«Аякже, — подумала Лінка. — Кращого заробітку! А як же лікування в психлікарні? Це на закуску? Ще одна підсолоджена брехня?»
— Як загинув мій батько? — наважилася запитати нарешті.
— Автомобільна аварія. Була гроза, машину занесло на мокрій дорозі й вона впала з насипу…
— О Боже!
— Він їхав до бабці Божени, до Сероцька. Ми посварилися. Батько сів до машини й поїхав. Більше я його ніколи не бачила, — у маминих очах заблищали сльози.
«Ой леле! — злякалася Лінка, — я примушую маму звірятися й доводжу її цим до плачу».
— Мамо, не треба плакати, — мовила вона. — Нічого не вдієш. І що було з тією роботою? — Лінка вирішила змінити тему.
— Я закінчила курси підвищення кваліфікації в Торговельно-економічному інституті й почала працювати в корпорації.
— Тому ми й переїхали до Варшави? Щоб ти могла знайти кращу роботу?
— Так, — відповіла мама. Але не дивилася Лінці в очі, як зазвичай це роблять люди, розмовляючи між собою. Її погляд був спрямований на хмари за вікном, немовби вона шукала в них справжньої відповіді.
«А взагалі, — подумала Лінка, — мама справді була мужньою. Бо після всього їй вдалося-таки знайти роботу у Варшаві, і протягом кількох років, доки не з’явився Адам, вона утримувала мене зовсім сама».
Увечері, коли всі вже спали, Лінка набрала в пошуку слова «польська філологія, Ягеллонський університет». Переглянула всіх викладачів факультету, сподіваючись знайти чоловіка на прізвище Печериця, але її спіткала невдача. Тоді перечитала свій список, але все марно. Люди на порталах «Наш Клас» рідко вказували місце роботи. Лінка геть знеохотилася. Мабуть, вона не там шукає. Так і заснула. Їй хоча й здавалося, що вона повільно наближається до розгадки, та все-таки було лячно, що це черговий сліпий кут, і перед нею завжди залишатиметься глуха стіна.
VIII
Наступного дня вона поділилася своїми сумнівами з Адріаном. Віднедавна в неї з’явилася звичка забігати до нього після школи. Ноги самі несли її до Адріанового дому, і хлопець, мабуть, теж на неї чекав, бо зовсім не дивувався, угледівши її на порозі.
— Якось ти зашвидко здаєшся, — сказав він. — Треба мати більше інформації. А ти пробувала шукати публікації? Шукала деінде людину, якимсь чином пов’язану з польською філологією? Або взагалі з університетом? Почекай, зараз спробуємо.
Сів перед комп’ютером і підсунув Лінці другого стільця, знявши з нього попередньо купу одягу й книжок.
— Глянь, — і набрав у пошуку слова «Печериця університет». Із кількох тисяч результатів відразу зауважив перше: «Єжи Печериця Кафедра слов’янського мовознавства Варшавський університет чергування протягом весняного семестру…»
— Попався, голубчик, — Адріан потер руки.
— Я гадала, що мама вчилася в Кракові, — замислено озвалася Лінка.
— Але дисертацію могла писати тут. Певне, приїздила час від часу.
Лінка пригадала фотографію із Саського саду. Авжеж. Мабуть, батьки тоді поєднали поїздку до Варшави із працею над дисертацією. Усе дедалі прояснювалося, ставало зрозумілішим.
Адріан міркував уголос.
— Що ж, підіб’ємо підсумки. У твоєї мами був роман із цим викладачем…
— Який роман? У моєї мами? Ти що, здурів?
Лінка обурилася. Що це він верзе?! Та як він сміє?! Адже невідомо, що насправді сталося. Це явно випадкова збіжність!
— Халінко, — лагідно сказав Адріан, узагалі не звертаючи уваги на її гнів.
Лінка й не підозрювала, що їй може сподобатися, коли її так називатимуть, але в устах Адріана це звучало дуже приємно. Але вона таки мусила висловити все, що її так зачепило.
— Не забувай, що це моя мама, про яку ти, власне, нічого не знаєш, а тим більше про те, що тоді сталося!
— Пробач. Звичайно. Ми справді нічого не знаємо. Я не засуджую твою маму. І взагалі більше нікого не засуджуватиму… Я просто це припустив… Заспокойся. Ти напевне про все у свій час дізнаєшся, і що б це не було, ти це переживеш, повір мені. А навіть якщо в мами й був роман? Або якась любов? То й що? Кохання не завжди розсудливе, і не всі можуть із цим упоратися.
Лінка пригадала дівчину, яка вистрибнула з вікна останнього поверху. Невже Адріан теж колись пережив таке кохання? Пристрасть, шалене почуття?
