— Я теж! — Лінка майже не знала цієї групи, але ж можна трохи прибрехати. — А що ти любиш найдужче?

Це було питання в десятку. Далі їй довелося вислухати монолог, під час якого часто лунали фрази, як-от: «отам, де він так шарпає струни» або «отут він так вловлює тон». Лінка притакувала й посміхалася, силкуючись удавати щось на зразок щирого захоплення. А тоді подумала, що Каська б нею пишалася.

Ця розмова явно подіяла. Конрад дивився на Лінку з усе більшим зацікавленням. Тобто він сприймав її з ентузіазмом, так, ніби вгледів щось гарне в крамниці. Лінка помітила, що коли вона почала ходити з фотоапаратом, знімаючи дзеркальні відображення (це була тема нинішнього заняття), Конрад постійно опинявся поруч, мов якийсь привид, якому саме заманулося сфотографувати той самий предмет. Насправді привернути до себе Конрадову увагу виявилося досить легко. Цікаво, що буде далі, коли закінчаться заняття на курсах? «Що ж, невдовзі дізнаюся», — думала Лінка. Ця розвага навіть почала їй подобатися.

— Побачення в парку? — Каська не приховувала обурення. — Міг би тебе до якогось кафе запросити чи ще кудись!

Заняття закінчилися кілька днів тому. Лінка ні на що особливо не розраховувала, бо Конрад виявився трохи дивакуватим, і вона абсолютно не розуміла, чи сприймає він її як майбутню дівчину. Тому й здивувалася, коли хлопець подзвонив і запропонував зустрітися.

— Окей, не будь уже такою принциповою, він дуже романтичний, йому такі прогулянки подобаються, — захищала Конрада Лінка.

— Будуть тобі прогулянки, коли застудишся, надворі мінус десять, шмарклі в носі замерзають, теж мені романтика!

— Побачимо, якось воно буде.

— То вдягни теплі підштанки, — кепкувала Каська.

— Підштанки, валянки й шапку-вушанку.

— І ватянку!

— І старі ортопедичні бабусині черевики!

Дівчата аж захлиналися від сміху.

— Ну все, ти готова! Нірвану напам’ять вивчила?

— Наслухалася на Youtube. Непогана музика, мені подобається. Шкода того Курта.

— Того, що наклав на себе руки?

— Невідомо, чи це справді було самогубство.

— Це не було самогубство! Не міг він цього зробити, чуєш?! Крім того, він так був накачаний героїном, що не міг би навіть підняти тієї рушниці!

— Окей, не кричи, я ж не заперечую, — Лінка вже засумнівалася, чи справді побачення в парку було гарною ідеєю. Вона страшенно замерзла, бо довелося весь час кружляти довкола ставка, розмовляючи переважно про Курта Кобейна. Хоч Конрадів монолог важко було назвати розмовою.

— Мені зимно, — наважилася сказати Лінка.

— Зимно? — запитав він, немовби прокинувшись.

— Може, підемо куди-небудь?

— Куди?

Боже, що за хлопець. Їй здавалося, що вони не спілкуються, а просто перекидаються словами.

— Я голодна. Може, зайдемо до в’єтнамського бару на сайгонки? Або смажений рис?

Конрад лише знизав плечима.

— Ну, гаразд, пішли.

У барі «Кім-Сум» як завжди вирувало життя. За столиками сиділи родини з дітьми, бізнесмени й пенсіонери. В’єтнамська кухня смакувала всім. Великі порції, политі соусом, який кольором та консистенцією нагадував полуничний кисіль, об’єднували людей різних професій та національностей.

— Я візьму сайгонки. А ти? — Лінка зітхнула. Конрад був якийсь малопритомний. Дивився то в меню, то на стелю.

— Я? Може, те саме, що й ти. Але є одна проблема. Я забув гаманець.

Ага. Що ж, не дивно, що він так розхвилювався. Лінка починала його розуміти. Запросив дівчину на побачення, а грошей не має.

— Гаразд, я заплачу, — посміхнулася Лінка.

Вони сіли в куточку зали й почали краяти хрумкі сайгонки. Лінка раювала: вона обожнювала в’єтнамські страви. Конрад їв байдуже, до того ж увесь час позирав на мобілку. Лінка вже подумала, чи не поспішає він куди. Раптом до бару зайшли двоє іноземців. Скидалися на японців, хоча Лінка не була певна, їй рідко вдавалося розрізняти людей східних національностей. Прибулі підійшли до в’єтнамця за стійкою й запитали про щось англійською. Лінка почула слово «chicken». Вони, мабуть, намагалися замовити курятину, проте низенький в’єтнамець з вибачливою широкою посмішкою лише розвів руками. По-англійському він був ні в зуб ногою.

