— Може, подзвонити до неї? — видушила вона.

— Це нічого не дасть, крім того, таких речей ніхто не залагоджує по телефону. Ти повинна сама переконатися, що з Наталією все гаразд. Адже вона була твоєю подругою, ти сама мені казала.

— Вона мені більше не подруга.

— А ти швидко перекреслила вашу дружбу.

— Перестань узагалі до мене чіплятися.

Решту дороги до Варшави обоє сиділи мовчки.

Адріан припаркував машину біля світлого фешенебельного будинку.

— Іди, я почекаю.

— А може, підеш зі мною? — Лінка нервово ковтнула слину. Чомусь їй було лячно.

— Ні, то ваші справи.

Цього разу довелося скористатися домофоном. Досить довго ніхто не підходив. Нарешті почулося хрипке «алло».

— Здрастуйте, це Лінка. Наталія вдома?

Її співрозмовниця затнулася.

— Не знаю, що й робити, — зізналася нарешті мама Наталії. — Дочка зачинилася у своїй кімнаті. Ні з ким не спілкується, нічого не їсть, не ходить до школи, сказала нікому не відчиняти, і що коли я комусь відкрию двері, то вона вистрибне з вікна. Я така розгублена.

— Ви можете мені відчинити?

За мить домофон запищав. Лінка не бігла догори, як раніше. Цього разу почекала на ліфт. Невпевнено зупинилася під білими дверима. Не хотіла дзвонити, боялася, що Наталія почує й справді зробить якусь дурницю. Двері прочинилися. Мама Наталії жестом запросила її увійти, показуючи, щоб вона поводилася тихо. Жінка йшла навшпиньках, тож Лінка намагалася ступати якомога тихіше. Щойно за ними зачинилися двері спальні, мама прошепотіла:

— Може, ти щось придумаєш. Вона зачинилася на ключ. Я була проти, щоб ставити у дверях замок, і от маєш результат. Але то таке, — зневірено махнула вона рукою.

— Дайте мені листок і ручку, — попрохала Лінка.

За мить, схилившись над папером, Лінка вивела великими літерами:

Наталіє, немає жодної фотографії. Я все вигадала. Я нікому нічого не скажу. Перестань дуріти. Я хвилююся за тебе.

Склала аркуш навпіл.

— Просуньте записку під двері й скажіть, аби Наталія прочитала. А тоді подзвоніть мені або вишліть есемеску, що все добре.

— Не залишишся? — запитала жінка.

— Мабуть, ні. Нам багато чого треба обговорити. Але, напевне, іншим разом.

Нашкрябала на берегах газети номер свого мобільника.

— Обіцяйте, що подзвоните.

— Звичайно.

— І… якщо станеться щось погане… зателефонуєте?

— Гаразд. А ти можеш мені сказати, що трапилося? Ви посварилися?

— Довго розказувати. Я вже піду.

Лінка спустилася сходами на неслухняних ногах. Навіть не підозрювала, що так хвилюватиметься. Лише коли вона, наче ганчір’яна лялька, впала на сидіння поруч з Адріаном, то усвідомила, чого це їй коштувало.

— Ми можемо тут трошки постояти? — запитала вона.

— Звісно. І як усе було?

— Ніяк, — знизала плечима. — Побачимо.

Лінка дивилася на вікна Наталії. З місця, де стояла машина, їх не було добре видно, проте на мить Халіні здалося, що за фіранкою майнули, а тоді зникли, дві тіні. За мить почувся знайомий сигнал есемески.

*

відписала Лінка.

— Уже краще. Можемо їхати.

Проте Адріан не запускав двигуна.

— Ну, що таке? То ми їдемо чи ні?

— Слухай… там, на шосе… Ти сказала, що я для тебе ніхто.

— Я такого не говорила!

— Але й не заперечила. Я… я гадав, що… Пробач, я не можу тебе нині відвезти до Кракова. Відвезу краще додому.

Лінка спалахнула. Що він собі, власне, думає?

— Ну, то й відвези, я не потребую твоєї ласки!

— Ти добре знаєш, що я хотів тобі допомогти, бо просто… — хлопець завагався, — тобі потрібна допомога. Та якщо ти це так сприймаєш, то я не можу.

Запустив двигун, і машина рушила. Біля свого дому Лінка вийшла, не прощаючись, грюкнувши дверцятами авто.

— А ти не на зборі? Чи все раніше закінчилося? — мама обернулася від плити. Вона знову щось готувала, наче вирішила всім довести свою нормальність.

