– Я? Не знаю… Мабуть теж буду переховуватися. Банда Барона може мене ще довго розшукувати.

– Так, якщо…

Денис замовк, не доказавши фразу, бо двері відчинилися і в кімнату заглянув Степан. Його несподіваний прихід нічого хорошого не обіцяв.

– Шо таке?! – роздратовано спитав юнак.

– Залиш Софію одну, досить розмов.

– Якого х…?!

– Ще один наказ боса, щоб ти більше не бачився з нею, – відповів Степан.

– Шо за чортівня?! Пішов він зі своїми наказами в жопу!

– Це ти йому в обличчя скажеш. Я лише виконую прямий наказ. Давай, виходь звідси. Чи мені тебе силою виганяти з кімнати?

– Базар не окончєн. Я так це не оставлю.

– Мобілку віддай спочатку. Більше ти нікому не подзвониш.

– Шо? Я не буду… – почав Денис

Степан наблизився до нього і грізно подивився своєму візаві в обличчя.

– Віддай трубу. Ти вже достатньо дров наламав. Барон тебе порішає за кидалово!

Денис не знав, що сказати у відповідь або не хотів говорити. Він мовчки витяг стільниковий із кишені і протягнув його Степанові, розуміючи, що Олег не зможе йому додзвонитися. Отже, цей план пропав.

– А ти, – звернувся Степан до Софії перш ніж йти, – добре про все подумай. Ми знаємо про твої наміри звідси втекти і хочу тебе розстроїти, в тебе це не вийде. Сьогодні будеш все пояснювати босу і тільки спробуй збрехати… Ех, класная ти тьолка! Якщо щось збрешеш, я тебе трахну кілька разів, а потім, позову ще братанов, шоб вони тебе обробили. Ясно?

Софія мовчала, бо не знала, що говорити, та в її словах не було сенсу. Це тільки розпалить вогнище підозри і створить зайві проблеми.

Степан не чекавши її відповіді, вийшов з кімнати, теж гримнувши дверима. Дівчина сумно дивилася у вікно, відчуваючи, як остання надія на втечу щезає просто на очах. Вона боялася, що тепер Денис не зможе її врятувати, бо його ізолювали, а, отже, їй загрожує неминуча смерть. Це ще більше наганяло на Софію жаху і породжувало паніку, яка не давала можливості спокійно мислити і шукати варіант порятунку.

Після одинадцятої години, Софія ще дивилася телевізор і чекала нагоди, коли можна буде втекти. Проте, вона сама без Дениса нічого не може вдіяти, а тому доводиться набратися терпіння і чекати. В цю ніч може видатися остання нагода втекти і треба неодмінно цим скористатися. В цьому випадку і так величезний ризик, що їх спіймають і тоді взагалі їм, а скоріш тільки дівчині настане кінець.

Єдина надія була покладена на роботу оперативників, які повинні були її визволити з цього будинку. Але у Софії були всі підстави боятися того, що саме під час штурму особняка її можуть вбити. Це була страшна думка і дівчина намагалася її позбутися, як набридлу муху, що постійно сідає на людину. І з кожною хвилиною, вона все менше вірила в те, що зуміє вирватися на волю з цього будинку і нарешті

(помститися Павлу)

побачитися з Мирославом, за яким дівчина сильно скучила. Софія уявляла, як

(вб’є гада Барона, розчленивши його на шматки)

опиниться в обіймах хлопця і вони разом будуть щасливі, а все закінчиться

(смертю для Павла)

добре, хепі-ендом, як у всіх добрих книжках та фільмах. Але в житті не все так добре закінчується і часто буває, що як раз навпаки, все закінчується дуже сумно і трагічно, несправедливо.

Чорт, я тут точно помру. Невже в мене немає ніякого шансу на порятунок?

Схоже на те, що порятунку не було.

А як же важлива місія, що покладена на неї? Невже, це видіння було даремно? Невже, її дар яснобачення виник спонтанно і зараз нікому не потрібен? Софія відчувала, що скоро з нею трапиться щось погане, якщо вона звідси не вибереться. І це погане зробить Павло Волков. Але майбутнє можна змінити, якщо прийняти правильне, усвідомлене рішення. Тільки вона не хоче жертвувати собою заради десятків людей. Не факт, що вона зуміє зупинити Волкова, поки той не почне свої криваві плани втілювати в реальність. Раптом Софія піймала себе на думці, що вона вже бачила майбутнє, яке точно таким же і буде скоро. Можливо, вона не може нічого змінити. Недаремно ж письменники-фантасти писали, про те, що сценарій життя вже готовий і людина грає лише відведену роль, не в змозі змінити, а ні строчки з цього сценарію.

