— Як вона почувається?

— Як після інфаркту. Поговоримо в машині. Дай мені кілька хвилин, — підморгнув до неї. — Не їхати ж мені отак?

Вони знову мчали тим самим шосе. Десь на півдорозі Адріан почав розповідати про маму.

— Відколи я пригадую, вона постійно погано себе почувала. Завжди їй на все бракувало сил. Пам’ятаю, коли я був малим, то мріяв, щоб ми разом пішли на дитячий майданчик або до кіно. Але вона багато працювала, як і тато. А після роботи була втомлена. Зі мною ходила бабуся, але ж це не те саме. Потім мама втратила роботу. Це сталося п’ять років тому. Вона працювала у великій фірмі, у фінансовому відділі, мала досить відповідальну посаду. Втрата роботи її не зламала, навпаки!

— Вона змогла нарешті трохи відпочити?

— Так, але передусім мама була впевнена, що без проблем знайде нову роботу. Їй здавалося, що це питання кількох тижнів. Потім — кількох місяців. Але за кілька років до нас дійшло, що роботи для неї немає.

— Як це, адже в неї такий великий досвід…

— Так, вона була гарним спеціалістом у своїй галузі, багато часу витратила на підвищення кваліфікації, добре знає кілька мов. Але все було марно. У неї не було відповідних знайомств. А зараз без цього важко… Нам із батьком навіть здавалося, що вона із цим змирилася. Щоправда, стала якась дивна. Спала до полудня, перестала будь-що вдома робити й постійно казала, що погано почувається. А ми це легковажили… Навіть батько, хоч він і лікар.

— Твого тата, певне, страшенно мучить сумління.

— Навіть не уявляєш, як. Він весь час сидить біля неї. Майже нічого не їсть, схуд страшенно, дуже за неї непокоїться.

— Усе буде добре. Ти повинен у це вірити.

— Я й вірю. Дякую.

Під’їжджали до Кракова. Лінка відчувала хвилювання й водночас була дуже збуджена. Цікаво, чи вдасться їм знайти могилу, і як вона виглядає?

— Зараз ще досить рано, — Адріан глянув на годинника. — Підемо відразу на кладовище, чи спершу прогуляємося містом?

— Спершу обов’язок, потім розваги. Ходімо на кладовище.

Лінка досить добре пам’ятала, де була могила прабабусі й прадіда, бо туди вела доріжка, обабіч якої росли берізки. Недалечко лежав якийсь дядько, котрого вона не знала. Халіна пригадала, що бабуся завжди ставила на його могилі свічечку. Якщо десь і є могилка дитини, то напевне тут. Вони досить швидко знайшли потрібне місце, але ні в родинному склепі, ані десь поблизу жодної дитячої могили не було.

— Невже могло статися, що її не поховали? — запитала Лінка.

— Ні, адже вона прожила кілька днів, правда? Отже, мусить бути могилка.

Адріан вирішив перевірити записи у цвинтарних книгах. Шукали за прізвищем, спершу маминим по чоловікові, потім за дівочим, проте нічого не знайшли.

— А де живе твоя бабця?

— Почекай, адреса в моєму записнику, а він у машині.

— Добре, а я гляну на карту. Подивимося, чи немає поблизу якогось невеличкого парафіяльного цвинтаря, може, це там?

У машині Адріан довго вдивлявся в карту. Пізніше, покружлявши вузенькими вуличками, зупинився біля якогось маленького костела.

— Ходи, запитаємо в ксьондза.

Проте розпитував переважно Адріан, а тоді подався зі священиком до захристії.

— У костельних книгах такого прізвища немає. Можемо спробувати ще на кількох цвинтарях. Тут іще є один великий комунальний, подивимося там. Бо якщо це була парафія твоєї мами, дитину напевне не поховали на кладовищі, яке належить до іншого костела.

— Я вже й сама не знаю… Гаразд, поїхали.

Решта пошуків також виявилася безрезультатними. І тоді Адріан запропонував:

— Не хотів тобі казати раніше, бо розумів, що ти воліла би знайти могилу сама, але може, просто подзвони до бабусі й запитай у неї?

Лінка набрала номер бабці Стефи, але та, почувши запитання, несподівано роз’єдналася. А коли Лінка передзвонила, увімкнувся автовідповідач.

— Сподіваюся, що в неї просто розрядилася мобілка, — мовила Лінка, недовірливо похитавши головою. — Проте чомусь мені так не здається. Щось тут не так.

