— Звичайно, мій миленький королику. Ще й сама до тебе прилечу, соколе мій ясний.

Голота та шинкарка захихотіли.

— От бачиш, а ти мене хотіла викинути. А я ж ще згоджусь, не такий уже й я підтоптаний, приходь, покажу.

— Та що я там не бачила, лахмітнику? — засміялася шинкарка. — Ще якісь блохи наскочать.

— Мої блохи добрі, якщо кусають, то куди треба. Подумай добренько, — підсміювався й собі Голота. — А ще краще принеси мені швидше випити. Як тобі не соромно дивитися на нещасного подорожнього, якого так страшно мучить спрага?!

— Уже біжу, красеню мій!

— Тільки швидше, бо помру, якщо не побачу за хвильку твоїх прекрасних очей та не змочу горлянку. І бігуса[10]! — крикнув він уже у спину шинкарочці.

Голота відірвався від столу тільки коли запхнув у себе півгарнця[11] тушкованої капусти зі шматками печені та грибами. Тоді взявся за мед, якого за раз всадив півкварти і зажадав іще.

«Моя широка душа завжди прагне королівського бенкету, я точно не створений для жебрацтва й бідності», — подумав Голота, який урешті очистився від тисяч неоковирних спогадів і думок про свою нещасливу долю і був сповнений бажання грішити, як сам диявол.

Після ще одної кварти, уже на ватяних ногах, він підійшов до скрипаля і тут же, біля нього, всадив краков’яка, та так, що аж підлога задрижала. Одночасно поглядав хижим оком на шинкарочку Марусю, час від часу прихоплював за її апетитний задок і по помірному опору кралі, уже окреслив собі деякі плани на ніч. Похитуючись, Голота вийшов до вітру на ґанок і там зіткнувся зі старою бабцею, закутаною в хустку й обвішаною якимись травами й засушеними грибами та корінцями.

— Perdone, signora![12] Вибачайте, пані! Дайте мені вашу руку, я зведу вас по цих крутих сходах, аби ви тільки не бачили цього гнізда розпусти.

Бабця щось пробурмотіла собі, судячи з інтонації, то був прокльон до тринадцятого коліна, вирвала руку у галантного кавалера й пошкандибала геть.

— І вам на добраніч, бабусю! — побажав розімлілий від алкоголю Голота. — La vita е’ bella[13], — крикнув він у темне, всипане зірками небо, та крик завмер у нього в горлянці, бо Голота узрів карету, що неспіхом котилася собі до корчми. Голота підтягнув штани й присвиснув — побачити таку розкіш та ще й у забитому селі! Ще більше він здивувався, коли вгледів, хто сидить у ридвані. То був пан Калиновський — гроза жебраків.

«Звідки у того застінкового шляхтича[14] така карета? — здивувався Голота, — І до речі, чого він припхався, мститися чи що?» — стривожився, згадуючи, що шаблю недоречно залишив на лавці в шинку. Та те, що ніякої vendetta[15] не буде, Голота зрозумів відразу. Адже коли пан побачив, хто пильно дивиться на нього з ґанку корчми, підтягуючи обідрані штани, то лише скривився й удав, що не помітив. Голота штовхнув ліктем острозького міщанина, з яким тільки-но пив за славу давнього Острога.

— То хто?

— Де? А, то пан Калиновський, у нас на Острожчині це перший пияк і забіяка. Їде, як завжди, від пана Лукомського й заходить сюди, до Марусі. Лукомський мало п’є, то Калиновський тут зараз добавить, поки штоф венгржину не увіллє в горлянку, то додому не поїде. Це він сюди заїжджає, бо ж хоче показати, що не боїться тутешнього війта[16], з яким цієї весни вони на шаблях билися, і той йому руку прохромив…

— А звідки в нього карета?

— А хто його зна, — здивувався п’яненький міщанин. — У нього ж грошей завжди катма, а Ілляшівка його давно закладена-перезакладена… Пил в очі пускає, — засміявся острожець.

Карета тим часом під’їхала до корчми. Пан чинно виліз зі свого ридвану й пішов до ґанку. Він минув Голоту, величаво його не помічаючи, і штовхнув двері корчми. Голота посунув за ним слідом і, насмішкувато мружачись, став у дверях, спостерігаючи. Панок окинув гулянку погидливим поглядом і посунув до окремого столу, очевидно, залишеного спеціально для нього.

— Марусю, венгржина[17]! — крикнув він, змахуючи рукавичками чистісінький стіл. Руда шинкарочка відразу підскочила з келихами. Пан узяв один, інший же, не дивлячись, простягнув кучеру, який стояв у дверях.

— Міхале! На-но випий, за моє здоров’я. Тільки не тут, біля коней, бовдуре! — проговорив він, ліниво озираючись. Кучер схопив келих і, вклонившись, вийшов.

Селяни, побачивши Калиновського, замовкли. Стихла шинкарка запопадливо відчинила двері, аби провітрити корчму, скрипка почала вигравати щось спокійніше, танцюристи, похмуро поглядаючи на Калиновського, пішли собі на лави. У корчмі наче маком посіяли, та за хвилину шинок наповнився тихим бурмотінням. Міщани з Острога почали сперечатися про нові порядки князів Яблоновських у місті, селяни — жалітися разом на війта, князя, урожай, на священика й Губалика, що затіяв чергову тяганину через межу, пан Калиновський без поспіху пив свою першу пляшку угорського. Голота ж сидів на лаві, п’яно хитав головою, мугикаючи собі під носа:

Голота потроху засинав, не згадуючи вже ні про свої злигодні, ні про плани завоювати шинкарку, ні про шляхтича, що зиркав на нього злим поглядом. Та ідилічну тишу Голотиного раю порушив молодий служник, який заскочив у стодолу з широко розкритим ротом. Губи у хлопця дивно тремтіли, він поводив виряченими очима по господі і не міг сказати й слова. Простіше кажучи, вигляд мав такий, що всі негайно повскакували на ноги.

— Люди!! Там надворі… — урешті прорізався вереск служки.

Першими вибігли міщани з Острога та шинкарка. Там уже стояв натовп болотківчан, які з острахом дивилися на щось біля карети Калиновського. Шинкарка підбігла і, розштовхуючи людей, впала на коліна перед панським кучером Міхалом. Той конав — на його губах виступила піна, його корчило й кидало по багні та пилюці. Маруся відсахнулася, позадкувала й побігла до шинку по Калиновського. Та лише схопила пана за плече, як той мішком сповз на дубові дошки підлоги й упав горілиць, широко розкинувши руки. На його обличчі теж була піна, неживі скляні очі пильно дивилися кудись під стріху.

Шинкарка завмерла з простягнутими руками та майже відразу страшно закричала. Потім замовкла, з острахом подивилася на свої долоні, почала їх терти об плахту й роздирати на собі одяг. Селяни, які спочатку заворожено на це дивилися, кинулися з шинку, давлячи одне одного у дверях. За ними надвір вискочила й Маруся. Вона обвела завмерлих людей божевільними очима й заверещала не своїм голосом.

— Помираю! Людоньки, помираю! Моровиця! Упирське зілля. Упирі. Поможіть! Хто в Бога вірує, поможіть!

Люди відсахнулися від неї й самі почали втікати з подвір’я — хто куди. Останнім, нетвердо переступаючи ногами і тримаючись за пліт, ішов Голота.

Маруся ж, боса й розпатлана, неслася селом, на ходу розриваючи сорочку й плахту. Усі дивилися на божевільну, що мчала в залишках одягу, викидаючи вперед свої гарні стрункі ноги. Її красиві білі груди розгойдувалися в такт бігу… Люди злякано хрестилися й заштовхували дітей до хат. Село, яке миттю затягло пеленою всеосяжного тваринного страху, завмерло…

За півгодини у двері корчми, згинаючись чи не вдвоє, зайшов здоровенний сільський війт з двома підручними. Перехрестившись, вони обережно обійшли тіло бездиханного Калиновського — чоботи хруснули по залишках розбитого посуду — подивилися на страшно скривлене лице мерця й негайно вийшли, не озираючись. Війт, високий огрядний чолов’яга з вислими вусами, тихенько свиснув і показав канчуком на темну громаду лісу своїм людям.