До котрої із цих палат зайде сумна жінка, яка прямує, точніше кажучи, плентається коридором, повільно човгаючи босими ступнями в капцях? Якраз її настрій ні про що не свідчить, бо скільки тут роззявлених ротиків, стільки й історій про материнство, щасливе або й ні, історій, які лише починаються в цьому пологовому відділенні. Постать у лікарняній сорочці зупиняється біля світлої палати, та за хвильку знову рушає вперед, продовжуючи свою нелегку мандрівку.

Отже, це ще не кінець.

Сумна жінка не вийде звідси за два чи три дні з рожевим згорточком у тремтячих руках. Чи навчиться вона любити свою дитину крізь плутанину трубок, пластмасову шибку, коли до немовляти можна ледь торкнутися? Чи матиме таку нагоду? Жінка вагається, увійти до тихої кімнати, чи не варто? Якби повернула голову, було б помітно, що вона плаче. Але не повертає. Заходить досередини.

Лінка тремтіла у своєму пуховику. Знову було мінус п’ятнадцять, а вони вже фотографували понад дві години. Сьогоднішнім завданням була композиція. Ніхто достеменно не знав, що воно таке, і чого від них очікують, але мабуть, саме про це і йшлося. Учасники пленеру вже встигли звикнути до того, що від першого дня в їхній упевненості, наче вони справді вміють робити фотографії, постійно сумніваються. Керівники, Марек і Патриція, які не лише виглядали, як старшокласники, але й дозволяли звертатися до них на ім’я, могли похвалитися такими величезними знаннями й досвідом, що Лінка відчувала, як її щодня позбавляють ілюзій, розвінчуючи чергові стереотипи й хибні уявлення, набуті невідомо коли й де.

Півтора десятка фотографів-початківців кружляло тепер навколо старої школи, роблячи знімки тріснутих шибок, облущеного тиньку, сірої дороги, яка бігла до містечка, дерев, що перетинали небо. Ідеї швидко вигасали. Лінка й досі не могла повірити, що мама відпустила її на пленер. Подумала, чи не доклалася до цього бабуся Стефа, яка однозначно наказала їй триматися подалі від родинних таємниць. Забезпечивши онуку заняттям на цілих два тижні, вона могла сподіватися, що в цей час Лінка не буде «нишпорити й дошукуватися». Так чи сяк, хтось-таки переконав маму.

Від клацання в неї геть задубіли пальці. Лінка відчувала, що ступні в чоботях перетворюються на крижини. На щастя, групі наказали повернутися до старої школи, де всі посідали з лептопами, перекидаючи до них щойно зроблені фотографії.

— Тепер друкуємо по два знімки, чорно-білі, і вішаємо на стіні, — наказала Патриція.

Коли вже довкола висіли в кого кращі, у кого гірші композиції, керівничка почала їх обходити й коментувати. Так зазвичай відбувалися їхні заняття, і нинішня критика аж ніяк не була поблажливіша, ніж раніше. Може, навіть дошкульніша. Здається, Патриція була не в настрої.

Підійшла до Лінчиних фотографій.

— Дерево крізь ажурний місток через річку. Повторюєшся. До того, воно таке солодкаве, аж нудотне.

— Солодкаве?

— Авжеж, таке собі усі-пусі дівчаче. А це що? Дірка в паркані й сніг у дірці?

Почулося хихотіння. Лінка спалахнула.

— Безнадійно, — пирхнув хтось.

— Ну, якщо це дві твої найкращі фотографії, то щастя, що я не бачу решти. Композиція не може бути банальною. Місточок, може й гарний, але пощо на це фото взагалі дивитися? Нічого цікавого.

Лінка відчула, як на очі навернулися сльози, та Патриція попрямувала до інших.

Вродливий високий брюнет у чорній футболці із Че Геварою на грудях сидів на стільці, безтурботно помахуючи ногою.

— Гм-м, обрамлення з гілок. Цікаво. Шкода, що всередині порожнеча, аж вітер свище. Захоплення чорними рамами. Може, тобі краще подумати про роботу зберігача музейних фондів?

Невдовзі всім зробилося весело, бо зрештою, яка ж це проблема, усі вони становили групу осіб, які нічого не вміють, нічого не тямлять, і це їх об’єднує…

— По-перше, — Патриція явно була у своїй стихії, — око фотоапарата й людське око дивляться по-різному. Гляньте, приміром, на це фото.