— Може, вона передзвонить, коли зарядить. А поки ходи, щось з’їмо, вмираю від голоду. Ну, не переймайся, наразі ти зробила все, що могла.

— Ну ж бо, не сумуй, — укотре намагався переконати її Адріан, коли вони знову сиділи в машині. — Я розумію, що ти розчарована, але нічого тут не поробиш. Я живу за таким принципом: існує десять відсотків справ, на які ти можеш вплинути, і саме ними треба займатися. Решта вирішується сама.

— Лише десять процентів? Ти що, жартуєш?

— Аж ніяк.

— А я гадала, що все навпаки.

— Через те ти так і сердишся. Коли зрозумієш, на скільки ситуацій ти не маєш жодного впливу, то деякі речі сприйматимеш по-іншому. Глянь на хмари: що б ти не робила, вони собі пливтимуть…

— Хмари — це хмари, а моє життя — то зовсім інша річ.

— Мені теж колись так здавалося. Але відтоді я змінив думку.

Адріан посмутнішав. Запустив двигуна, бризнув антифризом на шибку, увімкнув «двірники», а тоді рушили в дорогу. Довго їхали мовчки.

— Тепер ти якийсь сумний, — зауважила Лінка.

Хлопець глянув на неї якось так… Лінці знову здалося, що це не звичайний погляд, що за ним криється щось більше. Простягнув до неї руку, проте швидко відсмикнув і знову поклав на кермо.

— Що ти робиш на канікулах? — запитав він перегодом.

— Нічого. А що робити? А ти?

— Їду на пленер. Знаєш що? Там ще набирають групу… Може, ти теж поїдеш?

— Аякже! Уявляю, як мама чи Адам мені це дозволяють. Крім того, я ж не малюю.

— Там є група фотографів. Запитай, може батьки не заперечуватимуть.

— Мабуть, це дуже дорого?

— Якраз ні. Цього року через кризу навпаки неймовірно дешево. По-перше, це в Ядвісині біля Варшави, отже, недалеко. По-друге, ночуватимемо в школі, отже, проживання коштуватиме копійки.

— Спробую поговорити з мамою.

Лінка воліла не тішити себе надіями. Вони точно не погодяться. Зараз почнеться: з ким, куди, і що грошей немає. Раптом задзеленчала мобілка. Бабуся Стефа!

— Алло, бабусю! — сказала Лінка, сподіваючись, що зараз усе з’ясується. Натомість пролунав якийсь тріск, а тоді в слухавці почувся крижаний бабусин голос:

— Припини лізти в ці справи. Не втручайся в це. Перестань нишпорити й дошукуватися, бо тоді справді станеться щось жахливе. Послухайся моєї поради.

І роз’єдналася. Лінка наче прикипіла до сидіння. Не могла й слова видушити.

— Що сталося, ти так зблідла?

Лінка переказала Адріанові почуте. Той лише головою похитав.

— Подумай, чи справді ти настільки хочеш довідатися, що трапилося. Бо результатами пошуків ти можеш бути приголомшена.

Спершу дівчина сиділа нерухомо, а тоді підвела голову.

— Ти ж не думаєш, що я це так залишу? Немає ради, раз козі смерть. Я знаю, що в історії моєї родини є якісь похмурі таємниці. Але хочу про все дізнатися.

Адріан посміхнувся.

— Іншого я від тебе й не сподівався. Я розумію, що ти не поступишся. Що ж, постараюся тобі допомогти, якщо, звісно, ти не проти.

Ряди немовлят у маленьких пластмасових чарунках, насуплені личка, ротики, роззявлені для крику. Такі схожі одне на одне, об'єднані спільним прагненням життя, як сестри й брати, а водночас усі різні й неповторні. У цій палаті вирує від різних проявів життя: від крику або його спроби, від нетерплячого борсання міцними ніжками, глибокого дихання, здорового серцебиття…

У палаті поруч, де темно, знаходяться інкубатори, а в них — діти, яким не зовсім пощастило. Дехто просто зарано народився, та попри це вони такі самі досконалі, як і ті, що лежать у світлій палаті поруч. Для них це перехідний період, як чистилище, після якого настане гарне життя в кімнатці з рожевими стінами. Життя інших ніколи рожевим не буде. Принаймні зараз невідомо, якого воно буде кольору. Якщо буде…