Обличчя війтової порум’яніло. Було очевидно, що згадка про те, як вона плела своє павутиння, приносило їй неабияку втіху.

— Це була просто знахідка! Я ж із самого початку хотіла звинуватити у смертях або упирів, або відьмаків, а тут шинкарка, яка біжить селом і волає про кровопивців. Я ледь не наздогнала й не розцілувала її!

Софія сіла за стіл, дивлячись на свого німого співрозмовника, що споглядав скляним поглядом кудись убік. Підперши щоку кулачком, Краваржова продовжувала:

— Кілька моїх розповідей про упирів біля вогнища на вигоні — і нікчемний Сокирчук знову пішов туди, куди я його штовхала. Він побачив, що має шанс стати управителем Болотківець, коли завертить тут віхолу, підставивши під удар мого тупого, як коропа, Краваржа. І це йому вдалося, адже тутешні люди, милий мій Богуславчику, вірять у все надприродне, та не бачать очевидного. Звістка про упирів просто звела їх з розуму. Спочатку вони ледь не спалили тебе, а потім забили Котовича, і лише тоді, коли я почала розповідати історії про кровопивців, які живуть між людей у селі, і коли я напоумила приїхати того скаженого діда з Данилівки, що всіх так нажахав, нарешті пішли убивати того, кого я хотіла — старого алхіміка Фельчинського. А тоді хтось, — посміхнулася вона, — підпалив хату, а разом з тим і ту, задля якої я й задумала всю цю катавасію. Так-так, любий. Що, навіть не підозрював? Так, коханий, усі ті вбивства були заради того, аби позбутися її, проклятої Дарки, служниці Фельчинських, малої відьми, що отруїла мені життя. Думаєш, хто зачинив ляду, де та дурепа мала сховок? Такий сховок і в мене є, щоправда, не така нора, як у тієї нікчеми. Краща! Іноді, знаєш, хочеться непомітно випити води й трохи вскочити у гречку з молодим купчиком…

Відьма тихенько захихотіла. Голота ж, остаточно втрачаючи контроль над своїми м’язами, потроху сповзав з лави. Мило посміхаючись перехнябленим ротом, відьма підійшла до Голоти й штовхнула його на підлогу.

— Ти дуже, дуже мені сподобався, Богусю, — дивилася вона, присівши навпочіпки біля Голоти. — Якби ти не був такий цікавий, якби сказав, що поїдеш звідси, а не залишишся й продовжиш нюшити… Яка б у нас була ніч, Богусю, яка ніч! Якби все було по-іншому, я б навчила тебе… ех, що даремне говорити, — хтиво облизала жінка губи і, нахилившись, пристрасно поцілувала майже непритомного бранця. — Але ти дуже багато знав, дуже, а міг дізнатися куди більше, а це було б зайвим, — муркотіла війтова на вухо Голоті. — Уся біда в тому, що ти ніколи не задовольнявся тим, що мав, завжди хотів більшого. Спочатку я віддала тобі шинкарку, ідеальна ж отруйниця, чи не так? Мстилася за спаплюжене кохання. Хе-хе-хе. Розповіла навіть про схованку тієї хвойди. Щоправда, перед цим я навідалася на пасіку, натякнула Марусі, що їй буде за вбивство шляхтича, а тоді через вікно дивилася, як ця посмітюха вдавилася на балці. Та навіть якби вона й не зрозуміла натяків — я їй приготувала частування. Щоправда, воно й так не пропало, бо зараз його випив ти. Хе-хе-хе. Цього б не сталося, якби ти тоді припинив нюшити. Так ні, шинкарка-отруйниця тобі не підійшла, ти вийшов на Сокирчука. Але й того тобі чомусь замало, любий. Я ж не можу ризикувати, ще б трохи, і ти б дістався до мене…

Відьма потягла за мотузку і посунула завмерлого Голоту по підлозі, а тоді відкрила ляду й ногою зіштовхнула його донизу. У неглибоке, на кілька вершків повне води підземелля, він упав з плескотом, шабля дзенькнула об водяне колесо млина. Гарне обличчя Софії хижо дивилося на безпорадного Голоту.

— Полежи ще трохи, любчику. Скоро тобі відніме дихання, а тоді я відкрию заслінку, і тебе понесе Вілія. Попливеш ти собі до Острога, а тоді по Горині все далі й далі. Побачиш нові землі. Ти ж любиш мандрувати, милий?

