Мирослав дивився у вікно і досі не міг повірити в те, що відбувалося. Це нагадувало неприємний сон, який скоро закінчиться. Він дуже переживав за Софію і сподівався, що з нею нічого поганого не станеться. Хлопець себе запевняв, що все буде добре, але сам кожної хвилини все більше в цьому сумнівався.

– Куди ви повезли Софію? – нарешті наважився Мирослав поставити запитання.

Водій їхав далі, тримаючи кермо, і уважно слідкуючи за дорогою, наче нічого не чув.

– Я вас питаю. Навіщо ви забрали Софію? Що вам від неї потрібно?

– Не лізь в чуже лайно, – коротко відповів той. – Інакше ризикуєш назавжди залишитися в цьому лайні.

– Але що з нею буде? Скажіть мені хоч щось, будь ласка.

Водій тяжко зітхнув.

– Пацан, ти шо, тупий, в натурє! Заткні пасть і радій, що тебе везуть в лікарню.

– А чому ви мені допомагаєте?

Водій перший раз обернувся і криво посміхнувся йому.

– Твоя тьолка тіпа попросила відвезти тебе в лікарню.

– Ясно.

Мирослав задумливо дивився у вікно, аж поки йому в голову не прийшла одна ідея.

– У мене є одне прохання. Ви зможете його виконати? – з надією спитав він.

– Валяй, там пасмотрім.

– Я хочу, щоб ви передали Софії привіт і подяку за це. А ще, я сподіваюся, що з нею там будуть поводитися добре і скоро відпустять.

– Ну чувак, ти охренел. Ці питання Барон вирішує. Твоя баба може там надовго залишитися.

– А хто ваш бос? – спитав Мирослав.

Це вже остаточно почало дратувати Петра.

– Так, пацан, не лізь не в своє діло. Хочеш, шоб тебе на фіг закопали в землю?! У нас таких задротів сразу порешают! Не базар много і тоді залишишся живим.

Мирослав не знав, що і як відповісти на таке, тому мовчки дивився крізь лобове скло на вулицю, де панували свобода і безпека. Як бути далі і що треба робити, щоб вибратися з цієї халепи, хлопець не знав. Страх від сказаних слів тільки щільніше огортав його свідомість, створюючи навколо себе лише одну безвихідь. В голові не було навіть жодного натяку на якийсь порятунок або можливість поліпшити своє і найголовніше Софії безнадійне становище. У Мирослава був лише повільний процес усвідомлення свого жалюгідного, безпорадного стану речей, як у риби, що опинилася на суші і не може повернутися до водного царства.

Але, поки вони були живі, шанс на порятунок залишався і можливість скористатися цим шансом ще була.

– Приїхали, – сказав водій, зупинивши авто біля місцевої лікарні і припаркувавшись біля інших машин.

Вони вийшли з машини і пішли до головного входу в будівлі. У хлопця виникло божевільне бажання втекти, але він відразу відкинув його. Куди йому тікати? І для чого, якщо він тяжко побитий, ледве тримається на ногах із головною біллю? Дійсно, це безглузде рішення і не варто його приймати. Крім того, Мирославу небезпека не загрожує.

– Давай швидше, – підштовхнув його вперед водій. – В мене часу обмаль.

Мирослав зайшов в будівлю і пройшов до реєстратури, збираючись йти далі, але супутник його зупинив. Мимо них пробігла молода медсестра в білому халаті, що швидко розвівався в різні сторони.

– Все, я тебе тута залишаю. Далі перейдеш під опіку лікаря. Медсестра, – гукнув він і та обернулася. – Цей хлопець потрапив у вуличну бійку. Йому потрібна допомога.

– О, Господи! – вона розгледіла криваве обличчя Мирослава. – Давай, пішли зі мною. Я відведу тебе до лікаря. Пішли, – медсестра взяла хлопця за руку і повела за собою вперед.

Петро, не витрачаючи часу дарма, пішов назад до «Ауді» повідомити про те, що виконав успішно поставлену задачу. А Мирослава привели до лікаря, який оглянув хлопця і обробив деякі рани. А потім йому виділили окрему палату, поставили крапельницю, а він лежав на койці і набирався сил. Думки про Софію ніяк не давали спокою і він не міг більше думати ні про що інше, як про неї.

Інтуїція підказувала Мирославу, що ще є час для активних дій, щоб допомогти дівчині.

Треба тільки швидко діяти, як настане цей час.

