Володар фірми “Фенікс”, що ступив до них з далекого кутка свого величезного кабінету, був кремезним сивим чоловіком із впевненими, неквапливими рухами фізично сильної людини. Широко поставлені очі на засмаглому обличчі, здавалося, випромінюють енергію. Було щось дивне в його погляді, коли він подав руку Алланові і всміхнувся. Так дивляться на людей, про яких знають щось таке, чого вони самі про себе і не підозрюють. Це був водночас погляд учителя на нетямущу дитину, погляд лікаря на хворого і, безсумнівно, хоч це порівняння вже й приїлося, погляд удава на кролика.

— Сподіваюся, вас не образила набридлива доскіпливість моїх людей, — швидше стверджуючи, аніж питаючи сказав Сперроу, — Вони зраділи свіжій людині. Даруйте, але ви перший, хто користується послугами нашої фірми, не маючи за душею бодай п’яти-шести мільйонів. Згодьтеся, ми мали право з’ясувати, чи гідні ви благ, які я так необачно пообіцяв телекомпанії в обмін на річну рекламу.

Сперроу назвав ряд осіб, широко відомих у політичних і ділових колах усього світу, які були клієнтами фірми “Фенікс”. З кожним новим іменем, яке повисало в повітрі зі значимістю невидимого знака оклику, на Аллана накочувалося нещадне відчуття своєї неповноцінності, і він починав уже шкодувати, що втерся в таке високошановане товариство.

Наче прочитавши його думки, Сперроу зауважив:

— Для вас не буде ніяких винятків. Ви отримаєте всі задоволення за повною програмою, як шейх, король або президент. На певний час життя стане для вас казкою Шахразади. Але… — Тут він зробив паузу, прискіпливо глянув на Девіса і після деяких вагань провадив далі: — Ваша мандрівка, я маю на увазі маршрут, характер послуг, які вам нададуть, і таке інше, повинні бути таємницею. Інакше десятки конкуруючих з нами фірм зможуть запропонувати своїм клієнтам те ж, що й ми. Тільки завдяки цілковитій таємниці, — голос містера Сперроу набув сили фанатичного проповідника, — фірма “Фенікс” є на сьогодні єдиною, що здатна надати бажаючим те, чого прагне їхня душа, що здатна вирвати їх з кола суєти і забути вро свої клопоти. Підпишіть цей документ, містере Девіс, і запам’ятайте: одне необережне слово може викликати законний позов фірми, а такий позов дуже дорого коштує.

Він узяв з рук Аллана підписаний листок і підвівся.

— Джо! — покликав містер Сперроу.

У двері пропірнув сердитий стариган і застиг перед ним, як перед сотворителем.

— Джо служив ще в мого батька, — на якусь мить сталеві очі Сперроу потеплішали, — і знаєте, він донині переконаний, що ми піднімаємо клієнтів на дирижаблях і влаштовуємо прогулянки на верблюдах. Джо проведе вас до машини. Щасливої мандрівки вам, містере Девіс!

— Щасливої мандрівки! — рипучою луною відгукнувся і старий Джо.

За кілька годин Аллан Девіс був уже в оздобленому червоним деревом салоні спеціального літака, який мав доставити його в один з філіалів фірми в Південній Африці. Декілька золотокосих, перебільшено люб’язних стюардес пригощали його вишуканим обідом. Після кави Аллан запалив сигару, що виникла перед ним немов із повітря, і невдовзі, заколисаний рівним гулом реактивних двигунів, задрімав. Дрімота перейшла в глибокий сон. На жаль, фірма “Фенікс” не тримала під контролем сни своїх клієнтів. Аллана мучили кошмари. Йому привиділося, що хтось величезний, вогнедишний наліг на нього в непроглядній пітьмі і душить, наблизивши аж до обличчя смердючу пащу. Аллан закричав від жаху і прокинувся. Салон був наповнений ядучим димом, було схоже на те, що загорілася внутрішня обшивка. Літак кидало з боку в бік, ніби він потрапив в ураган; двигуни ревіли на високій судорожній ноті. На мить перед Алланом виринуло з диму спотворене смертельним переляком лице стюардеси з обпаленим волоссям. Тут машину труснуло особливо сильно, почувся моторошний скрегіт, несподівано його вдарило в спину. В згасаючій свідомості блискавкою спалахнула остання дика, абсурдна думка: “Чи не займається фірма “Фенікс” тим, що спроваджує своїх клієнтів у мандрівки на той світ!”

