Генеральний звівся біля пульта, струснув із себе такі недоречні думки й прощально помахав космонавтові рукою. Той теж відповів йому прощальним помахом і ледь усміхнувсь, а в генерального та усмішка викликала в пам’яті усміхи сотень тих, кого йому доводилося проводжати в космос за всі роки своєї багатої на розстані і зустрічі служби.

Обернувшись, космонавт іще щось гукнув, але генеральний не почув його, бо й не до нього це було звернено; почула та, кому це призначалося:

— Скрізь згадуй наших коней!..

…Коли корабель лягав на курс, вона ще довго дивилася в небо, намагаючись відшукати його своїм поглядом там, далеко-далеко, і захистити від усіх небезпек.

Удень цю планету облягала смертоносна спека, а ночами її стражденне лице шмагали холодні дощі.

Наодинці з мерехтінням екранів і далекими голубими цятками кораблів в ілюмінаторі, відчуваючи, що час ніби спинився й навічно завмер, вона рятувалася від розпачу думкою про нього. Тоді й вірилося, що рано чи пізно це добровільне ув’язнення в самотності скінчиться. Вона нарешті повернеться на Землю, а слідом за нею в сузір’я Лебедя прилетить і він. Але ця зустріч видавалася трагічно далекою, тож доводилося напружувати всі сили, аби виразно уявити її. Саме так пізньої сльотавої осені дуже важко віриться в прихід весни.

Вона й раніше чула, як страждають від ностальгії й самотності ті, кому довелося виконувати подібні обов’язки на інших планетах, проте незрідка зупинялась на егоїстичній думці, що в чомусь їм усе-таки було легше, а спіймавши себе на такому припущенні, спалахувала ненавистю до себе й викликала з пам’яті дорогий образ. Їй здавалося, що, згадавши його, вона стає справді кращою, саме такою, яку він знав і в яку вірив, в якій би ніколи не хотів помилитись. І в це вона свято вірила.

У снах її дедалі частіше, примхливо міняючись на виду, напливали образи людей, з якими стрічалася за різних обставин, і тоді їй ставало легше: вже не так дошкуляла самотність.

А цього ранку, якраз на межі холодного дощу й палючого сонця, її розбудило відчуття, що має статися щось особливе. Довго сушила голову над тим, звідки це наринуло на неї, але так ні в чому й не допевнилась остаточні. Вирішила найпростіше: ждати…

Він з тривогою вдивлявся в міріадний розсип зірок над головою. Десь там було химерне, загадкове, сповнене кипінням своїх пристрастей життя, а десь були й такі, як ї він, що, кинувши благополуччя й затишок, несли нелегку космічну вахту. Щоб витримати її незгоди, треба, мабуть, народитися для них. Бо ж інакше важко зжитися з отим дивовижним відчуттям безмежного космосу, важко погодитися, що людина в нім видається менша від піщинки. Але ж чи піщинка ця людина, якщо вона здатна вмістити в собі цілий всесвіт?

Часу на роздуми тут було доволі, і він розмірковував про найрізноманітніше. Та найчастіш у думках поставала вона: то в степу серед маків — зігріта лагідним сонцем і з усміхненим лицем, та печальна, як мадонна, тонесенька, мов стеблинка, біля його корабля. А ще йому світили її загадкові очі і обпікав отой прощальний поцілунок на космодромі. Вже вкотре вертав в уяві до миті свого відльоту, згадував найдрібніші деталі і ніяк не міг пригадати своєї останньої фрази. Зринало в пам’яті лиш те, що говорив про надзвичайно важливе для них обох. Але що саме? Воно просочувалося крізь його пам’ять, як вода крізь пальці, ніде не затримуючись і тільки полишаючи за собою щемливий смуток розлуки, з яким він зживався ще задовго до відльоту.

Сьогодні, коли він чекав з координаційного центру дозволу на старт, на екрані його пам’яті чітко зринули гривасті закохані коні.

Він вибіг з лабораторії під палюче сонце і, приклавши долоню дашком до очей, невідривно дивився в світлу високість над собою, начеб міг щось там побачити.

Довкруж стояло гаряче безгоміння; йому боліли від напруги очі, піт струменів по його тілу, а він усе дивився й дивився…

— Хай насняться тобі наші коні, — нарешті сказав, одриваючи руку від очей, і почув за секунду сигнали з центру: виліт дозволяється.

