— Інколи буває.

— І що ти про неї думаєш?

— Нічого особливого. А взагалі, непогано нам жилося на старенькій. Наша Еста жодного її материка не варта.

— Твоя правда! Про це я і думаю весь час. Скажи, якби в тебе була можливість знову там побувати — що б ти зробив? Полетів би?

— Я б ризикнув. А ти, Подушко?

— Йдеться не про мене. Я — про ті кораблі. Розумієш, не могли вони випаруватися, не могли розсипатися, зникнути! Вони… вони летять! Летять до Землі!

— Дурниці. Хто це летить? Стеб? Кренов? Дурниці, та й годі.

— Дурниці? Тоді знайди кораблі. Знайди хоч найменший слід катастрофи. Їх немає. І не було. Ракети полетіли з цієї планети, і є тільки одна причина, що змусила їх вчинити так, — туга за батьківщиною. Невже ти не помітив, як вона зростає в тобі, в мені, в кожному з нашого корабля? Тут немовби працює фабрика спогадів. І щодня вона збільшує свою потужність. Щось тут не так, на цій 436-й!

— Кораблі з Ести стартували з цієї планети невдовзі після прильоту! — майже вигукнув Теоретик. — Зараз вони віддаляються із швидкістю вдвічі більшою від максимальної нашої — принаймні у зоні дії цього зворотного часу. Єдине, чого я не в змозі збагнути, — куди вони летять?

— Надто велика вада для такої геніальної теорії, — не втримався Фізик. — Якщо погодитися з вами, на Есті давно вже їх зустріли б.

— На Есті?

— А акте — це ж дія вашого часу, спрямованого у вчора, — знизав плечима Інженер.

— На жаль, зміст цього терміну, очевидно, складніший, — зауважив Головний.

— Саме так! — Теоретик піднявся з стільця. — Ніхто з нас не знає природи цього зворотного часу, хоча, очевидно, всі фізичні процеси мають відбуватися там без значних змін. Справа може бути навіть у психіці розумних істот, які потрапили в нові умови…

Пролунав сигнал. Увімкнулася система зовнішнього огляду.

— Просимо дозволу увійти! — махнув рукою з екрана Психолог.

— Вчасно. Терміново просіть Психолога до мене, — віддав розпорядження Головний.

— Він сам просить дозволу зайти, — доповів черговий.

Чекали мовчки. Нарешті спалахнув сигнал над дверима. Головний натиснув кнопку. Незграбно пересуваючи ноги, що звикли до важкого скафандра, увійшов Психолог. Він привітався і, взявшись за спинку вільного стільця, нерішуче зупинився.

— У мене є важливе повідомлення, Головний. Зачекати, коли кінчиться нарада?

— Ми чекали на вас. Потрібна консультація. Сідайте.

— Спершу я повинен сказати. Я все думав про кораблі, про наші кораблі. Їх тут немає! Їх немає тому, що вони… вони летять…

Психолог чекав будь-якої реакції, тільки не такої. Всі, хто був у Головного, мовчки дивилися на нього — так, наче він виступає у дебатах з дуже важливого і всім відомого питання.

— Кораблі полетіли звідси, — повторив Психолог і замовк.

— Це ма вже чули, — доторкнувся до його руки Головний. — Нам хотілося б знати хід вашої думки.

— Туга за батьківщиною — я так можу це назвати. Ніде не відчувається вона з такою силою, як на цій планеті. Я перевіряв на багатьох. Ми щойно говорили про це з Геологом. До Ести ще не встигли призвичаїтись, особливо ті, хто летів на перших двох кораблях. Це були земляни душею і тілом. Раптовий спалах ностальгії. Масовий психоз. Вони полетіли, не думаючи про наслідки. Вони летять на Землю.

— Саме так може діяти зона зворотного потоку часу! Психолог має рацію! — Теоретик мало не кричав. — Так, вони летять до Землі! Треба повідомити на Есту. Хай негайно стартують перехоплювачі!

— Це неймовірно. Там Стеб і Кренов. Обидва — уособлене сумління, — сказав Головний.

— Але не за екватором 436-ї! — вигукнув Теоретик.

Психолог дивився то на Головного, то на Теоретика, не розуміючи, до чого тут екватор. Нарешті Фізик зглянувся над ним.

— Наш молодий колега вважає, що за екватором планети є якийсь зворотний час, час із знаком мінус. У нас не спрацювали деякі прилади для вимірювання проміжків часу. Це сталося за екватором — і от вам висновок. Фантасмагорія!

