Отямився він уже тоді, як минув день, і сонце потроху сідало за обрій. Страшно боліла голова, біль пульсував ртуттю й переливався з потилиці у скроні й назад, паралізуючи всі думки. Голота ледь зміг розчепити намертво стиснуті на гілках руки й поповз по стовбуру, поки не впав з нього на багнистий берег. Увесь у багнюці, він дрижав усім тілом і жадібно хлебтав воду з невеличкого рівчака — кілька разів його нудило, та він уперто пив, а тоді знову впав у безпам’ятство.
Друге пробудження було вже не таким болісним, хоча й малоприємним. Прокинувся Голота від того, що хтось легенько копнув його по голові. З неабияким зусиллям підняв голову та побачив лише блискучі чорні чоботи. Носок піднявся й знову постукав його по вилиці.
— Вставай, ледарю, не час розлежуватися. Ніч надворі. Саме час гуляти, — Голота підняв очі й побачив чорну бороду Козири. Найдивнішим було те, що гайдамак усміхався, і усмішка пасувала йому так само, як дівоча стрічка на шаблі. — Налякав ти мене, брате. Стогне хтось, а потім мовчить, стогне — мовчить. Я спочатку подумав, чортяка якась в темряві лазить чи русалка у Вілії. А коли пішов сюди зі стрільбою, то аж плюнув — якесь жебро п’яне по багну повза й блює. Думав стрельнути, але пригледівся — так це ж знаменита нишпорка, сам Голота-Голотський, — вишкірив він свої зуби, що блиснули в темряві.
Гайдамака підхопив Голоту під пахви і так тяг його лугом, поки не приніс до своєї стоянки, схованої у верболозах. Козира посадив його, сперши спиною об сідло, а сам став перед ним, обтираючи свої величезні руки від багнюки, якою був вимазаний весь врятований.
— Це ж треба, — похитав головою гайдамак. — Не думав тебе тут зустріти, хлопче.
Голота лише повільно повів очима навколо і втупився в палаюче багаття, на вогні булькотіло якесь вариво, а поруч, стриножений, плигав чорний кінь. Сам Козира відійшов і тепер помішував щось у казанці, скоса поглядаючи на блідого Голоту, що дивився у вогонь. А потім почав голосно говорити, і його бас, здавалося, чувся від Луцька і до Кам’янця.
— У мене в 1746-му, коли кошовим Сич був, схоже сталося. Витягли одного бідолаху з Дніпра, а він уже синій був, як-от ти зараз, не один день плавав, видно. Так от, той потопельник полежав-полежав, потім щось забулькав, воду з водоростю вихаркав, устав і горілки попросив… А ти, до речі, не хочеш грушівки, сам робив, власними руками?
— Ні, — ледь чутно проказав Голота.
— Дарма. Он як тебе трусить, наче чорна неміч якась. Один москвин в Цимпальському лісі дуже добре лікував падучу. Як хлопця мого почало трусити, зловив — і в’юна в горло тому закинув. Той, звичайно, відразу ж вдавився, ледь Богу душу не віддав, а лікарчука за це ледь не забили. Москалик, коли до свідомості прийшов, виправдовувався, що в них удома так завжди лікують. А чого, бо в’юн крутиться, і тому має з людини те крутіння забрати. Ну й довбень…
Козира забрав з вогню невеличку джезву з кавою і сів, схрестивши по-турецьки ноги.
— Я так зрозумів, кави ти теж не будеш. А я от вип’ю. Призвичаївся, коли п’ять років у Бурсі ланцями гримів. А тоді мучився, бо ж добра кава, вона ж, як золото, знайти її неможливо. Та мені пощастило. Якось натрапили ми на валку. Пані Яворська їхала в Київ на прощу вклонитися святим угодникам і пом’янути померлого свого чоловіка. Чого тільки тоді ми не взяли. І полотна, і меду, і воску. Хлопці познімали колеса, під ободами познаходили і червінці, і талери. А я на одному з возів побачив мішечок. Відкрив його, а там кава. Виявилося, привезли Яворській з якого чи то Єбену чи Єбелу, з Арабів звідкись. То я так зрадів, що на радощах звелів хлопцям віддати пані третину червінців і трохи краму, щоб усе-таки не згадувала нас лихим словом. А каву Яворської оце й досі п’ю. Он навіть, бачиш, який із собою кухлик вожу, — показав Козира дивної форми мідну кварту, — теж турецька.
На диво балакучий гайдамак знову підвівся, відійшов, а потім повернувся і сів біля Голоти навпочіпки з кухлем якогось паруючого питва.
— На от, випий гарячої води з сіллю, промиє кишки тобі.
Голота тремтячими руками потримав гарячий кухоль у руках і почав повільно пити, трусячи головою, коли гаряча вода обпікала йому горлянку.
