— Ну, я туди, а там — це, нічого там немає…

— Чого немає? — зморщивши лоба, запитав начальник і, як тарган, заворушив вусами.

— Чого немає? — розгублено хихикнув Гриня. — А нічого немає.

— Ти до пуття розкажеш, у чому річ? — гримнув начальник.

Гриня боявся начальницького гніву, бо в нестримному пориві йому могли нагадати про численні гріхи. Цей переляк повернув Грині дар мови, і він досить зв’язно розповів про все, що сталося з ним уранці.

— Та-ак, — протягнув начальник. — Ясно. Цеглу покрали. Видовбали і покрали!

— Ні! Ні! — злякано вигукнув Гриня. — Якщо хто і взяв, то не я!

— Не брав? — єхидно запитав начальник. — Чия ж тоді це робота?

Гриня тільки пхикнув, вражений бездоганною логікою цього доказу. Начальник метав громи і блискавки, тавруючи ганьбою двірника. Гриня нарешті й сам на деякий час повірив, що цю цеглу він продав по п’янці комусь для дачі.

Рознос закінчився на диво щасливо. Начальник, мабуть, підкуплений тверезістю двірника, пообіцяв дати цегли і людей замурувати пролом. Потім погрозливо промовив:

— Ну, а якщо повториться…

Гриня улесливо посміхнувся.

Другого ж дня дірку замурували. Гриня по кілька разів на день відвідував підвал, що правив йому за схованку для міцних напоїв, і помітив одну дивну обставину. Якщо він протягом хоча б хвилини був біля пролому, то в нього, крім прискореного росту щетини на лиці і появи сильного апетиту, проходило вивітрювання алкоголю. Дружина, як природжений дослідник-діалектик, вбачала в цьому певний зв’язок і не примушувала чоловіка дихати на неї, коли бачила, що він обріс щетиною. Гриня невдовзі зрозумів усі зручності свого відкриття і, коли йому треба було з’явитися на очі дружині, притулявся на хвилину до стіни, в якій був пролом.

Якось, вештаючись у дворі, Гриня побачив, що з третього під’їзду вийшов старий пенсіонер і сів на лавці у затінку. Із розмов сусідів Гриня знав, що цей старий — професор чи то біохімічних, чи біологічних наук і до останнього часу був науковим консультантом мало не в п’яти НДІ. Грині закортіло вилити душу освіченій людині, яка нічого в житті не бачила, крім книг. Хай і професор знає, що навкруги багато цікавого і що повноцінне життя не може поміститися в запилених фоліантах, які лежать у нудному професорському кабінеті. Гриня підсів до професора і, відкривши щербатий рот, дихнув на нього сивушним перегаром.

— Поважаю науку, — сказав він задушевно.

Професор гидливо покрутив носом і відсунувся.

У Грині розв’язався язик, і він розповів про диво, яке сталося в його підвалі. Наприкінці розповіді старий почав виявляти неабияку зацікавленість і, як півень, хилив голову то в один, то в другий бік, від надміру почуттів ляскаючи себе долонею по нозі.

— Нонсенс! — бурмотів він. — Але цей примітив не зміг би просто таке придумати. Треба буде…

Старий заметушився і зник, а наступного дня знову підсів до Грині, тримаючи в руках маленькі коробочки із скляними стінками, через які видно було комах, що безнадійно махали крильцями. Гриня усміхнувся.

— Комахи! Знаю, такі злітаються до вина або до браги.

— Це дрозофіли, — суворо сказав професор.

— Нехай будуть дрозофіли, — охоче погодився Гриня, — але навіщо вони?

— Для експерименту! — урочисто виголосив професор і попросив впустити його в підвал.

У підвалі професор розмістив коробочки на різній відстані від стіни і сказав, що завтра в цю ж годину він прийде сюди знову.

У призначений час Гриня чекав старого біля входу в підвал.

У підвалі професор став розглядати комах, які були ближче до пролому. Потім вигукнув пригніченим голосом:

— Екзитирувала!

