забрів у Країну брехунів, де, як і його батько, став лахмітником і цим заробляв собі на життя.

– Ви побували у стількох країнах,– перебив його розповідь Шкандибчик.– Невже ви не знайшли собі кращого місця?

Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай усміхнувся:

– От саме тут люди найбільше потребують допомоги. Це найнещасніша країна на землі, а отже, тут моє місце. 

– Ось він, правильний шлях! – вигукнув Джельсоміно, що слухав дідусеву оповідь зі сльозами на очах. – Тепер я знаю, що мені робити з моїм голосом. Замість того, щоб вештатися по світу й залишати по собі руїни, я спробую так його поставити, щоб він приносив людям радість.

– Це тобі буде нелегко зробити,– зауважив Шкандибчик. – Наприклад, якщо ти почнеш співати діткам колискову, то не даси їм заснути.

– Але інколи можна робити добро й тим, що будити людей, котрі глухі до всього й поснули,– лагідно відповів йому Бенвенуто.

– Я будь-що розв'яжу це завдання! – твердо мовив Джельсоміно, вдаривши кулаком об підлогу.

– Але передусім,– зауважив Шкандибчик,– тобі треба вилікувати своє коліно.

А коліно у Джельсоміно й справді дедалі більше спухало, і він не міг уже ні стояти, ні ходити. Тому вирішили, що він побуде у старого Бенвенуто, аж поки зовсім одужає. До того ж Бенвенуто ніколи не спав і міг доглядати хлопця вночі, щоб він* спросоння не заспівав і знову не накликав на себе жандармів.