Він летів до неї. І в ту мить на далекій Землі, біля свого пульта управління про них згадав стомлений і завжди Заклопотаний генеральний конструктор. У нього були тисячі людей на планетах. Але він про всіх пам’ятав. А особливо ж пам’ятав цих двох, бо нарізно вони просто не уявлялися.

Вулиця простяглась аж до обрію, і Орлан Стах ішов нею, не маючи певної мети. Вже майже біля лісу, де дорога повертала праворуч, його погляд раптом зупинився на одному з котеджів. Спершу Орлан Стах завважив, що той котедж зовсім не схожий на інші. А вже потім, ніби осяяний далекими спогадами, збагнув, що перед ним його власний дім, точніше, дім його батьків. Зупинився. Невеличкий будинок скидався на приземкуватого гриба на товстій ніжці. Оранжева шапинка даху помальована сріблястими зірками. Маленький садок у променях надвечір’я. Яблуні, посаджені батьком, уже постаріли…

Перейшов дорогу, зупинився коло невисокого парканчика. Нараз прочинилися двері котеджу, і на порозі з’явився сухорлявий чоловік. Орлан аж сахнувся, так він був схожий на покійного батька — густа сива борода і сива розкошлана чуприна. Чоловік вийшов квапливо, поглянув довкола… І раптом вони зустрілися поглядами. Гаряча хвиля розлилась по тілу, запульсувала в скронях. Сухорлявий чоловік у білій вишиваній сорочці швидко пішов вузькою стежкою повз білі яблуні.

Ось віп уже біля парканчика. Уже поряд… За спиною проскрипів незмазаним ланцюгом передачі велосипедист.

— Орлане… — тихо, пересохлими від хвилювання губами вимовив чоловік. — Я відчував, що ти прийдеш, я чекав, що ти прийдеш, я чекав цього дня,

— Дорій?

— Так, Орлане. Як ти мене знайшов? — І, не дочекавшись відповіді, тихо заплакав. — Ходімо…

Вони пішли вузькою стежкою до будинку.

— Як ти знайшов мене? — запитав знову, не озираючись.

Гілка квітучої яблуні торкнулась Орланової щоки, і він зупинився:

— Я не шукав тебе.

— Випадково?

— Так.

Дорій нервово засміявся, здригаючись усім тілом, ніби знову заплакав.

— Впізнаєш наш дім? Я зробив його схожим на батьківський… І яблуні посадив так само. Все дуже схоже. Правда ж?

Піднімалися східцями до дверей.

— Дивлюсь па тебе, Орлане, і бачу, як я постарів. Але, знаєш, у цьому часі швидко старіють. — Дорій вибачливо всміхнувся.

Зайшли до великої округлої вітальні без вікон, освітленої жовтаво. Світилася вся стеля, як і в будинку їхнього батька. Посередині — круглий стіл, застелений білою, гаптованою золотом, скатеркою. На округлій стіні — багато картин. Із сусідньої кімнати долинув старечий голос:

— Тобі здалося, правда ж, Дорію? — 3 кімнати повільно вийшла сухорлява бабуся у довгій широкій спідниці, босоніж, у блакитній блузці. Ніяково привіталася: — Добрий вечір… — і раптом по-старечому безгучно заплакала, як і тоді Дорій. — Невже ми знову побачились, Орлане? — Вона всміхнулась крізь сльози, й Орлан Стах упізнав усмішку юної Ліани Лани… Це було п’ятдесят вісім років тому. Довго стояли, занімівши в обіймах.

— Розказуй, Орлане… Бо мені подих перехопило і всі слова розбіглися… Хто б міг подумати, що ми ще зустрінемось. Ти уявляєш, Ліано, він знайшов нас випадково!

— Так, я вийшов у часі навмання. Власне, не зовсім, але міг би вийти і десятиліттям раніше чи пізніше. Я письменник. Вивчаю ці часи… Хочу написати книгу. Одного разу вийшов у сорок другому. До всього був готовий. Але хіба вгадаєш? Саме потрапив під бомбардування… Під Тулою. Взимку. Оглушило. В снігу лежав. А як отямився — по мені бігли люди, стріляли…

— Під Тулою? Я в сорок другому був там… Ми наступали… Ти, мабуть, виходив у іншому циклі. А може, і я пробіг тоді повз тебе… Не випадково ти виходив у сорок другому. Не випадково пишеш книгу про наші часи. І не випадково я збудував хату, схожу на батьківську. Ти її побачив і зупинився. Ми повинні були зустрітись… А батько живий, Орлане? — Дорій запитав сторожко, ледь чутно.