— Я поведу, — почув я хриплуватий голос і побачив старого чоловіка, схожого на діда Щукаря.

Це і був дід Патратій.

Я мовчки стенув плечима.

— Може, боїшся йти, лікарю? — лукаво підморгуючи, пустив шпильку дід.

— Боюсь чи ні, а йти треба, — відповів я, намагаючись приховати неприязнь до нього, і подумав: “Наче думки читає”.

— Читати не читаю, а дещо відчуваю, — почув я його голос і занімів від подиву. Дід тим часом повернувся до голови: — Поспішати треба. Горпина поки що жива, але крові багато втратила.

Мене здивувало те, що ні в кого не виникло сумнівів в істинності слів старого, хоча в лісі він не був і не міг знати, що там сталося.

Я квапливо крокував за старим, а він хитро позирав на мене жвавими мишачими очицями і незлобиво жартував:

— Ану, лікарю, не відставай! Може, допомогти сундучок нести?

Я криво усміхався і наддавав ходи, намагаючись не показувати, що втомився.

Ми перебралися через рів і стали дертися по схилу, порослому ліщиною. Це місце й мало назву Панський садочок. Вода збігала вниз, і хмиз швидко підсихав. Тому місцеві жителі часто ходили сюди по сушняк. Невдовзі ми добрались до галявини. На краю її, підім’явши високу траву, лежала стара Горпина. Дід квапливо схилився над нею.

— Жива! — Він підняв голову, і я побачив в його очах біль і гнів. — Кулею вона поранена. От звірюки! Три роки нас мучили і навіть тепер ось… — Він глянув на мене спідлоба і сказав, намагаючись повернутись до попереднього жартівливого тону: — Давай, дохторе, полагодь сусідку.

Я швидко оглянув поранену. Вона була в глибокому шоку. Через пошкодження стегнової артерії витекло багато крові. Велика гомілкова кістка перебита кулею. Я наклав джгут, зробив необхідні ін’єкції.

— Нести треба бабу Горпину, — сказав я Патратію.

— Ноші? Це я швидко зроблю! — відповів Патратій, виймаючи з-за паска сокирку.

Зненацька почувся тріск хмизу, і на протилежний бік галявини з лісу вийшов німець. Одяг його висів лахміттям, обличчя заросло рудим волоссям, очі божевільно блукали. Він помітив нас, і його обличчя пересмикнула судорожна посмішка. Дуло автомата було на рівні наших грудей. Ще мить і… Під серцем у мене похололо.

Дід Патратій теж побачив німця. Обличчя його закам’яніло, на шиї надулися вени, і раптом він закричав високим пташиним голосом. Я відчув, що мене ніби осліпили, безжалісною рукою зчавили мозок. Світло потьмяніло в моїх очах на мить, а потім спалахнуло сліпуче яскраво. Я відчув, що в моїй душі вирвалася з якихось темних глибин така страшна ненависть, для якої немає назви в людській мові. І вся ця буря була направлена на людину, яка стояла на тому боці галявини, на фашиста. Я відчув, що весь сенс мого існування полягає в тому, щоб загнати свої пальці, які ніби перетворилися в сталеві кігті, в ненависну плоть і рвати, терзати, шматувати. Несамовито загарчавши, я кинувся вперед і ніби крізь сон почув голос діда:

— Стій! Не тобі слово було!

Він залізною хваткою схопив мене за комір, і тут я усвідомив, що гарчав не я.

Великий сірий вовк метнувся з-за кущів і, вигинаючись у стрибках над травою, помчав до німця. Вмить фашист був збитий з ніг, з хряскотом склепились у нього на шиї страшні зуби, і порснула на всі боки яскрава кров.

Знову по-пташиному крикнув старий, і вовк великими стрибками зник у лісі.

Як і раніше, в листі пересвистувалося птаство, все було тихо й спокійно. І все, що трапилося, могло здатися страшним маревом, але в дальньому кінці галявини лежав, підпливаючи кров’ю, німецький офіцер.

Тітку Горпину ми принесли в село, а звідти відправили в райлікарню.

Ще по дорозі з лісу я намагався завести з дідом розмову, щоб з’ясувати, що ж усе-таки сталося. Патратій якийсь час відмовчувався, потім запитав:

— Тобі, докторе, коли ти під стіл пішки ходив, давали сірниками гратися?

— Припустимо, не давали. Але до чого тут сірники? Я…

— А до того, — повчально зауважив дід, — що людям цей секрет тепер дати однаково, що дітям сірники.