— Куйка з йисом!

Один з японців вирішив порозумітися польською.

— Пйосю, — додав другий.

— Яйовицина п’ять сьмаків.

В’єтнамець витріщався на них, пожадливо вслухаючись у їхні слова.

— Яйовицина, — повторив він. — Нема.

— Куйка, куйка, — другий японець подумав мабуть, що коли говорити голосніше, то це подіє.

— Нема, — посміхнувся в’єтнамець, кивнув головою й занотував щось у блокнотику.

Ця сцена привернула загальну увагу. Люди реготали чимраз голосніше, а коли в’єтнамець заходився повторювати, з тією самою, ніби приклеєною, посмішкою: «Куйка нема, пйосю», рівень абсурдності досягнув апогею. Лінка відчула, що плаче від сміху. Та й не тільки вона. Чоловіки за столиком посеред зали трусилися від сміху, мов ропухи, тримаючись за здоровенні черева. Реготалася родина з малою дитиною. Нарешті японці й самі засміялися, відмовившись від спроб пояснити щось за допомогою слів, і показуючи на тарілки інших відвідувачів. В’єтнамець, котрий, як папуга, повторював «нема, нема», зрештою захихотів і собі. І лише одна людина не сміялася. Конрад сидів, тупо колупаючи виделкою свої сайгонки. Лінка глянула на нього, витираючи розмазану туш під очима.

— У тебе ще тут розмазане, — показав він виделкою на її ліву щоку.

— Як же я насміялася.

— Не розумію, що тут смішного. Якщо вже вони сюди приїжджають, то повинні вивчити польську. Це просто жалюгідно.

Лінка глянула на Конрада. Він більше не здавався їй гарним. Вуста мав тоненькі, як рисочка. І справді, він ніколи навіть не усміхався! Тепер уже Халіна глянула на мобілку й удавано-перелякано вигукнула:

— Ой леле, мушу негайно бігти! Я ж обіцяла посидіти із братом!

Конрад не встиг навіть попрощатися, бо Лінка вже вискочила з бару, подалі від його похмурої фізіономії.

Будинок старий, це відразу видко, хоча недавно тут був ремонт. Стіни пофарбовані до половини олійною фарбою салатового кольору, а далі — світлішою емульсійною. Коридори здаються безкінечними, сонце зазирає у вікна й відбивається в лінолеумі на підлозі. І цей нескінченний, здавалося б, лабіринт із численними дверима, зяє пусткою. Раптом усі двері одночасно розчахаються, відкриваються очі, обведені темними колами, роззявляються роти, спраглі спілкування й починають говорити одне до одного в темпі відомого вірша «Паротяг» Тувіма: «Що це там, що це там, що це там, що це там». Інші вуста залишаються стуленими, іноді на них блукає легенька посмішка, а очі розплющені, проте погляд спрямований у себе. Раптом із-за рогу, наче табун коней, вибігають лікарі й медсестри, їхні халати розвіваються, неначе від сірого лінолеуму здіймається рвучкий вітер. Розштовхуються ліктями, біжать у юрбі, яка продовжує скандувати: «Що це там, що це там, що це там, що…»

— Мені наснився дивний сон. Здається, я бачила психіатричну лікарню.

— То й що, мені якось наснилося, що я був у концтаборі, — сказав Адріан. — Сни нічого не значать. Це лише наші страхи й бажання.

— Авжеж! І моє найпалкіше бажання — опинитися в дурці! Слухай, — додала вона серйозно, — як гадаєш, може, нам сняться переживання інших людей?

— Думаю, що ні. Це ж нелогічно.

— І все-таки, — не здавалася Лінка. — Щось у цьому є. Мені здається, що я бачила уві сні, як мама народила мою сестру. Тобто недавно мені наснилося, що вона йде коридором у лікарні й заходить до палати, де стоять інкубатори…

— Просто ти дізналася, що в тебе була сестра, от тобі й наснилося таке. Ти знаєш, що вона дуже хворіла, і тому уві сні ти бачила цю палату. Так само й із психлікарнею. Ти ж казала, що у твоєї мами був нервовий зрив, правда?