— І навіщо ти тут? Я все більше думаю, що ти все-таки вирішив повисіти на березі…

— Ну, мені та береза вже точно ні до чого, пане Краварже, — мило посміхаючись, промовив Голота. — Зараз повисіти на ній шансів куди більше саме у вас, війте. А ось чому я тут — це правильне питання. Я тут, аби розібратися в усіх болотківських смертях і не довести до міжусобиці й подальших дурнуватих убивств. І я впевнений, що поки не повернувся пан Яблоновський, і вам було б не зайвим з’ясувати, що за дурня тут твориться. Тим більше, що і Лукомський відправив вашому пану, який зараз саме їде з відпочинку у Карлсбаді, листа зі скаргою. Тож поки князь Антоній приїде, вам би треба знайти відповіді на запитання, які він поставить. А він їх обов’язково поставить, Краварже! І якщо все те, що я чув про Яблоновського, правда, то ви вже зараз маєте готуватися до найгіршого. Чом би й не до знайомства з катом. В Острозі його немає, але, я думаю, розлючений князь може запросити Яська Болиця з Кременця. Ви, я думаю, чули про того хворого на голову литвина?

Плечі війта аж впали додолу. Він схилив голову, втупившись у підлогу, а потім підняв очі. За цей короткий проміжок часу пихи й гордощів у нього явно поменшало.

— Добре, добре, Голото. Що ти пропонуєш? — запитав він примирливо.

— По-перше, розслідування усіх смертей, починаючи з того проклятого шинку. А по-друге… Я приїхав дізнатися, якого біса ви продовжуєте те дурнувате полювання на упирів? І чому ви вирішили, що той як його…

— Фельчинський.

— Ага, Фельчинський. Чому ви вирішили, що він також упир?

— По-перше, я нічого не продовжую, то люди кажуть…

— То ви ж почали всі ці полювання, — перебив війта Голота.

— А що б ти робив, коли б у тебе в шинку померли двоє, а ще одна при смерті бігла селом і кричала: «Упирі, упирі!». Я їхній війт, і якщо я не можу їх переконати, то маю очолити!!! — тут вибухнув навіть спокійний, як віл, війт. — Та і як їх переконувати, коли опівночі поза переляканим селом, яке говорить про моровицю, яку наслали упирі, ловлять блідого, як смерть, чолов’ягу з червоними, як кров, губами, і який торочить нісенітницю, що шукає вночі за селом якогось коня? Що було робити, розумнику? — заволав Краварж.

— Добре, а до чого тут Фельчинський?

— То пішли, покажу, — важко гупаючи чоботями, Краварж зійшов з ґанку і посунув до брами. Хвильку повагавшись, Голота наздогнав війта і пішов поруч.

До маєтку колись вельможних, а тепер зубожілих шляхтичів Фельчинських, Голота та Краварж ішли пішки через усе село. Дорогою війт розповів історію злету й падіння Фельчинських, які свого часу відігравали не останню роль на Волині. Дід загиблого шляхтича приїхав сюди аж із Серадзя і до самої смерті був підкоморієм у самих Вишневецьких.[31] Про те, як господарі Вишневця цінували Фельчинського, говорило те, що помер той, будучи власником трьох сіл на Кременеччині. Однак із часу смерті старого підкоморія Фельчинські лише котилися вниз. Спочатку п’яниця-син старого прогуляв усі три села й приїхав до Болотківець, рятуючись від кредиторів, а вже тут дивний онук довів справу до логічного кінця. Те, що Фельчинський таки досяг успіху в остаточному розтринькуванні спадку, Голоті стало зрозуміло, коли він глянув на маєток загиблого. Почорнілий, місцями похилений паркан, старий зарослий сад, похилений дім. «Так, вельможністю тут не пахне вже років з п’ятдесят», — відзначив Голота, пролазячи крізь залишки воріт.

Біля будинку Фельчинського було людно, та мало хто наважувався зайти всередину. Люди зазирали у вікна, шепотіли щось одне одному й значуще переглядалися. «Відьмак», «Упир», «Кровопивця» — лунало звідусіль. Лисяча пика помічника війта Сокирчука мелькала то тут, то там. Він переходив від однієї юрби до іншої й намагався заспокоїти, але з малопомітним результатом — люди хвилювалися все більше.

— Спалити це чортове кодло!

— Зараз же!

— Ач яке падло. Завжди думала, що він відьмак, той Фельчинський! — верещав хтось надворі.

«Їм надто вже сподобалося палити, і тепер годі зупинити», — подумав Голота, що оглядався у великій кімнаті, дивлячись на домовину з Фельчинським, яка стояла на столі посеред хати.

