З лісу вони вибралися, коли повністю стемніло. Голота хитався за спиною Козири, як очеретина, і лише дивом не падав. За пояс гайдамака він тримався з останніх сил, бо той відразу попередив: якщо впаде, то піднімати його не буде, а поїде далі сам. Голоту вже зовсім перехнябило поперек коня, і коли вже добрели до верболозів, де мали залишити Козириного вороного, він таки врешті сповз з крупа й гепнувся об землю мішком.

— Уставай, лигуне, нам ще йти і йти, — кинув Козира через плече, розсідлуючи коня.

— Зараз трохи полежу, і буде все добре, — кволо відповів Голота.

— Та що там буде, ти он трясешся, як собака. Встаєш? Бо чекати не буду.

Голота важко підвівся й здивовано відчув, що йому, й правда, легше. «Мабуть, гепання об хребтину Козириної коняки чудодійне, витрусило всю отруту», — повеселішав Голота, умився водою з як завжди крижаної Вілії, а тоді втерся рукавом і поспішив слідом за Козирою, що вже пружно йшов берегом до Болотківців. Вони ще почекали в чиїхось гарбузах, а тоді довго й нудно сунули городами нічним селом, ховаючись від будь-якої тіні. Коли ж підійшли до гори, де стояв війтовий маєток, то Козира змусив лягти, і вони поповзли тихо, мов вужі, хоч старий раз-по-раз обертався й гарчав на свого супутника, що хропів позаду, мов жеребець.

— Запалюй! — прошепотів Голота, коли вони перелізли через паркан на подвір’я, на що розбійник тільки роздратовано кинув:

— Не вчи вченого, Голото, я все життя те й роблю, що палю!

Козира кинув свій смолоскип на стріху, а тоді вихопив Голотин і швиргонув і його.

— Біжи зачиняй двері!

Полум’я повільно розгорялося, та вже за кілька хвилин дах запалав, як свічка, а будинок оповив дим. За пожежею вони спостерігали трохи осторонь і бачили, як нарешті у хаті прокинулися й загупали у підперті двері у марній спробі вийти.

«Довго вона не гупатиме, відразу кинеться до сховку», — подумав Голота й махнув рукою.

— Ідемо!

— Куди? Ти ж казав, що не знаєш, де вихід з її схованки, — схопив його за рукав Козира.

— Вона говорила щось про воду… — невпевнено мовив Голота.

Козира скептично подивився на неблизьку Вілію й повернувся до товариша.

— Чоловіче добрий, то відьма аж до Вілії підкоп зробила, чи що?

Той не встиг відповісти, та й Козирі не було часу слухати. З-за рогу палаючого будинку вибіг здоровенний меделянин[46] і побіг до них. Голота, який відразу згадав про свою зустріч з Мурзою, відскочив у бік. Здоровенний, зростом з телицю собака, якого Краварж брав із собою на ведмедя, не збавляючи швидкості, з вишкіреними іклами кинувся на Козиру, вдаривши того в груди. Гайдамак тільки й устиг, що вихопити свого величезного ножа й тепер, як міг, відбивався від величезного звіра руками.

— Я сам! Іди, іди, кажу! — прокричав закривавлений Козира, і Голота слухняно кинувся з подвір’я. Та вже за воротами став, як укопаний.

«Знати ще б, куди його бігти, — подумав він. — Де та її нора? Та пекельна баба казала, що „скакала“ „в гречку“ через лаз. Де ж той лаз? І про яку воду вона торочила, коли говорила, що виходить зі своєї нори напитися? Вода, вода, вода. Де тут та вода? Так це ж криничка!» — вдарив себе по лобі Голота й кинувся у хащі бузини, що росли біля підніжжя війтового горба.

Він біг стежкою, продираючись крізь кущі й тримаючи перед собою шаблю, і врешті дістався галявинки, де хлюпотіло джерело. Захеканий Голота завмер, прислухаючись, та не чув нічого, крім своїх хрипливих легенів і криків із війтового подвір’я, де вже метушилися люди, намагаючись загасити пожежу.

«О так! Схоже, геніальний Голота вкотре у цій проклятій історії зазнав ганебної, беззаперечної й прикрої пораз…», — несподівано хід самобичувальних думок Голоти перервало ледь помітне дрижання одного з кущів бузини. Він захитався сильніше, а тоді похилився і з вузької нори під ним, обережно оглядаючись, показалася Краваржова. Вона пильно обдивилася навколо, а тоді обережненько вилізла з підземелля й турботливо закрила отвір гіллям. Відьма поправила очіпок, провела руками по спідниці, спокійно пішла до кринички й присіла біля неї, витираючи руки. Голота ледь чутно видихнув, а тоді рушив, м’яко ступаючи, і почав підкрадатися до Краваржової з карабелою в руці, та встиг зробити хіба з десяток кроків, як війтова різко повернулася всім тілом й скрикнула, побачивши того, кого вже вважала мерцем. Та здивувалася вона лише на секунду, вираз її обличчя миттю змінився, і вона дивилася на Голоту зі своєю звичною чарівною посмішкою:

— І знову ти, і знову зі своєю шаблею… Голото, ти чомусь зовсім не хочеш умирати, — промуркотіла вона, мов велика кішка.

Голота хотів щось відповісти, та його наче заціпило, у роті стало сухо-сухісінько, а руки налила неймовірна втома. Лише тепер він роздивився, що в руках Краваржова тримає невеличкий пістоль, направлений йому у груди, і зрозумів, що цього разу він таки догрався.

— Треба було тікати й не повертатися, Богусю…

Усмішка завмерла на губах війтової. Голова її на очах ошалілого Голоти відділилася від тулуба, полетіла, а тоді впала на землю й покотилася до джерела. Тіло ще якусь мить стояло, а потім повільно опустилося на коліна й упало на бік, зрошуючи все навколо темно-червоною кров’ю. Козира, що стояв позаду мертвої відьми, важко дихаючи, витер спітнілого лоба й стомлено сперся обома руками на свою закривавлену шаблюку.

— От так, доцю… — ледве чутно прохарчав забризканий кров’ю старий розбійник, опускаючись на землю.