Сокирчук стояв, скрививши губи в посмішці, і Голота побачив, що той більше не нагадує лиса, скоріше щура, загнаного в пастку. За помахом руки князя підійшли гайдуки. Здорові хлопці лише встигли простягти руки до отруйника, як Сокирчук із тією ж хижою застиглою посмішкою витяг з рукава кунтуша ножа й усадив його в груди одному й полоснув по горлянці другого. Запала тиша, а тоді хтось заверещав, і люди почали розбігатися хто куди, натикаючись одне на одного й лементуючи не своїми голосами. Сокирчук так само незворушно струсив краплі крові з ножа й провів ним перед собою, наче запрошуючи на гостину. З диким гарчанням, відкидаючи людей зі свого шляху, на душогуба посунув Краварж. Спочатку війт ледве переступав ногами, наче на них були гирі, та з кожним кроком пришвидшувався, і за кілька секунд на Сокирчука вже мчало здоровенне кудлате ядро. На шляху війта стала стара Сокирчукова-отруйниця, та він збив її з дороги одним ударом, жінка, відлетівши на сажень, угатилася головою об сцену, упала й уже не ворушилася. Тоді війт налетів на Сокирчука й притис його своїм багатопудовим тілом, не звертаючи уваги на удари ножа, яким помічник гатив по спині та плечах Краваржа. З очманілими від люті очима велетень зімкнув руки на шиї злодія. Боролися вони лише кілька секунд, потім почувся жахливий тріск, і рука з ножем безсило впала на землю. Краварж так і залишився лежати на Сокирчукові, під обома повільно розпливалася калюжа крові.

На спустошеному лузі, з якого втекли всі, крім князя, його гайдуків та гостей, смолоскипами грався вітер. Він уже загасив добру половину вогнів. Не було чутно жодного слова. Яблоновський, що сидів у своєму кріслі з незмінним келихом вина у руці й дивився перед собою з дивним виразом на обличчі, повільно повернувся до Голоти, який завмерши, втупився на мертві тіла.

— Богуславе, а ти таки вмієш влаштувати виставу… Куди там тому Мольєру…

Князь повільно встав, вклонився своїм гостям та коханці й нервово посміхнувся:

— Панове, Ельжбето. Я обіцяв вам видовище, якого ви ще не бачили, чи дотримав я слова?

Відповіддю йому були рідкі аплодисменти ошелешених гостей. Князь нахилив голову й жестом указав на автора інтермедії, що стояв з білим, як з борошна, обличчям і, не відриваючи погляду, дивився на червону від крові траву.

Який повен кохання, пристрасті й ще кількох уже не таких приємних почуттів

— Пиво обережніше наливай! Ти що, не бачиш, кухоль з богемського скла, сам князь мені подарував! Тільки не по вінця, хлопче! Отак. Тепер туди чарку сливовиці, а тоді півчарки отієї малинової наливки й отієї суничної. І ще меду додай. Так, обережно, бісової віри, ти шинкар чи ложкар якийсь?! Давай сюди. Так, де це я дів соломинку?

Голота попорпався в кишенях, та соломинки не знайшов. Натомість витяг складений клапоть грубого паперу, здивовано подивився на нього, а тоді вилаявся. Записка, а це була таки записка, складена вдвоє, уже самим своїм виглядом нічого гарного не обіцяла. «Хіба що зруйнувати те єдине, що завжди виходило в мене найкраще», — подумав він, бо тільки-но прийшов до шинку з серйозним наміром упитися по самі вуха й уже був за мить до цього. Та через цей папірець, що хіба сам сатана знає, як опинився в його шароварах, від плану залишилися руїни, як від Лісабону після землетрусу 1755 року. «Навіть гірше, бо Лісабон, коли я там був, за десять років хоч відбудували, а от мої надії напитися й забути сьогоднішній вечір розвіяні, як порох». Голота зітхнув, розгорнув записку й побачив лише одне слово, ретельно виведене чорнилом по всьому аркушу — «Młyn».

— До біса! Доста з мене цих таємниць, — швиргонув він папір у вогонь і рішуче підсунув до себе прозорий кухоль з мішаниною. Стиснув його, аж пальці побіліли, а за секунду — з лайкою скочив з лави, аж та перекинулася і важко впала на дощату підлогу.

— От же, щоб тобі все було добре! Дядьку Меходе, йди-но сюди, випий за моє здоров’є!

