— Так, я розумію і смиренно приймаю ваші насмішки, пані, і не знаю, що на них відповісти. Хіба що правду. А правда така, що я не хотів, аби все вийшло так, як вийшло. Зізнаюся, моя самовпевненість зіграла свою роль, звичайно, але я навіть і подумати не міг… — Голота зітхнув, — до чого це призведе…
— Та це не єдина причина вашого похмурого настрою? — вгадала війтова.
— Я жалкую за Сокирчуком, — мовив Голота, дивлячись убік. — Незважаючи на весь героїзм Краваржа, — додав він швидко, — помер він занадто рано.
— Як це? — здивувалася Софія.
— Бо забрав у могилу всі свої загадки.
— О Боже, а що, були ще загадки, які ви не розгадали?
— Були? Та їх море, пані! Я досі не розумію, навіщо він напав з людьми на старого Фельчинського? Чому? Більшого хаосу, ніж уже був, годі собі й уявити. Князю, якому Сокирчук і так повідомив, що ваш чоловік улаштував безлад у його маєтках, було достатньо й тих попередніх убивств, аби прибрати Краваржа з війтівства. Навіщо ж Сокирчуку була ще й ця смерть старого? Навіщо спалив Дарку, служку Фельчинського? Її тоді знайшли в невеличкому сховку під полою, і двері в цей схрон хтось зачинив. Та усе це Сокирчук може розповісти тепер хіба що могильним червам, — зітхнув Голота.
— І що ви думаєте робити далі? — схвильовано запитала Софія.
— Думаю, залишуся тут ще на деякий час. Причин оселитися аж надто багато. Продовжу розслідування і…
Він на мить завмер, пильно подивився на Софію, що сиділа навпроти, дивно дивлячись на нього, а тоді встав, перехилився через стіл і наблизив своє обличчя до неї, ледь торкнувшись уст. Війтова негайно впилася в його губи палким цілунком, але за мить відсторонилася, закривши обличчя рукавом.
— Я мусив це зробити, Софіє, бо мрії інколи все ж мають справджуватися, — хрипко промовив Голота.
— Богуславе… давайте… вечеряти, — запинаючись і відводячи очі, проказала на це війтова.
Голота відсунувся від Софії, її груди швидко здіймалися, а пальці тремтіли. Вона відвернулася, швидким порухом пригладила волосся, а вже за мить засміялася кришталевим, мов дзвоник, сміхом.
— Не можна ж, щоб ви не оцінили всі мої старання. Я ж готувала для вас, а востаннє я це робила, мабуть, ще вдома, в Рацибужі…
Голота мовчки сів і подивився, як війтова наливає собі наливки, а йому оковитої з високого графина. У вухах гупало, він думав лише про її тіло, що було ось тут, зовсім поруч, варто лише простягти руки і… Голота хитнув головою. «Заспокойся врешті, дурню», — подумав він і величезним зусиллям волі підняв голову, аби подивитися в очі Краваржовій.
— Давайте вип’ємо за нашу зустріч. Вона додала радості в моє життя. Уперше, відколи мене забрали з дому, — ловлячи погляд Голоти, промовила війтова.
— Будьмо, пані. За вас. Ви прекрасна мара цього нерадісного місця, — глухо відповів Голота, не відриваючи від війтової очей, і рвучко перехилив чарку. Софія слабко усміхнулася, а тоді підняла руку й провела по настовбурченому волоссю Голоти.
— Знаєш, Богусе, коли мене привезли в це дивне, Богом забуте місце з моєї рідної Сілезії, я ридма ридала і довго не могла заспокоїтися. Та врешті-решт я полюбила ці болота. Вони справді надають мені наснаги. Ти не повіриш, але тут повсюди джерела сили, треба лише вміти її черпати.
Голота відчув, як горілка починає діяти. Кров заструменіла по жилах, він дивився в очі Софії і ледь стримував себе. Лише тепер він ясно й безповоротно зрозумів, що кохає цю жінку.
«Зараз же забрати її звідси й повезти світ за очі! До Острога, Львова, Кракова, Рима і Болоньї, Мадрида, Нового Світу, до Багдада, будь-куди!»
— …І я вчилася черпати силу кожного дня. Знаєш, яка вона? З нею ніщо не може порівнятися, Богусю. Це як відчувати кохання, пристрасть і любощі одночасно, в одному моменті тут жага слави і її здобуття, мрія та її здійснення, очікування поцілунку і сам поцілунок…
Голота вже мало розумів, що говорить Софія, він усе дивився на її очі, вуста та шию, на перса, що здіймалися під тонкою сорочкою. До цієї хвилини у своєму житті він не бачив нічого більш прекрасного.
