Березін не здивувався, тільки кивнув, його вже важко було чимось здивувати, до того ж непокоїла одна думка.

— Випромінювання зла… — сказав він, сяк-так вмощуючись над розкладеним пасажирським сидінням. — Це, певно, умовність?

— Звичайно, — відізвався Деон. — Градації енергії емоцій взагалі умовні. Випромінювання має спектр, і кожна емоція дає свою смугу. Яка іронія природи — ви, найвидатніші з творців, не знаєте своєї величезної сили творення!

“Величезна сила — це правильно, — подумав Березін, в уяві якого промайнули картини людської діяльності. — Але водночас і страшні сили! Коли це, звичайно, не жарт і не розиграш гіпнотизера… або марення хворого. Хоча… на хворого, відверто кажучи, Деон не схожий… Скільки ще у людини злості і ненависті, байдужості й заздрісності! Може, тим і мудра еволюція, що не розкрила нам одразу всієї нашої могутності; спочатку треба навчитися випромінювати в одному діапазоні — доброти і чуйності. А поки до нас тікають з безодні минулого — парадокс? Чи не тому, що самі стали безсилі перед своєю власною могутністю?”

— А що це означає — керувати енергією зла і доброти? — спитав Березін.

Деон заперечливо похитав головою, хвилину помовчав. Мотор чмихав, і пілот, який не втручався в розмову, кілька разів вискакував з кабіни. Нарешті він запустив двигун, і кабіна затремтіла од вібрації ротора.

Потім почувся невиразний голос (чи голос?) утікача:

— Мабуть, вам можна дати знання своєї власної радіації доброти, я прозондував вас досить глибоко. Але… попереджаю, це може спричинитися до нещастя, хоча я певен: ви зможете скористатися цими знаннями не тільки для себе… і не на шкоду іншим.

Очі Деона налилися білим світлом, у Березіна зненацька запаморочилося в голові, і він судорожно вхопився руками за якусь поперечку над собою. І в цей час тіло Деона почало раптом розпухати і перетворюватися на чорний дим. Дим заповнив кабіну, перехопив дихання.

Березін штовхнув ногою дверцята і випав з кабіни на землю, задихаючись од кашлю. Відповзаючи від вертольота, з якого, наче з кратера вулкана, валив дим, він побачив з другого боку пілота, що лаявся і швидко біг по піску.

Двигун усе ще працював, лопаті оберталися й притискали струмені диму до землі. “Він помер! — металися гарячково думки. — Невже така його смерть?! А врятувати його ми все одно не змогли б, він мав слушність… І все-таки це несправедливо…”

Очі почали сльозитися, кашель вивертав нутрощі, у голові гуло, і Березін, судорожно загрібаючи землю руками, відповзав од вертольота далі й далі…

— І тоді я знепритомнів. — Березін облизав сухі губи й замовк.

— Та-ак… — пробурмотів Богаєв, уникаючи погляду хворого. — Дуже цікаво… і правдоподібно. Проте мушу тебе засмутити — все це тобі привиділось. Або здалося, приверзлося: обирай будь-яке формулювання.

— Тоді спитайте пілота, він підтвердить.

Богаєв насупився, підвівся з стільця, поправив халат, що сповз з плеча, і підійшов до вікна палати.

— Пілот загинув, — сказав він глухо. — Коли вибухнув оцей клятий газовий мішок, вертоліт ваш, певно, перекинуло, і двигун загорівся.

— Газовий мішок? — прошепотів Березін. — Загорівся вертоліт? Не може бути!

— На жаль, може. Тебе знайшли в глибині сухого лісу, а він… його знайшли в піску дуже пізно.

— Газовий мішок!

— Підземні порожнечі, заповнені газом. Мабуть, раніше газ просто просочувався в районі Драконової пустки потроху, а коли мішок вибухнув, хвиля газу охопила все навкруги пустки на десятки кілометрів. Звідси і твої галюцинації — надихався. Випромінювання зла… треба ж отаке придумати!

Березін глянув на свої забинтовані руки. Галюцинації! Нічого цього не було! Не було дивного втікача із страшної далекої епохи на ім’я Деон, не було їхньої розмови… І враз Березін згадав: “Я дам вам знання своєї особистої радіації доброти”. Що хотів сказати Деон? Адже він був, був!

— Розбинтуйте мені руки, — попросив Березін тихо.

— Нащо? — здивувався Богаєв, обертаючись.

— Розбинтуйте, будь ласка.

— Ти збожеволів! — Богаєв занепокоєно подивився в очі Березіна. — Нащо це тобі? Лікар викине мене з вікна, коли побачить. Не подивиться, що я твій начальник.

— Може, й не викине, ви швидко.

Богаєв завагався, знизав плечима і почав невміло розбинтовувати руки потерпілого, що пахли антисептикою, в жовтих плямах від ударів і садн.

— Ну й що далі?

Березін теж дивився на свої руки, його змарніле обличчя стало суворішим.

А потім Богаєв побачив, як руки Березіна раптом побіліли, порізи й садна на них зникли, наче з рук змили фарбу.

Березін безсило впав на подушку, трохи полежав, відпочиваючи, і весело подивився на зблідлого начальника. Потім несподівано підморгнув йому і повільно злетів над ліжком…

Переклад з російської.

Геолог прискорив ходу, натягуючи страховочний фал. Часом він помічав це і йшов повільніше, але за дві-три хвилини лють напливала знову, і Геолог, мало не скрегочучи зубами і пригадуючи всі відомі йому прокльони, знову тягнув за собою Психолога.

Геолог добре знав Статут. Ніхто за будь-яких обставин не мав права виявляти своїх антипатій до будь-якого з членів екіпажу. Більше того, Статут вимагав негайної доповіді Психологові при першому ж відчутті неприязні, хай навіть підсвідомому.

Безглуздя… У колонії на Есті вони з Психологом були добрими знайомими, дружили сім’ями, грали в чотиристакліткові шахи. А тепер Геолог терпіти не може цього лисого розумника. Як його називали на Землі? Сентиментальний пацюк. Безглуздя…

Фал різко смикнуло. Геолог обернувся. Психолог сидів на синьому камені і знаками кликав до себе.

“Телепень, — лайнувся подумки Геолог. — То лящить без упину по радіо, то зовсім про нього забуває”.

— Що сталося? — спитав він, намагаючись приховати роздратування.

— Відпочинемо трохи. — Психолог нарешті згадав про радіо.

— Не встигнемо на корабель до вечері, — байдужим, як йому здавалося, голосом відказав Геолог. — Не хочу залишатися без гарячої страви.

— Пусте, — засміявся Психолог, — як на мене, то концентрати смачніші. Знаєте, не дає мені спокою одна думка.

— Добре, чекатиму. Тільки недовго.

— Дуже вдячний, старий. Зрозумійте — мені справді треба трохи поміркувати. Майже тридцять діб сидимо ми на цій плюгавій планеті, і досі ніхто не може збагнути, що тут діється. Але янарешті починаю розуміти…

Психолог замовк, тільки дихання його пульсувало в навушниках.

Геолог хотів зауважити, що мікрофон треба вимикати і не виснажувати даремно батареї, але передумав. Краще вже слухати сопіння Психолога, ніж починати сварку.

Геолог спробував примоститися на камінні, та лежати у скафандрі було неможливо. Він підвівся, з лихим почуттям глянув на постать Психолога, що бовваніла віддалік, і почав ходити по розсипах синюватого каміння — три кроки вперед, три назад.

З Ести вони стартували давно. Це була третя експедиція на маленьку планетку без назви у квадраті КМ-91.

На Великій Раді Ести довго сперечалися, перш ніж вирішили послати третю ракету. Головному було наказано здійснити посадку у видимому з Ести районі і повертатися при першій те небезпеці для корабля.

Дві попередні ракети, стартувавши одночасно, зробили орбітальний маневр і сіли на невидимій півкулі планети, після чого зв’язок з ними припинився. Екіпажу третього корабля треба було розшукати їх або з’ясувати причини катастрофи.

Планетка з квадрата КМ-91, що мала у каталогах номер 436, по-справжньому зацікавила колонію на Есті тільки після невдачі другої експедиції.

Вірогідно про цю КМ-91-436 було відомо лише те, що вісь її обертання перпендикулярна осі Ести і всіх природних планет цієї системи, що маса її приблизно у дев’ять разів менша маси колишньої батьківщини — Землі при майже однаковій густині речовини. На двадцяту добу перебування на КМ-91-436 експедиція знала про цю планету лише трохи більше від астрономів Ести. Здійснивши пряму, без маневру посадку в районі полюса, екіпаж корабля тривалий час вивчав поверхню планети за допомогою телекамер, брав проби грунту і атмосфери, і лише по тому Головний дозволив першій парі вийти з корабля. Пішли Біолог та Історик. За ними — Лікар і Механік. Але ні перша, ні друга, ні десята пари не знайшли на планеті нічого, що заслуговувало б увагу. Базальти, граніти, урвища, тріщини, пил. Ні сліду рослинності, ні сліду життя. І жодного сліду попередніх експедицій.