— Мені так шкода.

— Так… П’ять років тому. За кілька місяців він перетворився на тінь, але ми до кінця кохали одне одного. Кожна мить, яку ми провели разом, була безцінною. Коли чоловік помер, я була в розпачі. Мені хотілося лягти на ліжко й ніколи більше не вставати.

Лінка не знала, що й сказати. Старенька, з якою вона щойно познайомилася, розповіла їй про все своє життя. Дівчині було трохи ніяково вислуховувати ці звіряння, та з іншого боку, не можна було просто собі піти геть. Тож вона продовжувала терпляче слухати.

— А рік тому я знову вийшла заміж.

Оце-то так! Лінка аж рота роззявила від подиву. І бовкнула, може, не надто чемно:

— Справді?

— Я знаю, вам, молодим, здається, що стара людина вже не може закохатися, але це неправда. Кохати можна в будь-якому віці. А самому жити дуже важко. Ну, дитино, піду я вже. Чоловік хвилюватиметься. Він майже не може ходити, стегно має проопероване. Не можу залишати його надовго на самоті, бо він сумує.

Старенька погукала песика й пішла з ним, маленька постать з білим пухом на голові.

Згорнувшись клубочком на ліжку, Лінка думала про цю бабцю та її коханих, і про дівчину, що наклала на себе руки. Що ж воно таке, кохання? Невже це почуття справді так складно опанувати, а може, його треба сприймати розсудливо? Від чого це залежить, від людини чи від сили почуття? Лінці здавалося, що вона може бути достатньо розважливою. Адже одне кохання — це ще не кінець світу, навіть якщо людина закохається нещасливо, то завжди може трапитися інша нагода, коли все складеться так, як треба. За цими роздумами Лінка навіть забула про завтрашній іспит. І про складений учора список людей на прізвище Печериця.

У суботу Лінка подзвонила до Адріана. Їй кортіло обговорити з ним подальші пошуки. І трохи пожалітися. Вона відчувала, що математично-природничу частину написала погано, незважаючи на те, що виспалася, змогла зосередитися і, як їй самій здавалося, виклалася на всі сто. І все-таки Лінка знала, що декілька завдань розв’язала неправильно. Що довше вона про це думала, то більша паніка її охоплювала. Зустрівшись із Адріаном, тільки й думала про тести. Весь час згадувала про завдання, котрі, як була певна, завалила, і питання, на які не змогла відповісти.

— Адріане, я отримаю п’ять балів з п’ятдесятьох, от побачиш.

— Не панікуй, — хлопець витягнув щось із торбини.

— Що це?

— Твій тест, той, що ти писала позавчора.

— Як це — мій тест, — Лінка не на жарт перелякалася.

— Ну, не твій, тобто, не той, який ти заповнювала, не хвилюйся. Я знайшов це в інтернеті. Учора їх оприлюднили, і я тобі роздрукував. Я ж знаю, що ти не припиниш панікувати, доки не переконаєшся, що все гаразд. Тепер розв’яжи його так само, як у четвер.

Лінці не дуже хотілося, але вона зрозуміла, що Адріан правий.

Довелося написати розв’язки, й Адріан перевірив результат, який виявився зовсім не такий трагічний, як вона підозрювала.

— От бачиш, матимеш більше, ніж тридцять балів, то чого було так перейматися?

— Твоя правда. Дякую!

Вона справді була йому вдячна. Відразу на душі полегшало.

— А як пішла англійська?

— Там узагалі не було чого робити.

Лінка вважала, що впроваджений нещодавно іспит з іноземної мови був легшим від двох інших.

— Ну, то розслабся. Усе вже позаду. До якогось ліцею тебе точно приймуть. Не доведеться йти до ПТУ, — пожартував Адріан. — Хоча дівчата після кулінарного училища потраплять до будь-якого серця через шлунок…

— Краще так не жартуй.

— Хвилиночку… А що із твоїми фотографіями на конкурс? Робиш щось?

— Власне, нічого. Я страшенно забігана, не маю часу, ніяк не виходило на цьому зосередитися, і мені потрібні якісь ідеї.

— Якщо для тебе це справді важливо, доведеться себе примусити. Воно само не зробиться. А так маєш шанс, постарайся ним скористатися.

— Та знаю… А що ти думаєш про цей список? — показала Адріанові перелік осіб на прізвище Печериця.

— Ну, список списком, але що це тобі дає? Навіть якщо цей чоловік справді батько твоєї сестри, він може про це й не знати.

— Мусить знати, якщо в неї його прізвище!

— Та воно так, але ж ти не дзвонитимеш до всіх цих людей і не розпитуватимеш, чи знали вони твою маму. Невже твій улюблений комісар Валландер так би вчинив?

— Мабуть, ні.

— Тоді що зробив би твій герой, га?

— Не будь злостивим. Те, що ти не любиш детективи, зовсім не значить, що це така собі макулатура, як тобі здається.

Адріан посміхнувся.

— Те, що ти знову зробилася гостра на язик — гарна прикмета. Отже, ти вже трохи перепочила після іспитів. Ну, то як учинив би твій шведський комісар? Подався поміркувати на морське узбережжя?

— А звідки ти стільки знаєш про Валландера?

— Читав Манкелля.

— Але ти ж не любиш детективи?

— Люблю, не люблю, не має значення. Я собі почитав… задля розваги. Ну, так чи сяк, а твій комісар, гадаю, спробував би по ниточці дійти до клубка. Треба встановити контакти, знайомства…

— Які контакти?

— Таж твоєї мами. Де вона тоді працювала, що робила, де точно мешкала, усе.

— Ой леле, мені про це нічого не відомо.

— А взагалі дивно, що ми так мало знаємо про власних батьків.

Нагода трапилася в неділю по обіді. Лінка повернулася з басейну, куди знову запросила її Каська, і застала маму за смажінням налисників.

— М-м-м… що це так смачно пахне? Я голодна як вовк. А де всі?

— Адам пішов з Каєм до кіно.

Як давно вони не були вдома самі, удвох. Мама, певне, подумала про те саме, бо сказала:

— Останнім часом ми майже не розмовляли. Розумієш, у мене були різні проблеми, і мені здається, що я тебе занедбала.

— Не перебільшуй, — Лінка не схильна була себе жаліти.

— Я геть забула, що ти складаєш випускні в гімназії, пробач мені, донечко.

Мама ладна була заплакати.

— Ну, іспити вже позаду.

Лінка намагалася якось виправити ситуацію. Не хотіла, щоб мама розплакалася, бо зовсім не знала, як її втішити.

— І як ти впоралася?

Здається, мама опанувала себе. Лінка спокійно розповіла про три частини іспиту. Навіть про те, як впала зі стільця, щоб урятувати Наталію. Мабуть, вона досягла успіху, бо мама посміхнулася. Потім обидві поласували налисниками із солодким сиром.

— Я б хотіла… а який ліцей ти вибрала, доню?

Лінка розповіла про слабкі ліцеї, до яких вона точно могла би вступити. І про приватний ліцей. І про конкурс. Та цього разу їй здавалося, що мама її нарешті слухає. Так, наче досі дивилася на світ крізь затуманені окуляри, а потім протерла скельця й щось побачила. Розгледіла власну доньку.

— Я дуже хвилююся, мамо, — мовила Лінка. — Мені б хотілося стати професійним фотографом. Гадаєш, це можливо?

— Мабуть, що так. Хоча життя корегує такі рішення. У мене теж були свої мрії…

— Справді? Ти що, хотіла стати співачкою чи актрисою? — пожартувала Лінка, виїдаючи з каструльки решту сиркової маси. На щастя, Адам із Каєм мали піти до Макдональдса, бо для них уже нічого не залишилося.

— Я хотіла стати науковцем.

— Науковцем? — якби в Лінки залишався в роті бодай шматочок налисника, вона б точно вдавилася.

— Я вчилася на польській філології. Писала дисертацію. Займалася мовознавством, давніми слов’янськими мовами.

Оце-то несподіванка!

— А я про це нічого не знала! Ти ніколи не казала про таке.

— Ой, дітям воно видається таким нудним.

— Ну, але ж тобі воно нудним не здавалося?

— Мені? Для мене це було найцікавіше в житті, моя величезна мрія.

— А я вже тоді була?

— Так.

— І це через мене тобі довелося все покинути?

Мама замислилася.

— Ні, донечко. Не через тебе.

Вона поставила чайник, і Лінка помітила, що руки в мами ледь тремтять.

— Розумієш, фінансова ситуація… Я не могла дозволити собі працювати в університеті, доводилося шукати кращого заробітку… Потому… Потому, як загинув твій тато, нам було дуже важко. Я боялася, що не дам собі ради.