Поки авто рухалося вздовж невеличкого села, в якому жило небагато селян, що пасли корів та кіз на зеленій галявині, Софія шукала спосіб, як викрутитися з цієї небезпечної ситуації. Поки що ніяких гарних ідей з цього приводу не було. Хіба що існувала можливість по мобільному відправити смс батькові про допомогу і якісь координати. Але проблема була в тому, що біля величезного типа, від якого смерділо, вона не могла навіть поворухнутися зайвий раз, не кажучи вже про те, щоб якось дістати стільниковий і спробувати відправити повідомлення.

В ту мить, у Софії не було жодного шансу реалізувати задумане на практиці. Всі її дії були під контролем і мобільний могли забрати, як тільки вона дістане його з кишені.

А тоді взагалі пропаде будь-яка надія на порятунок.

Якщо ще існує можливість врятуватися.

Правда, Софія в цьому дуже сумнівалася.

Джип зупинився біля височезного паркану, що тягнувся вперед дуже далеко і за яким було видно частину розкішного, майже королівського за розмірами палацу, себто будинку з европанелями. Степан вийшов з машини і підійшовши до воріт, натиснув білу кнопку, що була трохи нижче камери зовнішнього спостереження. Ворота відкрив охоронець, озброєний пістолетом Макарова за поясом і АК-47 перекинуте через ліве плече.

– Жора, карочє такий базар, – звернувся до нього Степан. – Ми привезли бабу, яку треба пасти. Моя людина відведе її в кімнату і нагодує. Ми замкнемо двері, але про всяк випадок будьте пильні.

– Харе, всьо буде ніштяк, – завірив охоронець, поручившись за себе та за свого напарника, що чергував у флігелі.

Степан відійшов від воріт трохи в бік і махнув рукою Валері, щоб той заїхав на авто у двір. За хвилину, ворота були закриті і Софія, виходивши з машини, зуміла оцінити трьохповерховий будинок з верандою і декількома балконами. Вікна були металопластикові, сучасні, а сам дах був зроблений із металочерепиці коричневого кольору. Взагалі, весь будинок уособлював в собі атмосферу великого багатства та достатку, який був отриманий за допомогою різноманітних злочинних махінацій.

– Подобається? – задоволено спитав Степан.

– Еге ж…

Дівчина вражено дивилася на дім.

– Проходь вже, – підштовхнув Софію Степан. – Коли зайдеш всередину, тоді побачиш які там хороми.

Один із покидьків відкрив двері, пропустивши вперед Степана із Софією, а сам зайшов останній, як замикаючий. В будинку відразу починався коридор, що йшов далеко вперед, а з лівого та правого боків на рівній відстані були розташовані двері, які вели в кімнати. Прямо біля них зліва були гвинтові сходи, що вели на другий поверх, з поручнями, які блистіли від сонячного світла, що потрапляло крізь вікно у коридор. По цим сходинкам Степан і повів дівчину на другий поверх таким же точно коридором, аж поки вони не зупинилися біля чергових дверей, оббитих залізом і, звісно, які закривалися на замок із зовні.

Хочуть мене замкнути, щоб не ризикувати, – подумала Софія. – Хоча, який ризик? Тут купа типів, які всьо охороняють. Тікати нікуди. Піпець!

– Ну чого ти стоїш на місці? – звернувся Степан до дівчини. – Заходь в кімнату. Розташовуйся, – він штовхнув двері, щоб ті відчинилися.

Перед очима Софії представилась чудова простора кімната з усіма необхідними побутовими речами та належним комфортом. Зокрема, в кімнаті був телевізор, DVD–програвач з різноманітною на будь-який смак колекцією дисків, широке ліжко, невеличка тумбочка, та висока книжкова шафа з різноманітною літературою. В любому разі, тут є чим себе зайняти. А головне – тут можна добре відпочити і розслабитися на деякий час, поки проблеми знову не нагадають про себе. А нагадають проблеми про себе дуже скоро. В цьому Софія була упевнена на сто відсотків.

– Як бачиш, тут є багато розваг. Хіба що немає комп’ютера… Але я не можу тобі дати ноутбук, він підключений до Інтернету. Це не розумно… Добре, тобі скоро принесуть поїсти, так що про це не хвилюйся.