Босий, у розхристаній сорочці коваль Меход, п’яно витанцьовуючи, швидко підбіг до Голотиного столу й глянув у кухоль.

— Мати свята, що там намішано, Голото? Різнокольорове, як півнячий хвіст… — вибагливо скривився він, а тоді подивився на розлютоване такою відповіддю обличчя Голоти й швидко додав: — То я так, шуткую, хлопче.

Меход у три ковтки випив усе і аж крекнув:

— Ти диви, яка смакота! — здивувався він і повернувся до частувальника подякувати, та того вже й духу не було. Лише грюкнули двері, запустивши у шинок вітер та нічну холоднечу.

За півгодини Голота мерз біля млину, що вже років із п’ять, після того, як помер старий мельник, стояв пусткою над річкою, що слугувала межею між Болотківцями і Кунівом. Він тупцяв біля дверей і все не наважувався ступити останній крок. Темні хмари зовсім заступили місяць, війнув «москаль», а понад луками почали плисти звичайні для цього місця коси густої імли. «Моя стара нянька Зося була б щаслива, бо це наче з однієї з її страшних казок, якими вона щовечора пригощала малого Голоту! Оце зараз із туману мали б вилізати всі ті місцеві упирі, песиголовці й залізоносі басаркані, інша гидота, гризти мені кістки й пити з мене кров… І чого я сюди поперся, сидів би, пив отой „півнячий хвіст“ і гадав, як поїду завтра до лупанарію Гризельди в Острог і забуватиму всю цю болотяну катавасію?», — удесяте подумав Голота, удвадцяте обклав лайкою свою цікавість, а тоді обережно штовхнув двері й тихенько зайшов до млина. Усередині було вогко і темно, як у чорта за пазухою, Голота про всяк випадок витяг карабелу, що ледь чутно дзенькнула з піхов, і пішов, повільно ступаючи скрипучими дошками. Несподівано в пітьмі щось блиснуло, Голота відстрибнув і інстинктивно підняв шаблю догори, захищаючись від удару зверху, а живіт прикриваючи коротким ножем. Навчився він цього в Кадисі, бо вижити без таких навичок у портовому місті, повному мерзоти з усіх частин світу, було зась. Однак ніхто так і не вдарив, не штрикнув навахою, лише щось ледь чутно зашелестіло. Голота не зразу зрозумів, що то сміх.

— А ви таки полохливий, як заєць, — сміючись, проказав голос. З темряви вийшла Краваржова, тримаючи в руках свічку.

— …пане Голото, — повільно проказала вона, неначе смакуючи його ім’я язиком, і це змусило побігти його спиною натовп скажених мурашок.

— Називайте мене Богуславом, пані Софіє, — чемно вклонившись, відповів він, і ніяково збагнув, що секундою раніше дивом не зніс красуні Софії голову.

— Заходьте, заходьте, Богуславе. Після смерті мельника Краварж тут обладнав мисливський будиночок, лігво для посиденьок з друзями…

— Пані…

— Я все знаю про Краваржа, Богуславе, — швидко проказала вона, застережливо піднявши руку.

— І те, що він вижив і що його забрали в Острог лікувати. Я була там, — вона відвернулася й пішла на світло, Голота лиш зараз побачив що воно тоненькою стрічкою струменіло з дальнього кутка млина.

Бічна кімната, в якій Софія чекала Голоту, нічим не відрізнялася від звичайної гостини в Болотківцях. Рушники, образи, лава, стіл, кілька мисок з паруючою їжею. Єдине — у тутешніх селян не було таких химерних канделябрів, що стояли по всій кімнаті. А ще місцеві не готували чеські кнедлики, від запаху яких Голота нарешті повернувся до тями, запхав шаблю у піхви й, перехрестившись у куток, умостився за столом.

— Я була там, — ще раз повторила війтова вже менш трагічним тоном, — бачила вашу виставу… А ви таки майстер, Богуславе, ви це знаєте? Що ви робите у цій пустці, де ваші таланти оцінять хіба що ведмеді в пущі? Ви могли б примусили шаленіти публіку будь-де: у Празі, Варшаві, Відні. Куди там тим бовдурам з паризької La Comédie-Italienne[45]… Але чому ви сумний, чи вас не влаштував шалений успіх, який ви мали у публіки? — уїдливо запитала Краваржова.