— Ми знаємо, синьйоре Умберто, що вас цікавить радянське північне узбережжя, зокрема Північна Земля. Що ж, досліджуйте — будемо тільки вдячні…

Що мав на увазі росіянин? Хіба їх зрозумієш? А втім, думав Нобіле, росіяни — не конкуренти. Високі широти їм ще не під силу. А ось американці, англійці… Або норвежці? Перші дісталися до Південного полюса, обнишпорили всю Північ і ось тепер збираються здійснити трансполярний переліт з Європи в Америку. Правда, на італійському дирижаблі. Тоді це трохи заспокоїло честолюбивого Нобіле.

Відтоді минуло два роки. І ось тепер він сам, збудувавши новий апарат, веде експедицію на полюс. Це вже чисто італійська експедиція. Чим він гірший від Амундсена, він, Умберто Нобіле, не сьогодні — завтра генерал?

— Капітане, вийшли на прямий курс, — перебив його думки пілот Алессандріні.

Нобіле глянув униз. Під дирижаблем, як і раніше, лежав суцільний білий завій Арктики.

— Готуйте прапори і посадочну групу, — скомандував.

Дві години поспіль кружляла над вершиною планети “Італія”, але через сильний вітер висадити людей не пощастило. Вниз поринули одні прапори. Нобіле торжествував. Знав би він ціну цього торжества!

24 травня “Італія” взяла курс на Шпіцберген. По радіо з материка надходили вітання. Цивілізований світ здоровив героїв Півночі. Однак 25 травня радіозв’язок з дирижаблем раптово урвався. Вся Земля затамувавши подих вслухалася в біле безгоміння Арктики. Що там могло скоїтися?

…Безмежна, німа, мов зачарована, арктична пустеля. Скільки сягає зір, тягнуться крижані тороси. Їхні гострі влами ножами їжаться в небо, ніби й там хочуть заступити людині шлях. Натужно гуркочучи моторами, лине над цим заледенілим буйством примарна небесна машина. Нобіле вертає назад.

— Політ триває нормально, — доповідають начальникові експедиції.

Нобіле не відповідає. Він сприймає це за належне. Полюса досягнуто. Решта його не обходить…

Біда підкралася непомітно. Під 81-м градусом північної широти “Італія” потрапила в густу смугу туману. Почалося інтенсивне обледеніння. За лічені хвилини обшивка дирижабля вкрилася товстим шаром криги. Тепер “Італія” справді була схожа на снігового привида, химерного духа Півночі.

У мужнє серце Умберто вперше закрався страх. Досвідчений полярник, він знав, яка небезпека нависла над ними. Загрозливо розгойдуючись, “Італія” втрачала висоту. Команда заціпеніла.

— Зупинити мотори! — щосили гукнув начальник експедиції, намагаючись погасити паніку серед екіпажу.

Залягла мертва тиша… Всіх паралізувало катастрофічне падіння дирижабля…

Удар!.. Носова командна гондола тріснула, як яєчна шкаралупина. За бортом опинилася більшість людей, частина харчів, намет, навігаційний інструмент, а також радіостанція. Скинувши близько п’яти тонн, дирижабль. знову, як розкутий птах, зринув у небо, несучи разом з оболонкою в невідомому напрямі шістьох членів екіпажу.

При падінні один чоловік загинув, двоє були тяжко поранені. Сам Нобіле зламав руку й ногу. Всього на крижині, просто неба, залишилося, не рахуючи загиблого моториста, дев’ять чоловік. Нобіле, переборюючи біль, журно похитав головою:

— От і повернулися… Ліпше було вже впасти на полюсі — разом із штандартами.

Йому знову стало страшно. Він ніби почув смертний вирок арктичного безгоміння. Хвилину мовчки дивився в глухий закутень намету. Тоді враз заспокоївся. Згадав обачливого Амундсена — Залізного Руаля, згадав його настійну, аж надто настійну пораду ніколи не легковажити на Півночі. Він дозволив собі таке, і ось…

— Що з радіостанцією? — неприродно голосно, що й сам здригнувся, спитав Нобіле.

— Не працює, — злякано відказав радист Б’ядж.

— Будь що примусьте її працювати. Пошліть сигнали біди, передайте наші координати. Інакше… інакше, — голос начальника експедиції зірвався. Він впав у забуття…

Крижина, бранцями якої стали викинуті з дирижабля мандрівники, дрейфувала. 30 травня на обрії у південно-західному напрямку з’явилася земля. То були маленькі острови Брок і Фойньо. Вони лежали за двадцять миль від Шпіцбергену. Нобіле, до якого знову повернулися дух і воля, послав туди трьох чоловік на чолі з Мальмгреном. Перед ними було поставлено завдання дістатися до північного узбережжя Шпіцбергену, знайти промисловців і організувати допомогу решті потерпілих.

