Я був приголомшений. Версія, яку я так ретельно розробив, розвіялася, ніби вранішній туман під подувом вітру. Невже доведеться все починати наново?

— Казав же я тобі — облиш цю безнадійну справу, — долинув до мене голос Сагакяна, — даремно тільки час гайнуємо.

— Чому даремно? — заперечив я. — Виявлено інший злочин. А копни глибше — ще більше можна знайти. Не міг же Андраник орудувати з золотом сам!

— Воно так, — погодився Сагакян. — Та все ж головне лишилося для нас загадкою.

Я ще й ще раз перечитував свої записи, зроблені в блокноті під час моїх відвідин чотирьох родин, з яких я почав розслідування цього загадкового вбивства. І нараз, ніби підкинутий пружиною, скочив з місця.

РОЗПОВІДАЄ ЛЕЙТЕНАНТ САГАКЯН

Капітан пропав на цілий день. Я не знав, куди він так раптово зник. Зустрілися ми з ним тільки наступного дня.

— Ну як? Не знайшов часом злочинця? — пожартував я.

— Здається, таки знайшов, — одказав капітан серйозно.

— Здається чи таки знайшов?..

— Минулого разу я був твердо певен, що не помилився, і помилився. Тепер, відчуваю, моя візьме.

— Хто ж убивця, коли не секрет?

— Який там може бути секрет! Вбивця — один з чотирьох мешканців.

— Логічно. Але хто ж?

— Товаришу лейтенант, пошліть людей до інженера, — офіційним тоном наказав він.

— Якого інженера? — розгубився я.

— А того…

За якусь годину інженер уже сидів перед прокурором, капітаном і майором Далакяном. Допит розпочався.

— Для вас це несподіванка? — запитав його капітан.

— Яка там несподіванка! Десять років усе чекав цього дня!

Інженер був блідий і пригнічений.

— Навіщо ви вбили свою колишню дружину?

— Все одно не повірите. — Інженер насилу вимовляв слова, губи його тремтіли. — Я не вбивав її. У нас часто бували кварки через те, що вона не мала дітей. Під час одного такого скандалу я штовхнув її, вона впала і вдарилася потилицею об радіатор. Я намагався привести її до тями, але даремно — вона була вже мертва.

— І ви потай вирішили поховати її в підвалі.

— А що мені лишалося робити? Я дуже перелякався— хто б міг повірити, що це сталося випадково.

— Коли б усе було справді так, як ви розповіли, то експерт потвердив би нещасний випадок і незумисний характер убивства. А тепер уже ніхто не повірить — занадто пізно.

— Я розумію. Але все відбувалося саме так, як я вам розповів.

— Рідні вашої колишньої дружини не розшукували її?

— Рідних у неї не було — вона виховувалася в дитбудинку.

— А знайомі, сусіди, зрештою! Вони не цікавилися, де ділася ваша дружина?

— Тісного контакту з сусідами в нас не було. Вони знали про наші чвари і, мабуть, думали, що все це скінчиться розлученням. Згодом… після її… Одне слово, я розповів сусідам, що ми розлучилися… Іноді казав їм, що випадково зустрічав її з новим чоловіком…

— А навіщо ви закопали тіло в підвалі свого сусіди?

— Коли стемніло, я заніс її вниз, у підвал. І там помітив, що двері сусіднього підвалу не замкнені. Я й подумав, що для мене буде безпечніше, коли…

— За все це ви відповідатимете перед судом.

— Я вам розповів усю правду… Повірте мені!..

— Правду треба було сказати десять років тому. До того ж ось уже скільки часу ви вводили в оману слідство, намагалися спрямувати його по хибному шляху. Навіщо ви назвали мені неіснуючу адресу вашої колишньої дружини?

— А що я мав робити? Я розраховував на те, що ви повірите, а сусіди потвердять факт нашого розлучення. А вони були певні, що ми таки розлучилися.

Коли інженера вивели, я запитав капітана:

— Як це ти здогадався, що вбивця саме він, а не хтось інший?

— Переглядав свої записи в блокноті і помітив, що одна адреса лишилася в мене неперевіреною — та, яку мені дав інженер. Крім того, сама його поведінка викликала у мене підозру. Спочатку він уперто відмовлявся відповідати на мої запитання, а дізнавшись про вбивство — зразу став балакучим. Коли ж я з’ясував, що адреса його колишньої дружини вигадана, то вже не сумнівався: вбивця — він.