Більше дід нічого не сказав.

— Що? Га? — перепитував він після кожного запитання, прикидаючись глухуватим.

Я твердо вирішив не залишати старого в спокої і наступного ж дня прийшов до нього додому. Була в усьому цьому якась загадка, невідома науці. Можна було допустити, що звуки, створювані старим, мали відповідну частоту, яка діяла на роботу мозку, накладаючись на його власні біоритми. Як і коли виникло в людей це чудесне вміння? Можливо, легенди й казки про чудесну силу чарівного слова не вигадка, а мають реальну основу?

Проте поговорити з дідом Патратієм так і не пощастило. Рано-вранці він пішов на луки накосити трави для корови і наступив на німецьку протипіхотну міну.

Після смерті старого я попрацював у селі два роки. У Партизанському залишились родичі моєї дружини, і ми часто приїжджаємо туди. Нині в Партизанському живе онук Патратія — запеклий мисливець. Подейкують, що на полювання він дуже часто ходить без рушниці, але без здобичі ніколи не повертається.

Можливо, таємниця діда Патратія не зникла зовсім, і внук коли-небудь розповість про те, що не встиг оповісти ДІД?

Коли Аллан Девіс, двадцятичотирьохрічний фоторепортер вечірньої газети, гаючи вечір перед телевізором у своїй незатишній парубоцькій квартирці, знічев’я записав питання найпопулярнішої в країні вікторини-шоу “Примхи старої леді”, він і гадки не мав, що стане переможцем.

Але безсторонній комп’ютер, який аналізував відповіді, віддав перевагу саме йому, і невдовзі його запросили в телестудію, де, засліплений сяючими гронами юпітерів і збентежений вітаннями сотень статистів та глядачів, Девіс дізнався, що він новий телечемпіон і володар головного призу — ліцензії фірми “Фенікс” на кругосвітню мандрівку.

Аллан насилу витиснув кілька банальних фраз вдячності в зіницю телекамери, що нахабно втупилася йому в обличчя, після чого камера від’їхала, юпітери згасли і на нього перестали звертати увагу.

Фірма “Фенікс”, відома тим, що забезпечувала володарів світу цього вишуканими розвагами, постала перед Алланом Девісом у подобі скромно вдягненого підстаркуватого чоловіка із залисинами і рипучим голосом. Дідок не дуже церемонився з Алланом. Мляво привітавши його, він без особливого ентузіазму вручив візитну картку голови фірми, сухо повідомив, куди треба з’явитися для виконання необхідних формальностей, і розчинився в густому натовпі статистів.

Наступного ранку дідок зустрів Девіса на порозі досить-таки солідного триповерхового особняка місцевої резиденції фірми і, бурмочучи щось несхвальне про нові часи і нових клієнтів, провів його нагору. Двоє невловимо схожих один на одного молодиків, які завчено усміхалися, запропонували Алланові сісти і вп’ялися в нього чіпкими, холодними очима психологів. Вони поставили йому безліч питань про сім’ю, вподобання, політичні погляди і багато ще про що, і це Девіса трохи спантеличило. Закінчивши допит, вони з приклеєними усмішками спровадили його в іншу кімнату, яка була покоями лікаря. Десятки датчиків уп’ялися в тіло репортера, який аж ніяк не чекав такого перебігу подій. Декілька досить-таки болючих ін’єкцій, зроблених досвідченою рукою, супроводжувались короткою повчальною лекцією лікаря фірми “Фенікс”. Він розмірковував про те, що в країні, де містер Девіс споглядатиме кориду, нещодавно було знайдено осередки холери, а тропічні річки, по яких нового чемпіона доставлять до руїн ацтекських храмів, часом забиті трупами тварин, що загинули від чуми. Тому необхідна особлива обачність. Що б не трапилося, запевнив балакучий медик, хай навіть ядерна війна, фірма не втратить свого престижу і клієнт побачить усе, що йому належить побачити.

Потім Алланом знову заволодів буркотливий дідуган. Він продріботів через величезний хол до дверей, оздоблених золоченими вензелями, сердито глипнув на Девіса і прорипів, що зараз його прийме сам містер Сперроу — син засновника фірми і нинішній її господар. Ще якийсь час дідуган нерішуче тупцяв перед дверима, здавалося, він не проти й перехреститися, але соромиться Аллана. Зрештою він крякнув і прочинив двері до святилища.