— І що, розгріб? — примруживши очі, подивився на Голоту Антоній Барнаба.

— Коштувало мені це досить дорого. Особливо моя подорож в Острог, — Голота розстібнув жупана й показав Яблоновському перев’язане плече. — Комусь не сподобалося, що я занадто близько підійшов до розгадки, — не втримався й похвалився Голота. — І цей хтось влаштував мені засідку неподалік Межиричів. Пальнули добряче, я вже думав — кінець. Вони теж так подумали, бо навіть не шукали мене, коли я впав з коня, заплутався в стременах і той бовдур Росинант поніс мене у хащі — ледве ногу не відірвав. Але, дякуючи Богу, усе закінчилося, мов у доброму романі. Мене знайшли францисканці, вони якогось біса вешталися у лісі, перев’язали й віднесли до будинку шевця. Той мене підлатав, я трохи відлежався й приїхав. Думаю, приїхав немарно. Хоча б подивлюся вашу виставу. До речі, а що хоч ви ставите, пане Барнабо?

— «Скупого» Мольєра. До речі, оціниш мій театр з Аннополя. Я підозрюю, що ти й сам би не проти зіграти, чи не так?

— Барнабо, не підігрівайте моє й так розпечене его, ви ж знаєте, що лише Нерон може зрівнятися зі мною в честолюбстві й упевненості, що я найкращий актор у світі, — засміявся Голота. — Але все ж зіграти я був би не проти, якщо така буде ваша ласка, — серйозно сказав Голота, пригублюючи черговий келих бургундського.

В якому вкотре підтверджується істина, що весь світ — театр, а люди в нім актори, хоч і поганенькі

— Забирайся звідси! Без розмов! Щоб і духу твого тут не було! Ану забирайся! Дурисвіт, шахрай, повішеник! — горлопанив, махаючи руками, як млин, Горпагон на сцені, на яку падали тіні від сотень смолоскипів, що палали на лузі.

— От проклятий старигань! Зроду не бачив такого злидня. Біс вселився в нього, прости Господи… — голосно шепотів до глядачів Лафлеш, б’ючи себе по пиці й цим відганяючи величезних волинських комарів, що люто дзижчали у вечірньому небі.

Голота із-за завіси оглядав величезний луг поблизу Болотківець, повний різнокольорових павичів-шляхтичів, які сиділи на лавах, та селян у лляних сорочках, які дивилися на виставу здаля. Його не покидало дивне відчуття, що він спить і бачить якийсь химерний сон. На виставах за мольєрівським «Скупим» він був кілька разів у Парижі й одного разу — у Празі, але вперше слідкував за Горпагоном разом з бородатими волиняками, що, затамувавши подих, усі п’ять актів дивилися на сцену, не відволікаючись навіть аби втерти носа або почухати живота.

Тим часом вистава наближалася до фіналу, жаднюга Горпагон, щасливо притискаючи до серця свій скарб, виголосив останні репліки й зник за кулісами, зо два десятки шляхтичів-гостей князя заплескали в долоні й закричали «браво», і тільки селяни очманіло поглядали навкруги, повільно виринаючи з театральної омани, хоча вже за хвилину, наслідуючи панських гостей, намагалися й собі невміло аплодувати своїми великими, роздавленими важкою роботою, руками. Оплески, що нагадували тупіт копит, умить розбудили й замріяного Голоту, а остаточно розвіяв мольєрівські чари служник, що вибіг на сцену й пискляво проголосив, що до уваги вельмишановної публіки інтермедія «Козак та упир».

Вельмишановна публіка знову повернула голови до сцени й замовкла, музики заграли, і за мить на дощату підлогу, витанцьовуючи гопака, вилетів Голота, одягнений козаком. Зробивши коло на удаваній конячці, за яку слугувала грубо обстругана тичка, він гучно прокричав у ніч:

Поки дурнуватий Козак гарцював собі, на сцену тихими кроками вийшов Упир. З хвилину страшно щирячи довгі ікла й відчайдушно завиваючи, він урешті промовив з німецьким акцентом:

У відповідь Голота з деяким зусиллям витяг заіржавілу шаблю й заходився вимахувати нею перед носом переляканого представника сатани.

