Раптом йому вчувся шурхіт. Аллан озирнувся і завмер від жаху. За декілька метрів від нього з болота піднімалась на неймовірно товстій зміїній шиї пласка і блискуча, схожа на жаб’ячу, голова. Найстрашнішими були її очі — опуклі, засклені тваринною байдужістю очі дракона. Спазма перехопила Алланові горло, ледь чутний судорожний хрип вирвався з його грудей. Голова гігантської змії хитнулася, її прозорі очі опинилися навпроти очей людини. Якийсь час потвора немовби вичікувала, і це були найжахливіші секунди в житті Аллана Девіса. Потім вона гучно засичала і з плюскотом упала, потягла за собою страхітливих розмірів тіло. Вигнувшись колесом, як гігантський дощовий черв’як, змія вгвинтилась у трясовину, від чого важка хвиля ледве не перекинула Аллана. За мить поверхня болота знову була сонною і нерухомою.

Девіс довго не міг навіть ворухнутися. Потім усе ж примусив себе підняти ногу і, відчуваючи, як крижані уколи переляку пронизують його наскрізь, рушив далі.

Сонячні промені наче розмили туман, він танув, відкриваючи час од часу озерця безхмарного неба. Через годину Аллан побачив на обрії довге скелясте пасмо і звернув туди. Ледь пересуваючи ноги, він вибрався зрештою на тверду землю і впав ниць біля порослого мохом каменя. Потім притулився спиною до нагрітої сонцем скелі і тієї ж миті заснув.

Аллан не знав, як довго тривав цей сон, — добу чи декілька годин. Сонце хилилося до обрію, коли він прийшов до тями, переборюючи жахливий біль у всьому тілі, підповз до струмка й напився. Нестерпно пекло ноги, вкриті засохлим панциром твані. Аллан узявся обмивати їх, насторожено позираючи в бік болота. Втім, зараз він погано усвідомлював, бачив він насправді чи уві сні болотне страховисько. В будь-якому випадку йому хотілося якнайшвидше і якнайдалі піти з цього клятого місця.

Здираючи до крові коліна й руки, він став дряпатись угору на скелі. На щастя, в розколинах траплялися гнізда якихось невідомих Алланові птахів. Пересилюючи огиду, він примусив себе скуштувати вміст кількох маленьких пістрявих яєчок. Трохи втамувавши голод, рушив далі.

Перед ним відкрився краєвид, що вражав суворою фантастичною красою. Аж до обрію, який палав переливами яскравих барв, простягалась руда потріскана земля, на якій, наче кам’яні пальці велетня, що проросли з глибини, були розкидані розсипи високого, поточеного вітром каміння. Від них падали довгі тіні, і весь видимий простір здавався помережаним сіткою химерного узору.

Щось нереальне, неземне було в цьому пейзажі. Горизонт облямовувала темна нерівна смужка — очевидно, довге пасмо скель. В одному місці скелі неначе розступилися, й Алланові здалося, що там блищить вода. Він вирішив тримати курс на цей прохід між скелями, орієнтуючись на високі гострі камені. Всипана ними пустеля була безлюдна й скидалася на місячний ландшафт.

Невиразний неспокій, який буває, коли раптово ловиш на собі чийсь пильний погляд, не полишав Аллана. Мимохіть Девіс озирнувся. Ніщо не порушувало мертвого мовчання кам’янистої рівнини, лиш примарні тіні хмар бігли по бурій, випаленій землі. Він перевів погляд угору і завмер, вражений незвичайним кольором неба. Наче відблиски неземної пожежі осявали його; червоні, жовті, фіолетові полиски стрімко перетинали простір над головою, розсипаючись на міріади веселкових сліпучих вогнів. Раптом, наче підкоряючись нечутному наказу, барви небесного сяйва потьмяніли, небо посіріло, але з ним і далі діялося щось дивне. На хмарах поступово вимальовувались, робилися дедалі виразнішими і об’ємнішими риси величезного, нерухомого обличчя.

Щораз чіткіше вирізнялися гнівно зведені брови, високий насуплений лоб, ось ожили й спалахнули фосфоричним світлом очі…

На заціпенілого Аллана Девіса з небесної височіні дивилося страшне в своїй величі, до болю знайоме лице. З жахом Аллан впізнав у ньому себе. То не був міраж, обличчя не повторювало його міміки, величезні очі мружилися згори з відвертим викликом і презирством.

Нетямлячись від жаху, Аллан закричав і побіг; здійнявши руки, він намагався затулитися від моторошного видива, та невмолимий лик висів над ним нерухомо і, здавалося, стежив за кожним рухом. Він лише тьмянів у міру того, як заходило сонце, розчинявся у безмежній глибочіні неба, доки не зник зовсім.