— Пий, пий. Дам тобі потім ще й відвару, є в сумах трохи чебрецю і трав різних. Хто це тебе так, розумнику? Чи то так перебрав у шинку?
Голота лише нечутно прошепотів у відповідь. Козира підставив вухо аж до його рота.
— Га? Ще раз скажи, не чую, що ти там сопеш. Війтова? Ота красунечка, дружинонька того дурного Краваржа. За що? У ліжку ти слабенький виявився, ні? — хрипко засміявся Козира.
Голота похитав головою. Він зробив ще одну спробу, закашлявся і крізь кашель усе ж просичав.
— Душогубиця.
Козира закінчив реготати і пильно подивився на нього.
— Яка ще душогубиця? Я чув, що ти всіх убивць повиводив на чисту воду. Кажуть, такий вертеп влаштував, що люди ще не скоро тут заспокояться і будуть…
Голота мовчав, дивлячись на гайдамака. Той і собі замовк, до нього врешті дійшло, і він повільно по словах проказав.
— То вона… Марусю?
Голота лише кивнув головою й відкинувся на сідло. Козира сидів, дивлячись у свій маленький чепурний турецький кухлик, що парував дивним, чужим для цих луків ароматом арабської пустелі.
Землянку в Осінському лісі, де останнім часом ховався Козира і куди він привіз блідого й безсилого Голоту, навряд чи можна було назвати зручним сховком, а от те, що вона була надійною й непомітною — це безперечно. Про неї ніхто, крім старого гайдамаки не знав, і дізнатися ніхто не мав жодного шансу. Повз схованку, закриту буреломом та кущами ліщини, навіть досвідчений збирач чорниць пройшов би, не підозрюючи, що сажнем нижче сидять і тихо гомонять двоє.
— Не можна більше чекати, треба їхати, Козиро. Обом нам, — переконував Голота здоровенного гайдамака, що, зчепивши руки у замок, сидів перед ним.
— Я й сам поїхав би, — похмуро відповів той. — Навіщо мені тебе тягти, яка ти мені поміч?
Голота похитав головою, закашлявся й прохрипів.
— Ти її не дістанеш, не знаєш, де її сховок, не знайдеш його без мене…
— Ох, Голото, якщо ти такий розумний, як себе вважаєш, чого ж ти по річці, як колода плив. Га?
Голота промовчав і знову закашлявся. Козира подумав. А тоді подивився на Голоту, що вперто випнув підборіддя, і зітхнув.
— Знаєш, Голото, а, може, нам не йти, га? Колись мені стрівся на дорозі чолов’яга. Я з хлопцями його від одних не дуже добрих людей відбив, чогось мені жаль його стало. Так-от, сидимо ми біля вогню, а я йому щось кажу про злих людей і про те, що світ давно вже дияволу належить. А він мені знаєш що відповів? Оце вже років і років минуло, а я все пам’ятаю. Слово в слово. Сидів, мовчав як води в рот набрав, а тоді: «Кажеш, немає Бога на землі? А я кажу, що вся земля, увесь всесвіт є єдиним великим добром. І всюди його знайдеш. Не шукай його за Доном чи у Криму, чи за Кавказькими горами, не будь ні вельможею, ні лихварем. Будь лише людиною — чуєш? Людиною — і знайдеш добро, й уздриш рай. Люби Бога, тією самою любовію ближнього, усіх ближніх, усіх живих, так само, як і померлих та нерожденних. Усі вони брати твої, рід твій, радість твоя, надія твоя, молитва твоя, вінець твій, усе й усіх люби, і Бога, і буде тобі рай».
Козира знову замовк, дістаючи з-за поясу люльку, яку негайно вкинув до рота й пробубнів:
— І це мені людина, яку тільки-но мало не замордувало трійко харциз, казала, отже…
Голота отетеріло дивився на старого розбійника, а тоді запитав:
— А того чоловіка не Григорієм, часом, звали? Не Сковородою?
— Га? — наче винирнув зі сну Козира. — А хто його зна, може, й Сковорода, а може й Баняк чи Полумисок якийсь. Не пам’ятаю вже. Нагодували ми його, він подякував нам, узяв палицю й далі пошкандибав кудись…
Козира пожував зубами люльку, згадав, що запалити її в сховку не можна, тож зітхнув, витяг і поклав за пояс.
— Добре тоді, ввечері їдемо. Удвох. Одним конем доведеться, більше в мене немає. А як закінчимо, то поїду я, хлопче, до Києва, в Межигірський монастир. Ти ж знаєш, туди з Січі всі абиштовані йдуть, а я завжди думав, що не буде такого, щоб я до ченців тулився, помру десь з шаблюкою в руці. А от не дав Бог, знать, буду вже там вік доживать. Давно вже пора, набігався я по лісах та степах, треба й про Бога подумати… Але спочатку… закінчимо з цим.