Коли Аллан розплющив очі, йому здалося, що його замкнули у величезну клітку з тонких залізних прутів. Вони сплітали над головою круглий ажурний купол. Раптом мереживо затремтіло, з нього посипався попіл, і Девіс зрозумів, що це гілки дерев, чорних, спалених, схожих на скелети. Аллан підвів голову, відразу ж у потилиці запульсуй вав гострий, в’язкий біль, і йому зробилося млосно. Таке відчуття, тільки набагато слабкіше, бувало в нього й раніше, коли приймав забагато снотворного у безсонну ніч. Похитнувшись, Аллан підвівся на обм’яклі ноги. Він стояв на невеликому, обпаленому недавньою пожежею острівці посеред безмежпого болота. Оповите димом, воно здавалося живою істотою, всередині в нього щось глухо й важко клекотіло, з каламутного багна спливали бульбашки і з різким, чвакаючим звуком лопалися на поверхні. Озирнувшись, Аллан здригнувся. Метрів за двісті від нього повільно занурювався в драговину здиблений майже вертикально хвіст літака з обламаним, безсило обвислим елероном. Приречений лайнер скидався на залишки риби, яку ковтає страховисько. За кілька секунд на поверхпі лишилися тільки стабілізатори, потім черга дійшла й до них. Аллан зрозумів, що зостався сам. Він не знав навіть приблизно, де перебуває, не міг пояснити, яким дивом вижив у цій катастрофі. Час і простір зімкнулися навколо Аллана Девіса непрохідним страхітливим багном, ув’язнивши його на пропахлому гаром клаптику твердої землі.

Він ступив крок і спіткнувся об залишки крісла. Це крісло та ще скалки дрібно потовченого скла, які блищали в попелі, — ось і все, що побачив Девіс. Він відчув, що його починає морозити. Весь одяг нещасного складався з обгорілого лахміття, на кистях рук спухли пухирі від опіків. Аллан зірвав з крісла залишки золототканої обшивки і накинув їх на плечі. Така накидка не дуже його зігріла, але Девіс відчув себе певніше. Він вивернув кишені, з яких випало декілька монет, пакунок з паперовими носовиками і сірникова коробочка. Це було не так і мало для людини, яка опинилася в становищі Робінзона. Найбільшою цінністю були, звичайно, сірники. Знайшовши біля берега декілька незачеплених полум’ям тонких дерев, він невміло, з прикрістю усвідомлюючи свою непрактичність, зламав їх і розпалив вогнище. Разом з теплом Аллан відчув якусь незвичайно гостру спустошеність, чудово розуміючи, що коли фірма “Фенікс” тримала в таємниці маршрути своїх подорожей, то наряд чи її пілоти користувалися традиційними повітряними трасами. Та навіть якби над цим пропащим місцем і літали літаки, навіть якби Сперроу наказав розшукати зниклу машину, то чи міг би хто-небудь гарантувати, що на величезному, вкритому туманом заболоченому просторі хтось помітить крихітну цятку острівця і жалюгідну фігурку людини на ньому.

Аллан підвівся, підійшов до залишків крісла. Його каркас був зроблений із тонких смужок сталі. Девіс без особливих зусиль розламав крісло на декілька частин і розігнув сталеві прутики. Шнурками від черевиків він зв’язав їх і невдовзі тримав у руках щось таке, що віддалено нагадувало жердину. Ненадійне вийшло знаряддя, але без нього вирушати в дорогу через болото, яке безслідно проковтнуло величезний літак, не було сенсу.

Намацуючи мілкі місця, провалюючись то по коліна, то до пояса в холодну загуслу багнюку, Аллан Девіс розпочав свій небезпечний шлях. Туман був такий густий, що вже за декілька десятків кроків острів розчинився в ньому, немов у молоці, і Девіс втратив орієнтацію. Він брів, наче сліпий, дуже довго. Згодом туман просвітлів, і в Аллана з’явився орієнтир — над обрієм усе чіткіше вимальовувалась жовта пляма — сонце. Ноги зводила судома, тоді він робив короткий перепочинок, намагався масувати м’язи, але в крижаній твані робити це було марно. Девіс ішов, і його дедалі більше охоплював страх, що йому ніколи не виборсатися з цієї трясовини. Сили його вичерпувались, і в якусь мить Аллан зловив себе на думці, що йому хочеться впасти в цю драговину і вже не рухатися, завмерти в блаженному заціпенінні, відчуваючи, як холод пронизує тіло, що аж ниє від утоми, дістає до серця, перехоплює подих…