В якому виявляється, що, всупереч відомому вислову, козака береже не тільки шабля, іноді у пригоді стають вузлик, верба та якісний одяг з Європи

Ляда зачинилася з гуркотом, неначе кришка домовини. Світло зникло, і Голота залишився наодинці з пітьмою. Він розплющив очі, але лежав і далі, призвичаюючись до темряви, поки нарешті не насмілився поворухнутися. Тіло не слухалося, а кожен найменший порух м’язів віддавався нестерпним болем у голові. Зціпивши зуби, аби не застогнати, з величезним зусиллям Голота заліз до кишені шароварів, дістав мішечок з подрібненим зіллям, який дала колись йому знахарка, а тоді запхав вузлик з гіркою травою собі до рота. Не звертаючи увагу на відразливий запах та огидний присмак, він пожував вузлик і, нахилившись долі, запив затхлою водою, що хлюпалася в підвалі млина. Він молився всім тим святим, кого знав і кого міг згадати, аби Сташчине зілля допомогло. Урешті на молитві Космі й Даміану його почало трусити, а коли дійшов до святого Луки, вивернуло аж до нутрощів. «Дякую тобі, мила моя смуглявко Федотихо. Якби не ти, роль смертельно отруєного я зіграв би до кінця», — встигло мелькнути у Голотиній голові у перервах між болісними спазмами шлунка. Його знудило разів із десять, аж почало боліти у грудях, і хоч слабкість і біль нікуди не зникли, у голові все ж прояснилося. Важко дихаючи, Голота гарячково почав шукати, чим розрізати мотузки на ногах, бо розв’язати затягнутий вузол у нього не вистачило б сил. У підвалі було темно, хоч око виколи, та він шарив по підлозі з упертістю сліпого жебрака, який шукає ті кілька мідяків, що їх кинули перед ним жалісливі перехожі і від яких залежить, чи проживе він ще один день. Голотині пальці намацали руків’я шаблі, і він схопився за батьківського подарунка з такою дитячою радістю, що аж з очей бризнули сльози.

«Ще одна рятівнице моя», — подумав Голота, беручи карабелу за лезо слабкими руками, а тоді підтягнув зв’язані ноги й почав різати мотузки. Він саме закінчив, важко став на одне коліно і, за звичкою, обережно запхнув шаблю за пояс, коли почув, як у підвал почала з плескотом литися вода.

«Вона відкриває заслінку до колеса, зараз тут буде Вілія, і кінець», — мляво констатувало щось у Голотиній голові, і він задерев’янів від страху.

І точно: щось скрипнуло, річка стрімко почала затоплювати підвал, зараз же Вілія закрутила Голотою, як тріскою, вдарила кілька разів об стіни та водяне колесо, і врешті викинула з підземелля на широку воду. Відразу потягло на дно, і він відчайдушно замахав руками та ногами, випливаючи на поверхню за рятівним ковтком повітря. Голота то виринав, то знову занурювався, боротьба з річкою, що явно була налаштована його вбити, тривала хвилин з десять. А коли його віднесло вже на кілька верст, Голота врешті приречено зрозумів, що врятувався від відьми лише для того, щоб піти на дно трохи пізніше.

Шансів вижити справді було дещо більше за нуль. Його несло швидкою й повною ям Вілією, він був без сил, у мокрому одязі і з проклятущою шаблею, що ще хвилину тому врятувала його, а зараз усією своєю вагою тягла вниз. Та все ж Голота зміг підняти голову над водою, аби вхопити ще трохи повітря, і саме тоді побачив стару вербу, що не пережила останнього буревію і тепер лежала з вивернутим корінням на березі, утопивши гілля в річці. Голота з останніх сил почав гребти до неї, а тоді простягнув руки у розпачливій спробі схопитися за дерево, але гілки лише ковзнули по долоням, а він їх навіть не зумів стиснути. Та спроба все ж не була марною, за великого обламаного стирчака зачепився рукав його широкої сорочки. Витвір кельнських майстрів загрозливо затріщав, але витримав, і Голоту течією розвернуло й занесло під дерево, де він заплутався у гіллі. З усім своїм диким бажанням вижити він негайно вчепився за гілки і повиснув на руках. Ще одна спроба напружити м’язи віддалася болем у всьому тілі, та Голота підтягнувся й ухопився за стовбур. Течія, що ледь не вбила його, тепер допомагала й виштовхувала на дерево. Голота перехилився через вербу, з усіх сил обхопив її руками і так зомлів.