— Скільки за чай?

— З лимоном чи без? — байдуже спитала блондинка.

— Без.

— Тоді два злотих.

— А з лимоном.

— Два п’ятдесят.

Лінка перелічила монети. Вистачало й на лимон. За мить, коли вона вже призвичаїлася до диму, їй стало зовсім добре. Чай приємно зігрівав. Тільки блондинка позирала на Лінку з підозрою.

— А ти чого тут? — спитала вона, вправними рухами витираючи пивні кухлі. — Кого ти шукаєш?

— Я? Я до бабусі в гості приїхала. Але її немає, то я чекаю.

— А як звати твою бабусю?

— Її прізвище Барська, вона мешкає в будинку біля лісу. Там далі тягнеться сад.

Блондинка сплеснула в долоні.

— Знаю твою бабусю. Пам’ятаю, як ти була маленька й жила в неї. Я її сусідка, теж мешкаю під лісом. Тоді я була зовсім молодою… — жінка замислилася. — У самої дрібні діти були, а ти якось так занедужала… Стасек, мій чоловік, повіз тебе до лікаря, а заметіль така була, дорогою не проїдеш; щоб машина могла подолати кучугури, треба було весь час виходити й відгортати сніг лопатою. Доріг у цій глушині тоді не чистили, то всі мали при собі лопати. Ти гарненька така була, з кучерями, — глянула на Лінку. — Авжеж, волосся й зараз таке гарне. Мені навіть сумно було, коли твоя мама забрала тебе назад до Варшави, я за ті кілька років звикла до тебе, ти часто з моїми малими бавилася, майже як своя. А як мама, видужала, так?

— Видужала? — Лінка не розуміла, що та має на увазі. Мама видужала? Вона жила тут кілька років? Потім дівчина наважилася: «Скільки я тут прожила?»

Жінка замислилася.

— Тобі був може, рочок, як тебе мама привезла. На трошки приїхала, тільки до дому зайшла, я хотіла з нею трохи побалакати, але не вийшло, вона якась дивна була… але нащо я тобі, дитино, усе це розповідаю…

— Прошу вас, говоріть. Будь ласка.

— Ну, і потім ти років три або й чотири тут жила. Мама твоя приїздила, нічого не скажу. Спершу, коли дуже хворіла, то ні, але потім їй покращало.

— А на що мама хворіла?

— А ти що, нічого не знаєш? Ну, то не знаю, чи можу так… Тут у містечку подейкували, що вона на голову слабувала, та чи правда це?

Лінка відчула, як їй паморочиться в голові. Випила останній ковток чаю, подякувала й вийшла на вулицю, віддаючи себе на поталу снігові й вітру.

Якась невідома раніше енергія змусила Лінку подолати ту саму дорогу вдвічі швидше. Бабин дім уже здалеку відгонив пусткою. Проте коли дівчина натиснула на клямку, двері відчинилися. Мабуть, вони весь час були незачинені. «Сюди однаково ніхто не приходить, а сусідам тут довіряють», — подумала дівчина. Лінка усвідомила, що кілька годин тому вона навіть не перевірила, чи були двері замкнені на ключ.

Зазирнула досередини. У домі панував ледь відчутний затхлий запах, але в кімнатах було затишно й прибрано. На старому кухонному столі, укритому картатою клейонкою, лежали на блюдечку рештки шарлотки, проте Лінка, голодна о будь-якій порі дня чи ночі, не могла зараз нічого проковтнути. Вирішила зачекати на бабусю тут, і про все її розпитати, але просидівши понад годину на витертому дивані гірчичного кольору, дівчина втомилася й почала нудьгувати. Ніяково отак нишпорити по кутках, але Лінка не могла втриматися й піднялася дерев’яними сходами нагору.

Там була бабусина спальня із простим дерев’яним ліжком, купленим не в дешевому меблевому магазині, а в столяра. Тому воно служило бабі й дідові довгі роки. Великі вікна виходили в сад, який зараз нагадував аскетичний японський малюнок з похмурими темними гілками, які контрастували з білим снігом і сірим небом. Проте влітку чи навесні тут було чудово. У кімнаті — жодної зайвої речі. Тільки ліжко, заслане світлим покривалом, шафа й невеличка тумбочка, на якій стояв будильник.