Приблизно в той же час, «джип» віз Софію по головній магістралі міста. Вона сиділа на задньому сидінні поруч з одним бандитом, який іноді кидав плотські погляди на її ніжну, тендітну і сексуальну фігуру.

– Хто ви такі?! Що вам потрібно?! – налякано спитала Софія, коли вже зрозуміла, що нікуди втекти не зможе і волати про допомогу вже немає жодного сенсу.

Степан повернувся до неї обличчям і уважно подивився в очі, як психоаналітик дивитися в очі пацієнту.

– Ти і сама знаєш, хто ми такі, чи не так? І нам потрібно те, за допомогою чого ти про людей все можеш знати.

– Те… телепатія? – неприємна здогадка сяйнула в голові Софії.

– Ти дуже здогадлива. Це той дар, який може допомогти моєму шефові.

– Що зі мною буде?

– Нічого поганого. Ми обіцяємо за твою допомогу виплатити певну суму грошей. Подумай, двадцять косих можеш за це отримати. З твоїм феноменом дізнатися деяку інформацію зовсім не складно. Тому я тобі не раджу відмовлятися від цієї пропозиції. Хіба в тебе є інший вибір?

Софія відразу зрозуміла, що це батько Дениса Павло організував її викрадення для власних цілей. І телепатія тут не причому, просто дівчина зіставила деякі факти, пригадавши прохання Дениса допомогти своєму батькові паранормальними здібностями. Отже, тепер у неї немає іншого виходу, як добровільно-примусово допомагати цим бандитам. А потім розпрощатися з власним життям, адже цим бандитам немає сенсу залишати в свідках дівчину, яка буде знати занадто багато небезпечної інформації. Тоді навіщо Софії допомагати їм, якщо вони не залишать її в живих? Цілком логічне питання і однозначно відповідь: відмовитися використовувати свої феноменальні можливості. Здавалося, на перший погляд все дуже просто, але насправді це не так…

Вона відволіклася, коли Степан комусь подзвонив на мобільний і почав розмовляти з абонентом.

– Шеф, це Степан дзвонить. Ми взяли бабу. Тепер їдемо…

– Куди ви їдете? – спитав Павло.

– Е-е… тут я хотів в тебе спитати, куди краще її відвезти?

Він видихнув повітря.

– Знаєш, що? Давай ти відвезеш бабу на ранчо. Це найліпший варіант. Запасні ключі в тебе є?

– Так, ключі зі мною.

– Прекрасно. Отже, відвезеш бабу на фазенду і залишиш з нею хоча б одного охоронця, щоб її пас. А ще краще двох. Виділять їй кімнату, яка зачиняється на ключ. Покорміть її добре і хай вона відпочине поки що. Я трохи затримаюся, бо маю ще справи. Розраховую приїхати ввечері. Тоді вже я буду з нею особисто розмовляти. Зрозумів?

– Звісно.

– Гаразд. Тоді до вечора. Якщо будуть питання, дзвони. Я буду на зв’язку.

Степан поклав мобільний в кишеню, задоволений новим планом.

– Валера, – звернувся він до водія за кермом. – Плани змінилися, ми їдемо на ранчо до Барона.

– Нема питань, – погодився той і розвернув авто в інший бік.

На такій же швидкості він їхав далі, а на трасі взагалі розігнався до ста п’ятдесяти кілометрів на годину.

Далі Софія нічого не наважувалася спитати, бо розуміла, що єдиний шанс про щось дізнатися, так це поговорити безпосередньо з Павлом чи то пак Бароном, як його кличуть бандити.

Степан відповів на ще один дзвінок від свого підручного, який повідомив, що Мирослава благополучно доставили до лікарні.

– Ну, ось, Софія, твій пацан вже в лікарні. Він передає тобі привіт. З ним тепер все буде нормально. Бачиш, ми допомагаємо тобі, тому допоможи і нам своїм феноменом добровільно. Тоді всім буде добре, – сказав Степан. – Для тебе це ідеальний варіант. Окрім того, ще й отримаєш непогані бабки за це. Це дуже офігенно!

– Гроші це ще не все в житті, – відповіла Софія.

– Але вони дають фінансову свободу і забирають багато проблем в житті. Повір, я знаю, що кажу.

Ні фіга ти не знаєш. Ти тільки і можеш сліпо виконувати накази свого боса і отримувати крадені гроші, які, ймовірно, зароблені крівлею. Таке життя мені точно не потрібно. Тут ніякої фінансової свободи немає, а тільки існування в постійному страху, що тебе можуть вбити в любий момент.