Аллан сів на землю й затулив лице долонями. Серце зупинялося. Забагато неймовірних подій увібрали в себе останні дні. Нормальний людський розум не міг цього осягнути. Аллан Девіс засміявся. Він сміявся і схлипував одночасно, плакав, як у дитинстві, важко здригаючись усім тілом. Минуло чимало часу, перш ніж він набув здатність міркувати.

Безсумнівно, з ним відбувалося щось загадкове, надприродне. Наче сам бог надумав покарати безбожника Аллана Девіса, воздвигаючи на його шляху немислимі випробування. Бог? А чому не диявол?

Аллан насилу відігнав від себе ці маячні думки. Ні, все це, напевне, від нервів, від розладнаної після катастрофи психіки. Думка про галюцинації здалася рятівною, але Девіс занадто добре пам’ятав і усвідомлював свої відчуття, аби зрозуміти — для затьмареного розуму все, що з ним відбувалося, мало занадто реальні декорації. Все це насправді скидалося на жахливий сон, який став дійсністю.

Вже вночі він дістався зрештою до мілкого, подекуди пересохлого озера. Аллан вгамував спрагу і вирішив пошукати в скелях місцину для ночівлі. Невдовзі він наткнувся на невеличкий майданчик, захищений камінням од вітру, де можна було розкласти вогнище. Сухі корчі розгорілися швидко. Тільки зараз Девіс відчув по-справжньому, як він зголоднів. Простягнувши долоні до полум’я, він мимоволі згадав, які вишукані страви запропонувала йому на обід фірма “Фенікс”. Минуло лише кілька днів, але яким далеким і нереальним це здавалося. Поступово втома здолала його, повіки стали злипатися.

Знайоме відчуття небезпеки примусило Девіса широко розплющити очі. Його тінь на скелі якось химерно тремтіла, хоч вогнище майже зовсім згасло. Мов зачарований, Аллан не міг відвести від неї погляду. Тінь почала рости, розширюватись, це вже була тінь не Аллана, а якоїсь здоровенної, горилоподібної істоти, хоча у вузькому, стиснутому каменями просторі не було нікого, крім людини. Раптом тінь роздвоїлась, темні примари закружляли навколо Аллана по скелястих нерівних стінах у дикому нестримному танку — страшні, рвучкі, безгучні.

Проте бачити цього Аллан Девіс уже не міг — свідомість його згасла.

— Містере Девіс! — Голос був м’який, мелодійний, але в ньому дзвеніли нотки службової вимогливості. — Та просніться ж, містере Девіс.

Перше, що побачив Аллан, розплющивши очі, було кілька миловидих дівочих облич, що схилилися над ним з підбадьорливою усмішкою. В косах дівчат сяяли діадеми у вигляді емблеми фірми “Фенікс”.

— З щасливим поверненням! — мовила одна з юних жриць фірми, і її усмішка стала ще сліпучішою. Завченим тоном вона вела далі: — Фірма “Фенікс” вибачається за тимчасові незручності під час подорожі. Ми допоможемо вам привести себе в норму. Лікарі фірми вважають, що ваш стан цілком задовільний. За півгодини тут буде сам містер Сперроу.

У відповідь Аллан тільки помотав головою. Говорити він не міг.

— Не хвилюйтеся, шоковий стан триватиме не більше п’яти хвилин, — сказала одна з дівчат. — Вам уже ввели заспокійливе. Найголовніше, постарайтеся звикнути до думки, що ви вже вдома, страшна казка закінчилася, містере Девіс.

З байдужістю робота Аллан дозволив метким вправним рукам натягнути на себе одяг, намилити щоки для гоління, причесати чуприну. За кілька хвилин у дзеркалах розкішно вмебльованої кімнати відобразився той Аллан Девіс, яким він був лише два-три дні тому, якщо не брати до уваги змарніле обличчя та ще хворобливий блиск в очах.

— Сподіваюсь, усе чудово? — різкий голос боса фірми “Фенікс” примусив Аллана озирнутись. Сперроу стрімко зайшов до кімнати в супроводі гурту людей у білих халатах.

— Ви їх розшукали?.. — ледь витиснув із себе Девіс. — Там, у літаку, були люди…

Його слова викликали усмішки в ескорта містера Сперроу, а сам він оглушливо розреготався і підштовхнув уперед огрядного бороданя в окулярах. Бородань уклонився Алланові, мов опереткова примадонна, яку викликали на біс.