Лише в коробці, що стояла на семиметровій відстані, дрозофіла була жива.

— Ви знаєте, від чого загинули дрозофіли? — жваво запитав професор.

— Подохли, та й годі, — байдуже знизав плечима Гриня. — Велика важниця.

— Навіть вам буде цікаво знати: комахи, що перебували ближче до стіни, загинули від голоду!

— Від голоду? — здивувався Гриня.

— Так! Час для них біг набагато швидше, ніж звичайно. Доступу до їжі не було, а катаболічні процеси, тобто розпад тканин у процесі обміну речовин, відбувалися. І відбувалися вони набагато швидше, як я вже казав. Тож знайте, що біля вашої дивної стіни час прискорює свій плин. Мабуть, десь поруч із нею або ж під нею є джерело енергії, що прискорює швидкість потоку часу. — Він зітхнув і з приреченим виглядом додав: — Тільки навряд чи зацікавить це офіційну науку. Надто фантастичні факти! Такі ефекти не можуть бути створені землянами. Так, це прибульці з інших планет! Це їхніх рук справа!

— Прибульці… час… — повільно думав Гриня. — Тож-бо мій, телепень останнім часом тільки про цей час і говорить. І книжечки різні про час навіть за обідом читає.

Гриня пригадав, як останнім часом не раз бачив, що син шастав у підвал, стараючись, щоб його не помітили.

Увечері, коли учень п’ятого класу Баня Фомочкін прийшов додому, батько зустрів його з нахмуреним лобом. На столі лежав солдатський ремінь. Батько показав синові на табуретку:

— Лягай!

— За що? — заверещав страдник.

— За те, що без дозволу батька, — приказував Гриня, і ремінь легко літав у його вмілій руці, — за те, що через тебе сорому натерпівся! Я п’ю, але не краду. Ти що там у підвалі зробив?!

— Ой, усе розкажу, тільки пусти! Машину часу хотів зробити. Не вистачило тільки дротиків срібних і ланцюга з велосипеда. Не дістав ще.

— А цегла навіщо тоді? — у гніві запитав батько.

— Не брав я цегли, — шморгнув носом син, — вона сама на порох розсипалася, коли я генератор простору-часу випробував на форсованому режимі. Цегла ж за добу набрала п’ятсот вісімдесят років.

— Навіщо тобі ця машина? — з докором почав Гриня. — Скільки часу на неї вбив. Краще б матері або мені, скажімо, зайвий раз допоміг.

— Навіщо, навіщо! — схлипнув син, потираючи потерпіле місце. — Двійку я отримав із співів минулого тижня. Хотів повернутися в той же день, щоб виправити щінку. Та де там. Мати за двійки свариться, ти б’єшся, особливо, коли теє… веселий.

— Це правда, — самовдоволено погодився Гриня. — Я такий. Незрозуміло мені тільки, як би ти виправив оцінку? Слуху ж у тебе зовсім нема.

— Я зробив машину, таку маленьку зовсім, — загорівся син, — заховаєш її в рот, і всім здається, що це ти сам співаєш.

— Он воно що, — на мить замислився Гриня і знову взявся за ремінь.

— За що?! — 3 синових очей бризнули сльози.

— Кожну справу треба доводити до кінця. Двійку із співів ти так і не виправив, — хмуро сказав батько і замахнувся ременем.

Від упорядника

В. Балаян. Таємниця зруйнованого підвалу

В. Головачов. Утікач

В. Гужва. Втеча у вчора

О. Ємченко. Драма серед безгоміння

В. Заєць. Дід Патратій

Ю. Константинов. Мандрівки для обранців

О. Палійчук. Поправка до інструкції

В. Положій. Щось негаразд

Г. Прашкевич. Я бачив снігову людину

І. Росоховатський. Людина-острів

М. Слабошпицький. Хай насняться тобі коні

О. Тесленко. Орлан

В. Щербаков. Шотландська казка

В. Заєць. Двійка із співів