В якому герой робить неймовірні відкриття й отримує від цього процесу неабияке задоволення

Голота підніс кружку до світла й пильно розглядав її вміст, здивовано піднімаючи брови.

— Побий мене грім, це що за амброзія і нектар у моєму кухлі? Смачнішого пива я не куштував навіть у Пльзені!

Сокирчук, який сидів навпроти, лише розтягнув губи у своїй ледачій лисячій усмішці.

— Що, добре? Це не лише вам, Голото, воно до смаку. Варять у нашому Острозі монахи-капуцини. Якось до Краваржа приїздили брати з Праги, і вони в шинку «Під вежею» у старого Шломи випили, мабуть, чотири десятки кварт за вечір. Чехи тоді наче здуріли, уночі поїхали до капуцинів[35], розбудили нещасних і все допитувалися в переляканих монахів таємниці приготування…

— І що, ті розповіли секрет?

— Та розповіли, але нічого в тих чехів не вийде. Бо ж треба наша волинська вода і наш хміль. Хай спробують у своєму Велкопоповіце таке знайти, — махнув рукою Сокирчук.

— Такому пиву треба гарну назву придумати, — розглядав Голота пінистий напій бурштинового кольору. — Наприклад, Князь Острозький, — гучно проказав він. — Хоча ні, дуже патетично… Треба так, Острозький еее…

— Хіба Острозький баран! — підказав війтів помічник. — Монахи ж його варять у старій вівчарні, — засміявся Сокирчук, сьорбаючи пиво.

— А що, Сокирчуку, боїться війт Яблоновського? — несподівано серйозно запитав Голота, дивлячись на помічника війта, з яким вони саме збиралися дружньо грюкнути кухлями.

Сокирчуку від такої різкої зміни напряму розмови забрало мову. Він вдавився пивом і наполохано глипнув на Голоту, як і тоді, зранку, коли він побачив того у вишуканих шатах. Помічника війта неймовірно налякало неймовірне Голотине перетворення з волоцюги на шляхтича, і він тепер намагався підлеститися до колишнього жебрака. І не дивно, адже дуже вже добре він пам’ятав, з якою ненавистю дивився на нього голодранець тієї ночі, коли Сокирчук спочатку зніс його конем, а тоді добряче відгамселив ногами. Чекати помсти від незрозумілого і дивного зайди Сокирчук не хотів, тож вирішив будь-що примиритися. За першої-ліпшої нагоди підійшов до Голоти і довго просив вибачення, мнучи в руках шапку. Усе неначе минуло вдало. Голота відказав, що не тримає зла, навіть погодився піти в шинок на кружку острозького хмільного, а в корчмі сипав жартами, немов з міха, і по-дружньому гатив Сокирчука по плечах. Помічникові війта вже й здалося, що біда позаду і що, насолоджуючись своїм новим становищем, колишній жебрак забув і про удари сокирчукових чобіт по своїх ребрах, і про шмагання батогом. Та тепер, дивлячись у колючі очі, що пильно гледіли на нього з-за кухля з пивом, Сокирчук розумів — ні, не забув.

— А хто б не боявся? — обережно почав він. — Познанського воєводу Антонія Барнабу Яблоновського уся Річ Посполита боїться та поважає, він до свого палацу в Аннополі нечасто приїздить, але коли приїздить, то в нас у всіх тут наче татарва набігає. Курява аж стоїть. Усе перевіряє, усе пам’ятає, нічого не упускає князь Антоній… А бояться його дуже, бо скорий він на розправу.

— І коли має приїхати князь Антоній?

— За тиждень.

— І як же ви примудрилися перед самим приїздом таке вичудить? Спалити шляхтича… — здивувався Голота. — Князь же з вас шкуру спустить!

— То упиря ми спалили, от вам хрест! Люди впізнали кровопивця в ньому, і ксьондз, і наш батюшка, ви ж самі бачили, — як заведений монотонно почав переповідати війтову оповідку Сокирчук, але в очах у нього була безнадія.

— Ну добре, а Фельчинський? — продовжував Голота довбати питаннями зніяковілого помічника війта.

— Про Фельчинського давно вже шепталися, що він із нечистим знається, то його і боялися, і ненавиділи. Та й він людей не жалував, у хату нікого не пускав, то люди й балакали про якість зілля, склянки-банки в нього в коморі.

— Лукомський казав, що то все злість людська через постійні суди та тяганини, — знову відпив пива Голота, дивлячись у вічі Сокирчуку.

— Ай, та що казати, і в мене з Фельчинским тяганина була! — бовкнув Сокирчук.

— У тебе? Що ж ти мовчав?