Не гаючись, група Мальмгрена вирушила в дорогу. Йти було нестерпно важко. Шлях заступали крижані тороси. Через три дні люди вибилися з сил і зрозуміли, що до рятівного Шпіцбергену їм не дійти: дрейф льодів відносив їх від острова.

Сліпі сили Арктики роз’єднали екіпаж “Італії” на три групи: Нобіле, Мальмгрена і Алессандріні, котрого разом з п’ятьма членами команди поніс бозна-куди понівечений, але ще здатний летіти дирижабль.

На материку тим часом наростала тривога. Раптове зникнення “Італії” викликало справжню бурю. Висувалися найрізноманітніші здогади. Газетні шпальти зарясніли гучними заголовками: “Арктика поглинула Нобіле!”, “Італія” розбилася об полюс!”, “Дирижабль-привид пішов під воду!”

Таємниче зникнення “Італії” пов’язували з колосальної сили магнітними бурями на полюсі, з небаченою вулканічною діяльністю в Арктиці. Згадувалася гіпотетична “земля Санникова”, а одна не в міру буйноуявна американська газета у зникненні експедиції запідозрила… космічних пришельців.

Одні, поховавши зниклих мандрівників, уже справляли по них поминки, другі терпляче чекали, треті, найбільш реалістичні, вирушили на розшуки.

Через кілька днів після припинення радіозв’язку з італійськими повітроплавцями Тсоавіахім СРСР сповістив усіх короткохвильовиків країни про необхідність слухати ефір. Того ж дня в Москві був створений Комітет допомоги дирижаблю “Італія”. В його розпорядження були виділені потужний криголам “Красін”, криголамні пароплави “Малигін” і “Г. Сєдов”, а також наукове судно “Персей”.

У розшуки експедиції Нобіле включилися Норвегія, Швеція, Франція, Італія і Фінляндія. Загалом на північ вирушили вісімнадцять пароплавів і двадцять один літак. Весь світ жив надією на успішне врятування зниклої експедиції. Такого історія великих подорожей ще не знала.

Тим часом короткохвильовики невтомно прослухували ефір. Арктика мовчала. Тільки третього червня вдалося спіймати сигнали “SOS”.

…Того дня радіоаматор Шмідт із села Вознесіння-Вохма, що під Архангельськом, як завжди, сидів біля приймача. Начепивши навушники, він поволі крутив ручку настройки. Перегукувалися далекі і близькі радіостанції, метеорологи сповіщали зведення про погоду, короткохвильовики виповнювали ефір морзянкою. Несподівано в це різноголосся вплелися знайомі на всіх мовах сигнали небезпеки: “SOS” — “Врятуйте наші душі!” Шмідт посилив прийом. Сумніву не було — це благав про допомогу радист “Італії” Б’ядж. Він передавав координати Нобіле — район островів Брок і Фойньо.

Радянський Комітет допомоги розробив детальний план врятування італійців. У плавання вирушили дві експедиції — західна і східна. Першу взяв на свій борт “Красін”, другу — “Малигін”. На обох суднах були розвідувальні літаки, обидва тримали радіозв’язок з плавбазою “Чітта де Мілано”, звідки координувалися рятувальні операції…

18 червня, коли радянські судна на всіх парах рухалися на північ, з Бергена на допомогу Нобіле вилетів Руаль Амуидсен.

Події розгорталися з карколомною швидкістю.

Звістка про катастрофу “Італії” приголомшила Руаля Амундсена. Він добре знав Нобіле, цінував його як талановитого конструктора, але не поважав за надмірну самовпевненість і норовистий характер. Два роки тому, під час їхнього спільного польоту на Північний полюс, він чимало натерпівся від занадто темпераментного й неврівноваженого італійця, котрий повсякчас втручався не в свої справи, не поминав нагоди зайвий раз продемонструвати своє право і владу на дирижабль. І ось тепер ця людина зазнала біди і благає про допомогу.

Підкорювач Південного полюса довго не роздумував. Він відкинув усі колишні незгоди з Нобіле і почав негайно готувати рятувальну експедицію. Людина безмежної відваги, з вольовим характером і благородним серцем, Руаль Амундсен не міг вчинити інакше. Зрештою, справа не в сварливій вдачі Нобіле — в Арктиці, серед вічних снігів гинули люди.