Нагорі була й колишня татова кімната й ще одна, яку бабця називала вітальнею. Тут Лінка жила під час канікул. Мабуть, і тоді, коли провела тут кілька років… Вона й досі не могла в це повірити, але ж ця бабина сусідка, мабуть, не вигадувала. Нащо б вона це робила? Невеликий диван. Шафа з рештками здертих наклейок. Етажерка. Лінка зацікавлено підійшла ближче й почала роздивлятися книжки. Якісь із них, певне, читали кілька поколінь: бабця, тато й вона… Під пожовклими палітурками ховалися малюнки, старі й вицвілі. Деякі сторінки були подерті або випадали ізсередини. Можна було уявити собі, як багато рученят нетерпляче їх перегортали. Раптом з одної із книжок щось випало. Фотографія. Лінка нахилилася й підняла з підлоги світлий прямокутник.

На фотографії була молода жінка, їй було трохи за двадцять. Її мама. Вона виглядала гарнішою, ніж на інших тогочасних знімках. Може, тому, що завдяки надвечірньому сонцю її риси здавалися дуже ніжними. Вона сиділа на лавці біля куща форзиції, усіяного квітами. Фото було чорно-біле й не передавало кольорів, проте Лінка добре знала ці кущі, бо часто бачила їх у Саському саду. Місце теж було знайоме: дівчина впізнала «альтанку закоханих» і ставок, у якому плавала самотня качка. На маминих колінах сиділо немовля, у якому вона впізнала себе, вбрану в старомодну білу гаптовану сукенку. З-під шапочки виднів непокірний кучерик, передвісник того водоспаду волосся, яким могла зараз похвалитися Лінка. Мама була в літній квітчастій сукні. Середина фотографії вийшла неякісною, білуватою, немовби засвіченою, годі розгледіти, яке саме плаття було тоді на мамі. Лінка подумала, чи це не одне з тих, що їх мама досі зберігала на антресолях, проте з певністю сказати не могла.

«Гарна фотка», думала Лінка. Глянула на годинника. Незабаром від’їздив останній автобус. Час йти на станцію. Бабці не було, доведеться приїхати іншим разом. Несподівано для себе самої Лінка заховала фото до рюкзака. Адже вона могла його собі позичити? У фотографії було щось магічне, якась неймовірна аура. І вона Лінці дуже подобалася. До того ж, їй було цікаво, що батьки робили у Варшаві? «Мабуть, поїхали подивитися столицю», — подумала вона. Невже, щоб показати немовляті Палац культури? Халіна сподівалася, що невдовзі матиме нагоду, аби запитати про це маму. А може, зробити для неї копію? Ото буде для неї несподіванка, мама точно зрадіє!

У саду повно білих квітів. «Це яблуні так цвітуть, — пояснює бабця. — Відчуваєш, як гарно вони пахнуть? Глянь, усередині є маточка й пилок, із квіточок будуть яблучка».

— Яблучка? — маленька дівчинка підводить голівку. — І що з ними станеться?

— Як це «що», — говорить бабуся, — зберемо їх, з’їмо, шарлотку спечемо…

— Вони помруть? — серйозно запитує дівчинка.

— Ні, не помруть, — відказує бабця. — Які дурниці ти плетеш, це ж фрукти, їх їдять, дерева не вмирають, за рік знову вродять яблука.

— Свинка, яку ми з’їли, померла, — так само повагом заявляє мала.

— Свинка то інша річ, ой леле, нема в мене сил з тобою, свинка це свинка, а дерево — це дерево, — дратується бабця.

— А мама? — питається дівчинка.

— Що «мама»? — бабця роздратована ще дужче. На ній малинового кольору светр, тонка синтетична одежинка, під пахвами дві темні плями від поту.

— Мама померла?

— Та що це за дурниці ти вигадуєш?

— Отже, влітку вона знову приїде? — запитує дівчинка.

Бабця зітхає.

— Так, приїде, — відповідає вона. — Неодмінно приїде.

У Лінки не було нагоди розпитати маму про фото, бо та не приїздила. Може, на свята, так принаймні казав Адам. І Лінка ненадовго забувала, звісно, не про маму, бо це було неможливо, а про фотографію, знайдену в Сероцьку. Наближався кінець першого півріччя. Багато вчителів повиставляли оцінки ще до свят, бо після Нового року навчання тривало лише два тижні, а тоді були зимові канікули. Тому учнів, яким від утоми ледь очі не заплющувалися, страхали нескінченними контрольними, самостійними роботами й проектами. Повернувшись додому, Лінка зачинялася у своїй кімнаті, щоби вчитися, і часто засинала над підручниками. А вчителі загадували додаткові завдання й тести для підготовки до іспитів, бо раптом пригадали собі, що до закінчення навчального року залишилося тільки п’ять місяців. І кожний з них (у цьому вони виявилися одностайні) необгрунтовано, проте абсолютно свято був переконаний, що його предмет — найважливіший у всій школі, тому кількість завдань і матеріалу для повторення здавалася практично необмеженою.