— Я черпала ці сили звідусіль, — продовжувала війтова, очі її були так широко розплющені, що здавалися вдвічі більшими. — Таке багатство давно вже рідкість у мене вдома, у Сілезії — жага таких, як я, випила там усе до краплі. Вони тепер там живляться крихтами, за ними полюють, їх спалюють і вбивають щороку… Я ж несподівано натрапила тут на скарб, я щодня пила людей, почуття яких з дитинства наповнені цією силою. Їхні злість, страх, підлість, радість, мрії й сподівання були наповнені силою по самі вінця — я ними насолоджувалась. Допоки не з’явилася вона…
Десь глибоко в нетрях свідомості Голоти жевріло розуміння: щось іде не так. Якась маленька частинка його «я» боролася з монотонним голосом, що звучав звідусіль, але частинка та була надто маленька й слабка, тож він плив течією, що заколисувала й несла все далі. Він не звертав уваги, як змінюється прекрасна Софія, як наповнюється люттю її обличчя, як стають усе різкішими її слова, як змінюється тихий, м’який голос. Зрештою вона почала істерично викрикувати, страшно викривлюючи вуста та широко розплющуючи очі, та бачила це лише все та ж невеличка частинка у голові Голоти, а сам він сидів і не хотів ворухнутись, аби не злякати голос, що лився йому у вуха і був для нього частинкою божественного провидіння.
— …Вона почала красти в мене силу!!! Мала жебрачка, яку помираючою підібрали на лісовій дорозі Фельчинські, — безтямно вигукувала війтова. — Уявляєш, Голотонько? Її талант був незвичайної міці. Вона була сильніша за мене. Єдина моя перевага була в тому, що я знала про неї, а вона про мене — ні… Вона була не навчена розрізняти таких, як ми, і не знала, що двом таким в одному місці не жити. Вона безсовісно крала в мене все — ненажерливо забирала всю силу, залишаючи мені об’їдки… Як я хотіла вбити її! Щохвилини, щомиті мріяла роздерти на шмаття, але вона не підпускала до себе, несвідомо ставила перепони, які я не могла здолати. Убити, позбутися цієї злодійки — це було бажання більше за життя.
Софія різко встала, нахилилася до Голоти, по черзі підняла його повіки, а тоді, поплескавши його по щоці, відвернулася й заходилася порпатися в скрині, що стояла поруч. Вона розкидала в різні боки непотрібні хустки, плахти та сорочки й не переставала говорити ні на мить.
— Я думала й планувала роками… і ось нарешті. Я недаремно їздила в Камінь-Каширський і вивідала все про того вбивцю Сокирчука, його матір-травницю, я недаремно говорила з пасічником, який розбовкав про внучку — дочку розбійника, що стояла за шинквасом. Я знала, що це мені знадобиться, і кинула у воду перший пробний камінь — обережненько розповіла купцю Лєшеку про дочку Козири. О, я знала: торгівці не впустять можливості прибрати гайдамака, який розладнав їхні справи. Чекати довелося недовго, усе заварилося так, як я й очікувала. Уже за тиждень Сокирчук познайомив друга Лєшека — Калиновського з Марусею, яка мала розповісти гендлярам про схованку скаженого гайдамака. Тоді я кинула ще один камінець — розповіла про таємниці звідника Сокирчука Калиновському… А якось увечері до мене прибігла та шльондра шинкарка, розповідаючи про свої злигання з Калиновським і про те, що він кинув її, тільки-но вивідав усе про схованок батька-розбійника.
— Знахарка не дала доброго привороту, — вдала Краваржова тонкий шинкарчин голос, — це так жалілася мені та нікчема, — коханий не повернувся, — ридала вона в мене на плечі. Я ледь не розсміялася їй в обличчя і порадила розповісти все Сокирчукові, в якого на оці є гарна ворожка, яка може повернути коханця. І я таки не помилилася в тому лайдаку. Він відразу клюнув на приманку й зрозумів, що це прекрасний шанс позбутися Калиновського, який висотував з нього жили й гроші, натякаючи на вбивства в Камені-Каширському.
Відьма нарешті знайшла те, що шукала — грубу мотузку, підійшла до безтямного Голоти, зняла йому чоботи й діловито почала в’язати ноги.
— Сокирчук зробив усе так, як я й думала — послав шинкарку до матері, і стара змія дала їй отрути. Сказала, що то «упирське зілля», яке поверне любов її любого Франтішека, треба тільки випити обом. Франтішек! — перекривила відьма голос шинкарки й зробила паузу, подивившись на Голоту знизу вверх. — Лайно в житті і, до речі, в ліжку також. Ти знаєш, чому вони билися на дуелі з Краваржем? Бо п’яним той дурнуватий Франтішек насмілився бовкнути про нас із ним. Краварж його тоді трохи пом’яв у шинку, їх розтягнули, але після того він був усе одно що мрець, бо хто зневажить Софію, отримає своє! Та тоді я навіть попрохала Краваржа не вбивати дурня, адже він мені був ще потрібен. До речі, сам він так зневажав ту дурепу-шинкарку, яка втелющилася в нього, що й батька свого продала, що навіть не захотів випити з нею того сокирчучкиного привороту, а віддав келих з отрутою слузі. Коли ж вони попадали мертві, хвойда зовсім втратила голову, почала кричати про упирське зілля й утекла.