Той лежав зі складеними на грудях руками, але навіть смерть не розгладила наляканий вираз обличчя, з якім він і відійшов в інший світ.

«А його таки добряче настрахопудили перед смертю», — констатував очевидне Голота, оглядаючи гримасу Фельчинського. Учорашній жебрак уже дізнався від Краваржа, що старого шляхтича, м’яко кажучи, не любили. Та це було не дивно, адже це був найбільший у селі охочий судитися і затівати сварки на рівному місці. Усі, хто мав межу з землею Фельчинського, просто втрачали клепки через нестерпного діда й воліли кому завгодно продати землю, аби спекатися такого сусідства. А якщо додати до цієї картини клуби диму чорного, сірого, а іноді червоного кольорів, які, за словами Краваржа, час від часу виривалися з вікон хати старого шляхтича, то було очевидно, чому інакше, як відьмаком, його в селі не називали. «Найкращий кандидат на роль упиря, до речі. Як його раніше не спалили — навіть дивно. Напевне, не було підходящої моровиці», — подумав Голота. Що саме викликало панічний страх у селян, найсміливіші з яких таки заходили в хату й відразу вискакували, хрестячись, Голота збагнув, коли пильно обдивився господу померлого шляхтича й примітив у коморі кільканадцять реторт, десятка два мензурок, фільтрів газу та полички з реактивами. Старий був звичайнісіньким сільським алхіміком, чи то пак, навіть новомодним хіміком, адже серед книжок не було жодного магічного гримуару[32], а серед реактивів — мертвих жаб, засушених пацюків чи курячих лап. Натомість Голота натрапив на «Підземну фізику» Йохана Бехера[33] та «Zymotechnia fundamentalis» Шталя[34], а це означало, що старий захопився теорією флогістону — таємничої вогняної субстанції, що вивільняється під час горіння і яку саме шукали всі вчені мужі Старого й Нового світів.

«Бідолаха не витримав, коли побачив селюків зі смолоскипами, і зрозумів, що теорію того флогістону він може перевірити на собі вже найближчим часом. Знайшов, де займатися дослідами, старий дурень,» — похитав головою Голота, вийшовши надвір. «Так, з тим ентузіазмом, з яким тут палять освічених людей, цивілізація у цій частині світу запанує ще не скоро, це факт», — невесело подумав Голота, дивлячись на натовп, що потроху заводився, хвилюючись, немов очерет під подувами вітру.

Та заїжджий мандрівник навіть не здогадувався, як довго ще волинякам треба цивілізуватися, адже вже наступної миті з вигуком: «спалити цей упирський прихисток!!!» з юрби вилетів смолоскип і впав на дах. За ним полетів, другий, третій, четвертий. Суха солома зайнялася, мов сірник, і вже за хвилину палав увесь дах. Усі мовчки дивилися, як хату оповиває вогонь і дим, аж тут із палаючої будівлі почувся пронизливий крик. Дівочий вереск, який не припинявся ні на мить, приголомшив усіх.

— Там же Дарка!!! — закричав хлопчина років тринадцяти, страшно кривлячи рота. Голота здивовано подивився на війта.

— Служниця Фельчинського. Злякалася, мабуть, і сховалася десь, — розгублено промовив війт.

— Це ж та, що мене лікувала, чи що? — крикнув Голота до Краваржа, скидаючи жупан. Війт лише кивнув головою, втупившись поглядом у вогонь.

Голота вилаявся, відірвав від сорочки шмат, вмочив його у воду і кинувся у будинок. Дим, який заполонив хату, просто виїдав очі. Голота марно намагався почути звідки лине крик. Він тупцяв господою, притискаючи до рота і носа мокре полотно, поки врешті не почув, що кричать знизу. Він намацав ногою ляду і, здираючи нігті, намагався її підняти, однак марно — двері не піддавалися. Він напружував м’язи ще і ще, поки не відчув, що ось-ось втратить свідомість від задухи. Тоді, хитаючись, кинувся надвір, але знайти вихід у білій імлі виявилося зовсім не просто. Голота тикався від стіни до стіни, аж поки мало не провалився в отвір дверей. І тільки-но він вибіг з вогню, пожадливо вдихаючи повітря, позаду з гуркотом упав дах. Голота опустився на коліна, кашляючи, майже випльовуючи легені, з очей текли сльози. Стояла тиша, лише чутно було, як потріскувало велетенське вогнище, на яке перетворилася хата Фельчинського. Ніхто вже не кричав…