— Навпаки. Я готовий погодитися з висновками Теоретика. Зрештою, це можна перевірити. Я готовий вилетіти за екватор.

— Прошу тиші, — рівним голосом проказав Головний.

І увімкнув усі системи зв’язку.

— Готовність до старту! Оголошую готовність номер три!

Головний вимкнув зв’язок.

— Вдячний вам, друзі. Ми стартуємо. Теоретика і Психолога прошу терміново скласти рапорт і передати його на Есту. Просіть не затримувати запуск рятівних команд.

Головний помовчав трохи, а потім сказав, карбуючи кожне слово:

— Старт корабля не затримувати ні на хвилину. Працюють лише автомати. Всім членам екіпажу бути у відсіках для відпочинку. Приладів не торкатися. Я схильний розширити висновки Теоретика. Мені здається, що поле аворотного часу не обмежується екватором, воно перемінне. Річ у тім, що я все частіше думаю… про повернення…

…Ракети з Ести не встигли наздогнати втікачів. Кораблі зникли в радіоактивному ореолі.

— Якщо їх не зрадив ваш зворотний час, — сказав Головний, — вони мусили відчути своє дитинство.

— Тепер це не має жодного значення, — відповів Теоретик.

1978 року в Римі на 93-му році життя помер генерал у відставці Умберто Нобіле. З ім’ям цієї людини пов’язана одна з найдраматичніших сторінок в історії великих полярних подорожей.

…Йшов 1928 рік. Уже були відкриті Північний і Південний полюси, здійснено не одну кругосвітню подорож, виявлено багато невідомих земель, а муза мандрівок усе кликала й кликала дослідників у незвідані далі. На допомогу сухопутним і морським мандрівникам прийшов повітряний флот.

Ясного квітневого дня на околиці Мілана зібрався велелюдний натовп. Метушилися репортери, манірно охали слабосилі дами, мовчки стояли незворушні охоронці порядку.

У центрі поля, закриваючи півнеба, висіла велетенська сигароподібна торпеда. На її сріблястих, випнутих, як у гігантського кита, боках красувався напис: “Італія”. Тонко бриніли на вітрі туго напнуті канати, які тримали готового до злету повітряного птаха. Присутні зачудовано дивилися на металеву сигару, не ймучи віри, що цей наповнений воднем мішок здатний полетіти.

Біля входу в ангар з’явилася група людей.

— Щасливого польоту до полюса, Умберто, — тиснучи руку начальникові експедиції, мовив міністерський урядовець.

Умберто Нобіле, поправляючи офіцерський мундир, згорда подивився на присутніх.

— Ви хочете, синьйори, сказати: щасливого повернення з полюса?

— Так, так, саме повернення, — запопадливо покивав головою представник уряду.

Ніхто тоді навіть уявити не міг, яким буде повернення Умберто Нобіле.

5 травня “Італія” прибула на острів Шпіцберген. Апарат опустився у бухті Конгс-фіорд, яка була вихідним пунктом арктичних польотів. Сюди ж на всіх парах прямувало судно “Чітта де Мілано”, яке мало слугувати для дирижабля плаваючою морською базою.

З високих берегів Шпіцбергену “Італія” здійснила над Арктикою два польоти. Третій був останній для неї. І не тільки для неї…

Вони вилетіли 23 травня. На борту перебувало шістнадцять чоловік. Дирижабль узяв курс на північний берег Гренландії. Звідти по меридіану 25 градусів західної довготи експедиція мала досягти Північного полюса.

…Стояла ясна днина. Нобіле сидів у дозорному посту. Внизу пропливали сліпучо-білі бескиддя крижаних торосів. “Усе йде начебто добре, — думав Умберто. — Початок напрочуд вдалий. Долетіти б тільки до полюса…”

Він пригадав свій попередній арктичний політ у складі експедиції Руаля Амундсена. Нобіле був у нього за капітана. Готувалися довго й ретельно. Забарність норвезького дослідника іноді злила Нобіле. Завоювати Північ прагнуло багато країн, і вони могли запізнитися. Масла у вогонь долила розмова в російському Гатчині, де Нобіле по дорозі на північ опустив дирижабль, чекаючи, поки Амундсен завершить у шпіцбергенському селищі Конгс-Беї будівництво спеціального ангара. Один московський вчений звернувся до Нобіле: