– Ти не забула про пари? – поцікавився Василь після сніданку у доньки.

Софія повільно видихнула повітря аж ніяк не радіючи від того, що тато згадав про навчання.

– Ні, просто сьогодні мені треба пізніше йти, – збрехала вона батькові, що робила дуже рідко в житті і опустила очі вниз.

На щастя, Василь не звернув на це ніякої уваги, думаючи про чергові проблеми на роботі.

– Добре. Я тоді поїхав на роботу. Успіхів у навчанні. Побачимося ввечері.

– Так, до вечора, – відповіла донька, яка дуже зраділа, що залишається вдома сама і ніхто не буде їй нагадувати про навчання і діставати нудними питаннями. Принаймні в цей день. Полінуватися Софія любила частенько, а зараз був такий прекрасний шанс це зробити.

Як тільки батько пішов на роботу, Софія відчула значне полегшення і можливість подумати над деякими питаннями, що потребують усамітнення. Наприклад, була проблема значно більше за навчання, яка виникла одночасно з телефонним дзвінком зовсім несподівано і не очікувано, як шквал вітру нагнав на морі величезні хвилі. Власне, так більшість проблем і приходять несподівано, коли ти зовсім на них не чекаєш.

Софія як раз сиділа за комп’ютером, поринувши у віртуальний простір Інтернету, у всесвітню мережу павутиння, все шукаючи нову та цікаву інформацію про парапсихологію і все що з нею безпосередньо пов’язано. Поки що нічого цікавого знайти їй не вдалося, але Софія вирішила ще трішки пошукати, коли пролунав телефонний дзвінок.

Цього їй тільки бракувало. Йти до телефону і з кимсь розмовляти вона не хотіла. Але підійшла до телефону і повільно зняла слухавку, сподіваючись, що це дзвонить Мирослав.

– Алло?

– Софія? Це Олена дзвонить. Привіт.

Чорт, все-таки, це не Мирослав. Не треба було мені піднімати слухавку.

– Ну, привіт… Ти теж вирішила прогуляти сьогодні пари? – поцікавилася вона.

– Ні, просто зараз перерва. А чого це ти гуляєш?

– Я забила на пари.

– Мабуть так і краще сьогодні, – мовила подруга. – Слухай, Софі, тут таке про тебе говорять. Просто…

Пауза.

– Що «просто»?

– Там говорять про твою телепатію. Вже весь курс про це знає і… Я в шоку просто! Ти від нас весь час це приховувала!

Подальші слова Софія просто не чула, геть розгубившись і налякавшись такого повороту подій. В ту мить, її тонкий душевний стан із явними ознаками екзистенціалізму передати словами дуже важко. Можна лише сказати, що дівчина була явно на межі істерики і в будь-яку мить могла її перетнути. Мозок відмовлявся працювати і в голові не було ніяких думок з цього приводу, що робити далі. Була лише абсолютна пустота і паніка, що хижо і жорстоко контролювала свідомість Софії та її здоровий глузд. До речі, мозок сприймав усе як таке, що вже сталося і з цим треба просто змиритися і жити далі.

– Альо?! Софія, ти куди пропала? Га, ти чуєш мене чи ні?! АЛЬО?! – майже верещала в слухавку Олена, не чуючи ніякої реакції.

Софії було важко зібратися з думками і щось нормальне сказати у відповідь.

– Не кричи так. Я тебе чую, – нарешті озвалася вона, зумівши взяти себе в руки і перестати панікувати, хоча це було дуже важко, адже це був для неї справжній апокаліптичний удар по свідомості.

– Так чого ти мовчиш?

Знову пауза, але значно коротша за попередню.

Невже Денис розповів їй про мою телепатію?

– Думаю… Олю, хто тобі повідомив про нібито мою телепатію? – спробувала сфальшувати і викрутитися з цієї ситуації дівчина.

Але зіграти цю роль в неї так і не вдалося, мабуть погана акторка. У всякому разі, Оля їй не повірила а ні на йоту.

– Ти хотіла сказати про справжню телепатію, – виправила її подруга. – Навіщо обманювати мене? Про це вже знає весь факультет. Викручуватися і відморожуватися немає сенсу.

– Хто тобі все-таки це розповів? – не могла заспокоїтися Софія, яка воліла будь-яким способом дізнатися усю правду. Хто це

(паскудний Денис)

і навіщо він це зробив?

– Не знаю…

Це Софії набридло і вона зосередилася на думках одногрупниці.

[…не буду більше про це думати глюк кореш Дена Льоха…]

– Олю, ти сама мені брешеш! Це зробив Льоха. Якого хріна?! Чому ви всі йому повірили? Він же занудний очкарик чудакуватий! Гомік вонючий! А ти йому повірила?!

Софія вже перейшла на крик, не контролюючи свої емоції, які величезним натиском виходили з неї, із самої глибини душі, з її єства.

– Не кричи так. На жаль, Ден підтвердив його слова з одним чуваком. А Льоха ще й в Інтернеті на форумі розмістив твоє фото і написав про телепатію і пророцтво. Я бачила це на власні очі. Там вже постійні учасники певне обговорюють твою персону!

– Паскуди!!! ЦЕ ВЖЕ ВЗАГАЛІ НІ В ЯКІ ВОРОТА НЕ ЛІЗЕ!!! ЯК… – її голос зірвався і тремтів від гніву і образи… – ЯК Я ТЕПЕР БУДУ ХОДИТИ НА ЗАНЯТТЯ ЗНАЮЧИ, ЩО ВСІ МЕНЕ ОБГОВОРЮЮТЬ, А З ТЕЛЕПАТІЇ НАСМІХАЮТЬСЯ! НА МЕНЕ ТЕПЕР БУДУТЬ ВСІ ПОКАЗУВАТИ ПАЛЬЦЕМ І ВСІ КОМУ НЕ ЛІНЬ БУДУТЬ ПРИКАЛУВАТИСЯ. ПРОСИТИ ПРОЧИТАТИ ДУМКИ, АБО ПЕРЕДБАЧИТИ МАЙБУТНЄ! ЯКИЙ ЖАХ!!!

– Я не знаю, що сказати тобі…

– Не знаєш?! Тоді, передай привіт Дену, Льохі і всій їхній банді. Скажи, що я дуже рада цій ситуації. Щоб вони здохли, козли смердючі! Так і скажи! Хрін я буду розмовляти з Денисом. І взагалі, котіться ви всі до бісової матері! Знати нікого не хочу! Суки!

– Але ж я…

– Пішла в жопу, стерво! – Софія відбила розмову і впавши на диван розридалася, відчуваючи себе самою нещасною людиною на цій планеті.

Софія так пролежала на дивані хвилин сорок, поки не висохли сльози і чергова атака істерики її не покинула. Вся косметика на обличчі, звісно, потекла і вона її розмазала руками, коли витирала потік сліз, з якими витекло усе горе. Після того, дівчина пішла до вмивальника і помила обличчя холодною водою, щоб прийти до тями. Наступним її кроком став сам процес свідомого прийняття того, що вже відбулося, власне, як факт. Проте, від цього, екзистенціальна криза десь в глибині підсвідомості лише зміцніла і терпляче чекала свого виходу на сцену.

Як бути далі і наскільки тяжкими будуть наслідки? Це питання Софію турбувало понад усе на світі, а попри те, однозначної відповіді не було. Поки що. З усім цим змиритися дівчина ніяк не хотіла чи то пак не могла. Після дзвінка пройшла майже година, а вона все ще перебувала в шоковому стані.

Надія, що це якась прикра помилка або навіть поганий сон, ніяк не залишала її. Адже надія – це квінтесенція людського існування. Але ілюзії дуже швидко проходять, а глибокий депресивний стан у Софії залишався і надалі. Вона не відчувала а ні найменшого бажання боротися за місце під сонцем в цьому житті.

Навіщо боротися далі, якщо життя для мене втратило усяке значення? Навіщо мені дар телепатії, якщо я тепер буду проклинати його? Невже із-за цього на мою долю випадає стільки страждань і нещасть? Чому така несправедливість у світі?

Схоже, що всі обдаровані люди мусять нести на собі тягар знущань, невдач, аж поки не зрозуміють справжню істину життя і не виконають покладену на них місію. Така доля, усіх людей, наділених певним даром, що можуть просвітити масу людей, направити їх на правильний шлях і дати фундамент для майбутнього життя.

Софія ніколи не мала суїцидні, параноїдальні нахили, вона і зараз не збиралася покінчити своє життя самогубством. Але саме життя втратило для неї ту ціну, той смак, який відчуває кожна нормальна людина за нормальних умов існування, не беручи до уваги всілякі неординарні стресові ситуації. Життя перестало для неї бути в постійному русі і наче зупинилося на мить. Вона пригадала слова про важливе завдання на цій землі за допомогою своїх феноменальних здібностей, а потім відчула, що не хоче і головне не готова нести на собі таку величезну відповідальність. Софію не спитали: чи хоче вона паранормальні здібності, а просто наділили її ними і тепер вона мусить як кожен екстрасенс допомагати людям, постійно перебувати під увагою та не довірою досить близьких і знайомих людей.