Тоді навіщо їй показувати жахливе майбутнє? Адже, дівчина не випадково опинилася у полоні Павла, вбивці її матері і майбутнього маніяка, який ще покалічить її. Правда, Софія вже не мала жодного бажання проклинати свій дар, бо це все одно нічого не змінить. Та чи була вона пішаком в чужій грі? Чи грала вона в небезпечну гру, правила якої ніхто не потурбувався дівчині розповісти? І фінал цієї гри начебто був відомий наперед, але зовсім несподівано міг змінитися на інший.

Кожна мить – це ще одна унікальна можливість змінити своє життя.

Софія десь читала цю фразу, а точніше чула від Мирослава і тільки зараз зрозуміла, який глибокий зміст в ній ховається. Скільки всього багато важливого знаходиться в одній-єдиній фразі, яка на перший погляд здається банальною. Але, можливо, саме зараз у дівчини є та сама мить, щоб змінити своє життя, вибратися із цього ненависного полону.

Може ця мить допоможе нарешті прийняти правильне рішення і йти з ним до кінця, щоб потім не довелося шкодувати і нести відповідальність за смерті десятків людей.

Денис з’явився вже тоді, коли Софія навіть і не сподівалася на порятунок, змирившись з такою долею, яку не можна змінити. Проте, хлопець все-таки з’явився досить несподівано, задоволений і впевнений у собі. Дівчина його ще ніколи не бачила таким і навіть потроху почала відчувати до юнака симпатію.

– Ти прийшов?

– Як бачиш. Давай, збирайся. Пора втікати, поки є єдиний шанс для цього.

Софію не треба було вмовляти і вона вже була готовою відразу діяти.

– Як ти обійшов охоронця? Вирубив?

– Нє, все на багато простіше. Він спить, як немовля. Я підсипав йому в каву снодійне.

– Отакої!

– Так, але нам треба поспішати. Чекай, я перший все подивлюся.

Денис обережно відкрив двері і виглянув в коридор: чоловік сидів на стільці і мирно спав, опустивши голову вниз. Хлопець поманив Софію рукою і жестом наказав дуже тихо і повільно слідувати за ним. Так вони пройшли обережно коридором і зупинилися біля гвинтових сходинок. Спочатку навколо них була тиша, але потім почулися кроки внизу.

– Тихіше! Хтось піднімається сюди, – прошепотіла Софія, відчуваючи, як серце в неї забилося в шаленому темпі.

– Ховайся сюди!

Денис схватив її за руку і потягнув в іншу кімнату, обережно закривши двері. Майже відразу почулися кроки і чоловічі голоси, які почали стихати по мірі того, як вони віддалялися. Тільки, коли небезпека пройшла, дівчина помітила, що Денис ще не відпустив її руку, а вона була і не проти цього. Пригадавши Мирослава, Софія сама висмикнула руку і почервоніла від несподіваного кроку. Вона не хотіла собі признаватися, але хлопець почав їй

(не думай про це!)

подобатися в такій героїчній і відважній ролі.

– Чого стоїш? Пішли скоріше. Іншого шансу на втечу в нас може і не бути. Давай!

Юнак мав рацію і вона знову обережно пішла за ним. Вони повільно, без шуму спустилися по сходинкам униз на перший поверх. У вітальні поки що нікого не було, лише в каміні одиноко горіло вогнище. Обоє утікачів пройшли далі в бібліотеку, що була повністю заставлена шафами, в якій стояли різноманітні книжки, здебільшого белетристика. Посередині бібліотеки стояв невеличкий стіл, зроблений із червоного дерева, а поруч, кілька комфортних стільців.

– Оце мрія Мирослава опинитися серед такої величезної кількості книжок! – вражено вигукнула дівчина і пізно прикусила язик, бо їх голоси могли, а точніше вже почули.

– Тихіше, інакше нас накриють. Ти постій на шухері, поки я відкрию потаємні двері, – тихо сказав Денис.

Потаємні двері, – подумала Софія. – Прямо як у фільмі «Гаррі Поттер і таємна кімната».