— Не на зборі, мамо. Я навіть не харцерка. Але ти, звісно, навіть цього не підозрюєш, бо що ти власне, знаєш про мене? Нічого, я собі кудись їду, невідомо, куди, і тобі до мене байдуже! А коли я щось кажу, ти однаково не слухаєш!

— Не кричи. Я ж тебе слухаю. Ти сказала, що їдеш на збір.

— Це я справді говорила, отже, ти, мабуть, уперше в житті слухала, що я кажу й навіть запам’ятала…

— Звідки в тебе стільки іронії?

— А чому би й ні? Ти постійно від мене щось приховуєш, то як я повинна говорити? Я можу ще тільки плакати, що в мене така нікудишня мати, як ти!

І розридалася, але вже у своїй кімнаті. Впала на ліжко й почала схлипувати, наче п’ятирічна дівчинка, від смутку та гніву водночас. Подумала, чи прийде до неї мама, щоб втішити доньку, як колись у дитинстві. Коли перший напад плачу минув, вона цього навіть чекала. Але ніхто не прийшов. Лінка дивилася, як небо спершу сіріє, а тоді стає темно-синім… Вставати й вмикати світло не хотілося. Їй здавалося, що минуло вже багато годин. Час немовби зупинився. Нарешті вона вкрилася пледом і заснула.

Лінка прокинулася рано-вранці, годинник показував п’яту. Вона довго лежала непорушно. Відчувала, як бретельки ліфчика врізаються їй у спину. Вона всю ніч пролежала в тісних джинсах! Скільки ж годин вона проспала? Десять? Дванадцять? Згадався вчорашній день. Спершу поїздка автомобілем. Потім сварка. Принаймні добре, що Адріан привіз її назад… Вона бачила його обличчя, коли кричала йому: «Хто ти такий, щоб мене повчати?!», чи щось таке. Його посмутнілі очі. Лише зараз усе поверталося, наче сповільнені кадри фільму. І те, що він сказав потім. Боже, що вона наробила… Невже вона завжди всіх ранитиме? Адріана, маму, Наталію… З Наталією все було трохи по-іншому, та Адріан мав рацію. Надто легко вона відмовилася від їхньої дружби. Та ще й напала на подругу з її власною зброєю, а це не віщувало нічого доброго.

Лінка підвелася з ліжка з відчуттям морального похмілля й боса пішла на кухню, щоб нікого не розбудити, передусім Фікуса, який міг вимагати ранкової прогулянки. А Лінці аж ніяк не хотілося виходити так рано. Січневий ранок, темний і морозяний, точно не був для цього відповідним моментом. На кухні налила собі трохи води з фільтра. Повільно п’ючи, дівчина думала, що робити із цим усім, що вона заварила.

Лінка не була певна, чи о восьмій ранку в неділю годиться до когось іти. Мабуть, усе-таки ні. Та прочекавши три години, вона більше не мала сили терпіти. Ту відстань, яка ділила її й Адріана, вона зазвичай долала автобусом або машиною, та цього разу Лінка просто добігла до хлопця додому. За п’ять хвилин уже стояла під його будинком. Трохи лячно було набирати номер квартири на домофоні. А що, як Адріан узагалі не захоче з нею розмовляти?

Він стояв перед нею у фланелевій піжамі. Ґудзики були застебнуті нерівно, і кутик комірця задиркувато стирчав догори, тоді як другий звисав, наче вухо спанієля. Адріан намагався пригладити скуйовджене волосся, але це йому ніяк не вдавалося. Пасма стирчали навсібіч. Хлопець стояв перед нею босий і мовчав.

— Е-е-е… — почала Лінка. — Пробач, що прийшла так рано, але довше чекати я вже не могла. Я хочу попросити пробачення за все. І подякувати. І взагалі… Я не хотіла сказати нічого поганого, просто так якось по-дурному вийшло.

І глянула на нього. Адріан дивився просто на неї, незважаючи на піжаму й хаос на голові, його погляд був чистий, ясний і цілком притомний. Лінка почервоніла.

— Ми можемо спілкуватися, як раніше? — запитала вона.

Здавалося, Адріан був трохи розчарований, проте легенько посміхнувся й торкнувся її плеча.

— Звичайно. То що, їдемо до того Кракова?

— А ти й досі хочеш зі мною поїхати?

— Я ж тобі сказав, що завжди радо допоможу. Заходь, — запросив він її. — Можеш почекати у вітальні. Тато відсипається після чергування, а мама й досі в лікарні.