Сокирчук злякано проковтнув пиво.

— Та ви що, пане Голото, Фельчинський не мені ж одному сала за комір налляв, он війт йому грошей винен був.

— Війт? Багато грошей?

— Та трохи… — зам’явся війтів помічник.

Сокирчук зрозумів, що бовкнув зайвого, і вчепився в кружку обома руками, не піднімаючи очей на Голоту. Посидівши так кілька хвилин, кинув гроші на стіл, перепросив і пішов з корчми. Голота тільки мовчки провів його очима.

«Дуже вже вся ця історія з упирями нагадує якусь звичайнісіньку війну між шляхтою за межу. От тільки смертей щось забагато, — потер носа Голота, допиваючи пиво. І в цій ситуації найдивніше виглядає війт, недруги якого мруть, як мухва. І з покійним Калиновським він на герці бився, і гостя Лукомського, з яким сварився, спалив, а ще одному вдаваному упиреві, померлому Фельчинському, узагалі грошей був винен. А те, що Краварж явно провокував Лукомського, коли вдирався в його дім і забирав тіло померлого упиря, узагалі явна й неприкрита спроба, влаштувавши невеличку війну, замести сліди. Усі нитки ведуть до війта, — укотре подумав Голота. — Але ж яка йому вигода влаштовувати таку бучу, та ще й перед приїздом князя, який його точно по голові не погладить?»

Голота задумався, а тоді нахилився й схопив за рукав служку, що пробігав повз, і притягнув до себе.

— Слухай, а хто тут тепер управляє?

— Та я, — зніяковіло промимрив парубок.

— А ти хто?

— Данило, небіж шинкарчин.

— Що — поховали її вже? — згадав Голота розхристану, з голими грудьми, шинкарку, яка бігла вулицею села й кричала, що помирає.

— Та ні, — ще більше знітився хлопець.

— Як — ні? — здивувався Голота.

— Ніхто ж тіла так і не знайшов. Кажуть, у ліс вона побігла та й там десь померла.

— Так, а чим же їх усіх потруїли?

Хлопець здвигнув плечима.

— Та то ж упирі, хтозна. Он Федотиха приходила, дивилася, так вона і сказала — упирські чари.

— А що то за Федотиха?

— Та трави знає, кості править. Живе за Івасем, хата її стара-стара. — Хлопець змахнув у сторону околиці села.

— Відьма чи що?

— Що ви, пане, — хлопець перехрестився. — Православна, у церкві співає. Разом з Даркою Фельчинського співала…

Голота спохмурнів, допив пиво й різко встав, кинувши шинкареві монету.

— Чув про Дарку?

— Та чув, пане…

— А що, жалкують люди за нею? — запитав Голота, втупившись у стіл.

— Ех, дуже жалкують, пане Голото. Хороша була дівчина, тому поможе, другому. І Фельчинського з сусідами мирила постійно. Сирота була, змалку їм у родині прислуговувала. Коли вмерла його дружина, Фельчинський зовсім уже з розуму зсунувся, ходив по селу й періщив усіх палицею, так вона його перед усіма захищала. Та що казати, пане, тільки через неї з дідом і мирилися. І накинулися на нього тільки тому, що Дарки вдома не було. Вона прибігла, коли вмер уже. Голосила за дідом, а бач, і сама за ним пішла…

— Пане Голото. Уклінно молю вашемосць, пробачити мені… — почувся гундосий голос. Голота повернувся й побачив ще одного підручного війта — рудого Коса, що винувато дивився на нього спідлоба своїми маленькими очицями.

— За що ж тебе простити, Косику? — запитав Голота єлейно.

— Як за що, за те усе, — запнувся здоровило.

— За що? За те, як ти мені мало не всі ребра зламав, носа мало не звернув, палець вивернув і батогом хвицяв? І за це — що? Ти мене пивом пригостиш? — так само єлейно промовив Голота.

— Е-е-е-е, ну, — тупувато закліпав очима Кос, намагаючись зрозуміти, де тут підвох. — Так!

— А Мар’ян ваш, ну той, Ведмідь, теж зібрався мене вгощати?

— Стоїть на вулиці, чекає, — не менш дурнувато відповів Кос.

— Так зарубай собі на носі і передай тому тупакові Мар’яну, що мені ваші вибачення, як до дупи дверці, потрібні!!! Я ще вам, псякрев, згадаю!!! Пішов геть, hijo de puta! — заволав Голота отетерілому телепню, якого явно вразила ламана іспанська колишнього жебрака. Він злякано позадкував, сідницями відчинив двері шинку й вивалився надвір.