– А де мені взяти чистий одяг, білизну? – спитала Софія, розуміючи, що відповіді не буде.

– Тоді голою будеш ходити, – Степан розсміявся. – Це, звичайно, жарт. Поки що не знаю. Можливо бос дозволить позичити якийсь одяг, але він приїде ввечері. Оце внутрішній телефон, – показав він рукою на зелений апарат, що стояв на тумбочці. – Якщо потрібно буде щось, достатньо зняти слухавку і натиснути цю червону кнопку. Все дуже просто.

Софія сіла на диван і подивилася у вікно, де відкривався чудовий сад із різноманітних дерев та кущів, що були охайно і досить симетрично підстрижені. Поки вони їхали в авто у неї не було жодної надії, жодного промінчика сонця в темному тунелі, що давав би можливість рухатися з надією в правильному напрямку, а тепер, опинившись в шикарному особняку в комфортній обстановці, дівчина відчула, що є непогана ідея, яка може трохи поліпшити її становище (не таке вже і безнадійне, до речі), якщо правильно розіграти карти. І якщо є хоч якась надія збільшити свої шанси на порятунок, то рішення треба приймати зараз. Інакше, потім такої можливості може і не видатися. Якщо доля дає знаки, то треба із вдячністю їх приймати відразу, не вагаючись.

– Можна мені в туалет? – спитала Софія, намагаючись не хвилюватися при цьому.

Степан вже збирався йти, але почувши питання, зупинився і обернувся до неї.

– Авжеж, – відповів той, але, коли дівчина рушила до виходу, він став біля дверей, не пропускаючи її. Вона здивовано на нього подивилася, наче учень в класі на дошку, на якій було написано, що два плюс два дорівнює п’ять.

– Щось не так? – тремтячим голосом спитала Софія, геть нічого не розуміючи, але при цьому відчуваючи смутну тривогу.

– Спочатку трубу.

– Я не зрозуміла.

– Мобілу давай!

– Яку ще мобілу?

У дівчини все всередині похолодніло від жаху, що сковував її міцними ланцюгами.

– Не треба морозитися. Всі знають, що з мобільного можна відправити повідомлення або комусь подзвонити. Тому, спочатку віддай трубу, а потім можеш йти в туалет.

В словах Степана поки що не було ніякої погрози, але відчувалась рішучість і впевненість здійснити свій задум.

– Отакої!

– А ти як думала? Навіть якщо я не екстрасенс, то це не значить, що я не можу здогадатися, що ти задумала і передбачити твій наступний крок, – трохи самовпевнено заявив він. – З моїм життєвим досвідом зрозуміти, що в тебе відбувається в голові зовсім не важко. Я можу бачити тебе наскрізь з усіма спробами щось уткнути, щоб вирватися звідси. Але запевняю, що в тебе нічого не вийде. Ясно?

– Ясно… Що ж, в мене немає іншого вибору, як… – Софія витягнула з кишені стільниковий і простягнула його Степанові.

– Немає, – посміхнувся він. – Молодець, що віддала трубу добровільно. Розумна дівчинка. Можеш йди в туалет. Я тебе більше не затримую.

Мирослав лежав у ліжку в невеличкій палаті, дивлячись на стелю і міркував, як можна допомогти в такій паскудній ситуації своїй дівчині Софії. Спочатку він просто заплющив очі і згадав в деталях останню зустріч з нею, бійку з Денисом і процес викрадення дівчини. Потім, він почав пригадувати більш детально ті ретроспективні моменти, коли хлопець голубив і цілував її у вуста. Це було якісь нещасні дві-три години назад, а попри те, здавалося, що за цей відрізок пройшло набагато більше часу – ціле життя. Ці солодкі та незабутні моменти було дуже приємно згадувати, але наступив момент, коли Мирослав оговтався від спогадів і вирішив діяти просто зараз.

Спогади нічого корисного йому дати не можуть, тому треба діяти.

Що діяти, якщо все вже втрачено? Немає сенсу врятувати те, що не можливо вже врятувати.

Не будь дурнем, – заперечив внутрішній голос. – Візьми себе в руки і продумай план, що ти можеш зробити для Софії, щоб був шанс її урятувати. Ти ж сам знаєш: немає нічого неможливого.