Блондин в окулярах, який сидів поруч із Лінкою, ледь почервонів.

— Я переконана, що коли ти робив наближення на цих трьох круків, що сидять на снігу, і лінії електропередач над ними, то не помітив, що збоку до кадру потрапляють якісь кущі, унизу видніє шматок тротуару, а з іншого боку… а це що таке? Твій рюкзак?

— Я це зараз викадрую.

— Звісно, але тобі доведеться багато вирізати. Не в тім річ. Треба відразу робити гарні фотографії, а не абиякі, думаючи, що потім можна виправити. Безлад у кадрі — це поширена помилка. Людське око зосереджується й відбирає найважливіші об’єкти. Око фотоапарата сприймає все підряд. Ви повинні навчитися вибирати лише те, що хочете бачити на фотографії. Коли ви збираєтеся до школи, то не берете всіх підручників, а лише потрібні.

— Ну, Бартек узагалі підручників не носить, — засміялася коротко стрижена білявка.

Патриція помітно захопилася. Зупинившись біля дівчини з короткою гривкою Клеопатри, вона сказала:

— Глянь на ці прямі лінії. Наче торт ділиш, на дві половинки, еге? Кожному порівну. Те саме робиш із фотографією. Розітнула вертикально й горизонтально. Ти чула про принцип потрійного поділу? Симетрія, може й потрібна, коли краєш пиріг, але на знімку об’єкт не конче повинен перебувати в центрі кадру! І ще. Бачу, що ви надивилися пейзажів з оленями. Чому між ваших фото зовсім відсутні вертикальні композиції? Ви що, забули, що фотоапарат можна тримати й таким чином?

— Різко, га? — до Лінки підсунувся автор чорних рам.

— Мені подобається. Принаймні можна чогось навчитися.

Їй і справді подобалося. Воно, може й неприємно, коли тебе критикують, та якщо решта теж отримала свою порцію зауважень, то згодом можна звикнути. Після кожного заняття дівчина усвідомлювала, що розуміє дедалі більше. Тепер їй стало ясно, що вона фотографувала досить хаотично, і чимало знімків, які досі вважала добрими, насправді такими не були. А вже якщо й траплявся якийсь непоганий, то це було, радше, випадково.

У їдальні Лінці помахав Адріан. Нині чергували художники, які раніше закінчили заняття, щоб устигнути приготувати обід: ковбасу із зеленим горошком та кукурудзою. На гарнір були макарони й салат з пекінської капусти. Після кількох годин, проведених на морозі, будь-що здавалося вишуканою стравою, тож усі заходилися наминати. По обіді брюнет, якого Патриція критикувала за «протяги в композиції» підійшов до Лінки.

— Здається, ми незнайомі. Мене звуть Конрад.

— Конрад — спеціаліст у галузі чорних рам? — пожартувала вона. — Лінка.

— Лінка — зухвала дівчинка?

Адріан неприязно глянув на Конрада.

— Як там ваші фотографії? — поцікавився він.

— Безнадійні. Хоча наша зухвала дівчинка непогано впоралася. Що не кажи, а талант у неї є.

— Ніяка я не «зухвала дівчинка»! — розсердилася Лінка й подалася до кухні зі своїм недоїденим обідом.

— Так чи ні, але дєвочка що треба, — змовницьки прошепотів чорнявий до Адріана. — Це твоя дівчина?

— Ні, чому ти так вирішив? — заперечив Адріан.

— Ну все, ти мені камінь із пліч скинув.

Адріан не здогадувався, що Лінка все чула, хоча йому самому здавалося, ніби вони перемовляються тихо. «Ні, чому ти так вирішив» пролунало холодно й непривітно. Тож коли ввечері Конрад запитав її, чи не хоче вона прогулятися й десь перепочити від мистецтва, Лінка відразу погодилася.

— Закуриш? — простягнув їй пачку сигарет.

— Не курю, — Лінка глянула на пересторогу на пачці. — А тобі не страшно курити, коли на сигаретах пишуть, що вони спричиняють рак?

— А мені по барабану, — знизав плечима Конрад. — Усі ми помремо, причому чим швидше, тим краще.

— Ти що, із глузду з’їхав?

— Чого це? Ще скажи, що життя прекрасне. Де там, цінуються хіба що бабки, як нема бабла й зв’язків, то ти ніхто.

— Чому ти такий песиміст?

— Я не песиміст, а реаліст.