— А як ти вважаєш, правду він сказав про обставини її смерті? — запитав я.

— Хто його зна? Може, й правду. Але надто вже запізніле зізнання.

Капітан запалив сигарету, відкинувся на спинку крісла, і обличчя його потонуло в сизій хмарці диму.

Переклад з вірменської.

Вертоліт знизився до чотирьохсот метрів і, накренившись, пішов по колу.

— Бачите жовту пляму? — спитав пілот Березіна. — Це і є Драконова пустка, посередині — Ікло Дракона.

Ікло — зовсім гладенький кам’яний палець діаметром майже сто метрів і заввишки трохи більше трьохсот. Палець був оточений великим піщаним “оазисом”, з трьох боків його обступала тайна, а з четвертого захищало положисте, зранене фіолетовими тінями бескеття Салаїрського гірського кряжа.

— Давай униз, — вказав рукою Березін.

Пілот повернув штурвал, і вертоліт провалився вниз, заревівши мотором уже біля самісінької вершини скелі.

З трьохсотметрової висоти Драконова пустка здавалася нескінченною пустелею, на диво рівною і гладенькою. Ні камінця, ні кущика Березін на ній не помітив, незважаючи на свій дванадцятикратний бінокль. Холодний жовток сонця над обрієм і білястий пустий небозвід довершували картину мертвого спокою, що панував у природі.

Лічильник Гейгера і дублюючий дозиметр Березін увімкнув іще в повітрі, але вони мовчали — підвищеної радіації над Драконовою пусткою не було. І все-таки щось було, коли його, експерта Центру по вивченню швидкоплинних явищ природи при АН СРСР, відрядили сюди.

— Ти часом не знаєш тутешніх легенд? — спитав Березін, підходячи до краю майданчика.

— Не знаю, та… алтайці кажуть — лиха тут земля. Звірина коло пустки не живе, люди теж її чогось обходять. За переказами, у цих краях оселився дракон, який своїм диханням висушує серця людей…

— Поетично… і загадково. Радіоактивності нема, звичайний фон, і це дуже дивно. Бо два дні тому…

Два дні тому в районі Салаїру знялася магнітна буря з центром у зоні Драконової пустки, а супутники зафіксували тут ще й джерело радіації. Березін вилетів до Салаїрського кряжа одразу, тільки-но в Центр надійшла телеграма, але, виходить, поки він збирався, джерело радіації знову зникло.

— Дуже дивно, — повторив Березін замислено.

Пілот визирнув з кабіни. На його обличчі, похмурому од природи, відбилося занепокоєння.

— Нічого не відчуваєш? Мені чомусь кортить дати дьору звідси, і якнайшвидше.

Від цих слів Березіну стало не по собі. Йому раптом здалося, що в спину пильно дивиться хтось чужий…

Відчуття незатишності було таке гостре й реальне, що він мимоволі позадкував, роззираючись і витираючи спітнілі долоні. Багато кілометрів навкруги не було жодної душі, крім їх двох, але відчуття погляду не зникало, навпаки, воно посилювалось і нарешті стало нестерпним.

— А, хай йому чорт, поїхали!

Березін ретирувався під сумнівний захист вертольота, заліз у кабіну й зачинив дверцята.

— Ага! — пробурмотів пілот. — Теж припекло?

Вертоліт злетів у повітря, під ним пропливли і побігли вниз прямовисні скелі, що поступилися місцем жовто-оранжевій, рівній, як стіл, поверхні пісків. Ікло Дракона віддалилося…

— Сядемо на пісок? — спитав Березін, усе ще дивлячись на таємничу скелю, дивовижну примху природи, що звела ідеальний обеліск у центрі піщаного масиву.

А може, Це праця людських рук? Однак хто, коли побудував це, і головне, — навіщо?

Пілот заперечливо похитав головою.

— На пісок не можна.

Через кілька хвилин вертоліт завис над вузенькою смугою землі біля стіни лісу і спружинив на лапи.

Тільки тепер Березін звернув увагу на те, що ліс, починаючись усього кроків за п’ятдесят, був якийсь дивний — суцільний сухостій. Карячкуваті стовбури переплелися безлистим віттям, утворюючи, скільки сягало око, мертву сіру смугу вздовж піщаного пляжу. Живий, зелений ліс починався за цією смугою.