На сцені розпочався справжній карнавал. Голота шпетив Упиря відбірною лайкою, що видавала в ньому недавнього спудея Київської академії, ганяв сценою ударами попід дупу, бив дрючком, а тоді знову згадав про шаблю й, вимахуючи нею, ледь сам себе не зарізав. На вигоні чувся стогін сотень горлянок. Реготали, хихотіли, іржали та заходилися від сміху так, що аж плакали й болотківчани, і шляхтичі. Усміхалися, закриваючи роти напахченими хустинками, навіть витончені магнати, які спочатку дивилися на хлопську забаву, презирливо переглядаючись, а тоді з усе більшою цікавістю. Зрештою князі і графи повтуплювалися в сцену і, не відриваючись, дивилися, і собі гиготіли до самого фіналу, коли осоромлений і переможений Упир з горя пробив кілком собі груди і зник у нутрощах сцени, а Голота викаблучував веселий танець перемоги. Дочекавшись закінчення чергового вибуху сміху, захеканий Козак підійшов до краю сцени й пильно подивився у натовп селян, приклавши до лоба руку козирком. Люди приготувалися до чергового жарту.

— Щось я не пам’ятаю, щоб ви так хихотіли, коли тягнули палити шляхтича, в якому впізнали упиря, добрі люде! — закричав він.

Запала мовчанка. Тиша була така, що можна було перерахувати всіх жаб, що галасували на ближчому до села болоті. Перервав її Голота, що знову рикнув до селян:

— Чи ви вже забули, що сталося ввечері 1 липня 1767 року Божого? Га? Коли у шинку помер пан Калиновський і його слуга, а шинкарка Маруся побігла вмирати у ліс? Ви ж, люде, вирішили, що то упирі вам поробили, і так побили шляхтича, який мав дурість ходити неподалік вашого проклятого села, що нещасний помер наступного дня. Нагадати? Ви й тоді не заспокоїлися, а забрали тіло померлого і спалили на ось цьому лузі. Ще вам пам’ять не відбило, ні?!! А хто ж довів до смерті старого Фельчинського, який не витримав і помер на місці, бо серце його розірвалося, коли діда назвали упирем пару десятків хлопів з кілками? А хто спалив його хату, в якій згоріла й невинна Дарка — служниця Фельчинського? Забули?

— То вони й були упирями! — вигукнув хтось із селян, і натовп схвально загудів.

— Упирями?! А якщо я скажу вам, що то не упирі до вас моровицю принесли, а людина. І людину цю ви всі добре знаєте і чоломкаєтеся з нею кожного дня? Га?

— То покажи!

— Покажи. Чого язиком даремно метеш? — знову закричали з гурту болотківчан.

— І покажу. Бо поки ви бігали й репетували, і вбивали все, що на двох ходить, кровопивця серед вас був! Якби ви розплющили свої оченята, то побачили б, що все, що робилося, вказувало на одну людину… — Голота помовчав, обвів натовп очима, а потім повернувся й указав пальцем:

— На вашого війта — Амброжа Краваржа!

Люди відсахнулися від того місця, де сидів війт, а той скочив на ноги, пополотнілий, як смерть. Однак за порухом руки князя до нього підскочили двоє гайдуків.

— Сядь, Амброже, сядь, кажу тобі, — пильно дивлячись на війта, крикнув Яблоновський.

— Як я це дізнався? Дивіться самі! По-перше, — промовив Голота, проходжуючись сценою, — чомусь усі, хто помер в Болотківцях, зналися з війтом. Я оце селом попитав, так мені, що тільки не розповіли. І казали, що Маруся любилася з війтом, його кинула, а він її отруїв, забитий упир Котович був другом ворога Краваржа — Лукомського, і Фельчинському війт був винен купу грошей і… коротше кажучи, багато мені розповіли люде про справи вашого старости…