— Ти так кажеш, мовби знаєш це із власного досвіду.
Адріан почервонів і кілька хвилин вагався, сказати щось чи ні.
— Бо таки знаю. Про одне тобі розповім, про інше ні. Пригадуєш, як колись у машині я розказував тобі про свою маму? Про те, що вона втратила роботу. Невдовзі потому в мого батька був роман. Із медсестрою. Це тривало роками. Коли я довідався, то спершу звинувачував батька. Я аж нетямився від обурення, як він міг таке вчинити! Та ще й у такий складний для мами час, коли вона змагалася з безробіттям і зневірою. Пізніше звинувачував маму, бо вона завжди була такою холодною й нечулою. А коли втратила роботу, то стало ще гірше. Вона не змогла опанувати себе, цілими днями ходила по квартирі в халаті, з немитою головою, розумієш? Мені здавалося, що кожному чоловікові потрібно більше. А потім збагнув, що звинувачення будь-кого не має жодного сенсу. У батька виникло почуття, яке він не зміг придушити. Але від нас він не пішов. Я зовсім не переконаний, що він учинив добре. Мама вирішила йому пробачити, але здається, до кінця їй це не вдалося. Гадаю, що її проблеми із серцем пов’язані саме із цим. Обоє прийняли певне рішення, і треба це поважати. Мабуть, вони все ж кохають одне одного. Принаймні живуть разом. Якби ж то все було так просто…
— Я рада, що ти мені про це розповів.
— Рада? Чому?
— Не знаю.
Лінка й справді не знала. Вона відчувала, що Адріан їй довіряє. Вона теж йому вірила. Він знав її таємниці, а вона його. Так гарно мати когось близького, ділитися секретами. Лінка усвідомила, що Адріан — єдина людина, якій відомо все. Касьці вона не звірялася. Бо як їй було розповісти подрузі, що зростала в дитячому будинку, про те, що її мати можливо віддала свою доню до такого самого закладу? Лінка була певна, що Каська цього не зрозуміла б. Адріан — це інша справа. З ним можна було поділитися геть усім. Дівчина подумала, що така дружба трапляється нечасто.
— Не знаєш?
— Я собі подумала, що така дружба рідко зустрічається.
— Тобто яка?
— Ну, така, як у нас.
— Авжеж, — Адріан помітно засмутився. — Маєш рацію. Справді, така дружба — це рідкість.
— А що ти ще мав на увазі?
— Про що це ти?
— Ну, ти про щось не хотів мені розказувати…
Адріан провів долонею по світлому волоссю. Лінка знала цей жест. Коли він так робив, то зазвичай збирався сказати щось важливе й роздумував, говорити чи ні. Цього разу вирішив промовчати.
— Дізнаєшся свого часу.
Лінка не могла збагнути, чому ці слова її перелякали.
ТРАВЕНЬ
Єдина чорна блузка затісна. Блискучий атлас напинається на животі й збирається зморшками. Вона силкується трошечки обтягнути тканину донизу, але нічого не виходить. Зітхнувши, стягає блузку через голову. Краєм ока помічає себе в дзеркалі Волосся масне, вона не помила голову. Коли робила це востаннє? Не пригадує. Вона геть безсила. Опускається на стілець.
— Гольф одягни, — чує голос. — Отой, мій. Ну ж бо, одягай нарешті.
— Гольф? Занадто спекотно для гольфа.
Ворухнувся борлак на худій шиї.
— Спекотно, не спекотно, — буркотить довготелеса постать.
Натягає через голову вовняний светр. Відразу обливається потом, відчуває, як його краплини збираються між набубнявілими грудьми й під пахвами. Довкола лампи кружляють набридливі мухи, їхнє дзижчання зливається з голосами: «Як ця Марися собі дасть раду, як дасть раду, Бог дав, Бог і взяв, таке нещастя, двійко дітей осиротив. Ну, наразі одну дитину, не кажіть такого, ще зурочите». У чорному одязі стоять над труною, земля в пальцях крижана, відчуває окремі грудочки, кожна важка, немовби свинцева, рука простягається в бік труни, не в змозі кинути жменю землі. Земля сиплеться між пальцями, щось погойдується всередині тіла, підстрибує дедалі сильніше, схоже на маленький землетрус, це щось наче луснуло й сколихнуло її всю. Вона готова вибухнути плачем, не може вгамувати ридання, маленькі струмочки сліз зливаються у велику річку, вона схлипує, стоячи з порожніми вже руками, і раптом відчуває цей солоний потік на своїх стегнах, колінах і литках. Її перехоплює перша потуга, переламує навпіл, непотрібні долоні віднаходять місце на животі, вона чує власний стогін і розважливий голос, немовби нізвідки:
