Годину стукає по телєґрафу та лається по телефону бідолашний німецький штаб і ні відповіді, ні нічого, в я стою у Коша над душею і кажу, що якщо не буде висланий мій ешелон, то, мабуть, пропаде моя артилерія, бо очевидячки шлях кимось захоплений, а гармати з дуже малим забезпеченням. Пан генерал не знають, як викрутитись, ось і нехитрі, бо якби сказано було просто: не пущу, так і ми балакали би просто по військовому.

Тутки, що йому робить? Радить Кошів начальник штабу вислати два німецькі бронепотяги та два ешелони, щоби прочистити шлях. Добра рада принята, але на все є відповідь. Прикликую механіка чергового паротягу та злучників і кажу їм помилитись та причіпити паротяг замість до німецького до нашого ешелону, а начальникові стації не помітити помилки. Це ж все свої люди.

Поки приготовляю все, вже виїздить перший німецький бронепотяг, а за ним ешелон; за 30 хвилин піде друга пара, чи вдасться? На щастя, наш ешелон стоїть через тор від німецького, а між нами один порожняк. Гайдамацтво все поховалося так, що ешелон, як вимер. Бачу, йдуть два паротяги – один маневровий маленький, так звана "кукушка", другий справжній. "Кукушку" чіпляють до німців, справжній до нас.

Відходить німецький бронепотяг, а за ним по сигналах зі стації гордовито сунемо ми.

Тепер питання: чи налагодила перша пара німецьких потягів зв'язок між Акимівкою та Мелітополем, бо на першій наші хлопці зняли та заховали апарат. Як не налагодили, то ми виграли, бо не дадуть знати, що позаду їдуть не ті, що треба. Щоби побільшити свої шанси, спиняємось у полі та ґрунтовно рвемо всі проводи, – очевидячки, піде це на рахунок червоних, яких тут може дещо і тиняється.

Під'їздимо до Акимівки – стоїть бронепотяг. Вискакую до команданта його та рішучим тоном кажу, що маю наказ рушати далі, не спиняючись, і наказую негайно донести про мій прохід ґенералові Кошові (донести без проводів) та повідомити українську команду, що я їду.

Поділало. Командант панцирника ніяковіючи докладає, що зв'язку з ніким не має, та питає, як з німецьким ешелоном. Кажу, що йде зараз за нами, і даю рішучий наказ приспішити з наладнанням зв'язку, а самі, скільки лиш паротяг може, гонимо далі.

По дорозі ще раз псуємо дроти і без перешкод серед темної ночі приїздимо в Арчакун (беру стару назву стації, а не російську, большевицьку – Риково). Чонгарський міст довго не хоче пропустити на Джанкой: не має вільного шляху, а з Акимівкою попівночі усталився зв'язок і Акимівка просить приняти бронепотяг і ешелон. Відповідаємо через начальника стації, що тори забиті, бо стоять аж три ешелони, один з яких задержаний український. Вимагають німецького телеґрафіста. Виручає один з галичан, який, на щастя, є телеґрафіст, і Акимівка заспокоюється.

Досвіта 21-го пускає нас Джанкой і ми їдемо шляхом, з якого по обидва боки видно води Сівашу, переїздимо довгий насип і Чонгарський міст. Це ж більше як година такої їзди. І як це так зручно проскочили наші Республиканці...

Нарешті солончакові простори, степи, вкриті серпанком ранішнього туману. Ось стація Джанкой з містом напівєвропейським. Тепер вивантажитись і кінець.

Та це лиш так гадалося, а дійсність вийшла інша. Прибувший як перший 3-ий ешелон поспів звантажити лишень "Партизана", який ішов від Мелітополя знову з ним, два легкі авта та 4 сотню. Решту не дали вивантажити німці, які, підійшовши з бронепотягом до ешелону, загнали його в незручний для вивантаження кут. Те саме зробили з другим ешелоном і нас зустріли також та без ніяких розмов загнали в кут поруч з іншими нашими двома. Четверта сотня і "Партизан" пішли до своєї піхоти, а авта заховалися в місто, звідки прислали зв'язкових.

Усю цю рішучу акцію провадив якийсь сотник німецького ґенштабу, коло якого крутився Отто Кірхнер, ось той видавець з Петербурга, російський буржуа, в однострою німецького поручника. Він найбільше лаявся по-російськи та клопотався.

Ну що ж, побачимо. Шлю Григоріїва автом вияснити ситуацію Болбочанові та з ним умовитись, що і як, а самі починаємо думати, як наладнати справу. Аж тут над'їздить ще німецький ешелон, знайомий панцирник та генерал Кош злющий, презлющий. Кличе мене і загрожує всіма карами за невиконання наказу. Зразу збиваю його з тону і кажу, що він може мені загрожувати лише за виконання наказу української військової влади, який, може, й розійшовся з його наказами та з бажанням німецької військової влади; його право і обов'язок мені протиділати, але як вояк він не може мене обвинувачувати за невиконання наказу.

Пробує ґенерал посварити на мене за неетичність мого поведення, але я питаю його у вічі, а чи він мені правду казав у Мелітополі? Він змовкає, а потім, подаючи руку, каже: "А тепер я вам просто кажу, полковнику: не пущу вас вперед, а зокрема на Сімферополь та Севастополь і край". Я кручу, як можу, силкуюсь доводити, що попереду бій, що наші вмирають, що нам ганьба сидіти в ешелоні і т. д. Старий червоніє, стирає піт, але рішуче каже – ні, та радить іти до ґен. Натіїва, який приїхав з одним із ешелонів.

Знаходжу наш штабовий ваґон з ґен. Натіївом і зі штабом. Нарікаю на німців і питаю, в якій мірі треба йти на конфлікт з ними і в чому в дійсности справа.

Натіїв каже мені, що річ головно у фльоті, яка по відомостям нездатна вийти у море, та у приєднанні Криму, як автономної складової частини, до України. Німці не хочуть дати піднести на фльоті український прапор, бо тоді він не буде їх здобичею та хочуть просто окупувати, а може й анексувати Крим, тому, мовляв, що там населення мішане і є чимало німецьких кольонистів.

Щодо вказівок, як далеко йти на конфлікт з ними, то він дати їх не може, тільки може сказати, що той, кому пощастить виконати розпорядження Уряду та врятувати фльоту, буде мати велику нагороду, а його ім'я запишеться в золотій книзі української історії. Ну, останнє можна сказати лише хлопцям та недоучкам, бо ми самі з академії і добре знали про методи Наполеона та інших полководців.

Тому, щоби не було сумніву, що я все добре зрозумів, кажу твердо: – "Значиться, наказ здобути фльоту?" – "Так", – каже Натіїв. – "Ну, й досить, а чи попаду в історію чи ні, то менше з тим, бо і так нагороди знесла здається Центральна Рада".

"Є наказ, подбаємо цілим полком про його виконання".

Вертаю до себе. Нова халепа. Між ешелонами мітінґ, переважно чорні кулеметчики, ну і звичайно Божко. Йдуть до мене і останній каже: "Батьку! а чого ж то ми у татарську землю ліземо? Чи то нас звали? А чи то наша, своя, під доброю охороною? Чи, мабуть, у нас війська забагато, а землі замало?"

Відповідаю повагом: "По-перше, хлопче, товаришу, (форма звернення напів офіційна), не треба отаманові у поході у тавлинку (2) заглядати, коли не просять і не звуть, по-друге, мабуть, знаєш, що на Крим і Севастопіль, а в Севастополі Чорноморська фльота, по-третє, мабуть, скажеш, кому ця фльота належить"?

"Українська!" гудять довкруги гайдамацькі голоси.

"Авжеж ! Ну, зрозуміли?!"

"Добре, батьку, підемо! Здобудемо!"

Хлопці йдуть до возів, і вози гудуть розмовами та піснями.

Починаємо наперекір усьому вивантажуватись, але вивантаження йде помалу і дуже важко, бо тори, на які нас загнано, затарасовано возами, так що ми на руках мусіли пересувати по ваґону, бо паротяги відчепили німці.

Висаджуємо по два, три коні в ріжних місцях, відводимо їх ґрупами в аулики, що притулилися до Джанкою. Щоби замаскувати цю операцію, доношу німцеві, що охорону Джанкою взяли на себе ті наші частини, що вже вивантажились, а до того по місті підуть наші піші стежі.

Він викликає мене знову, дякує за ініціятиву та просить післати декілька кінних стеж у напрямі на Теодозію, поки не підійде їх кінна дивізія, яка рушає з Перекопу.

Німці, на наше щастя, мають велику халепу на Теодозійському напрямі. Туди вони післали бронепотяг з прикриттям одного ешелону, але червоні такого їм дали прочухана, що ті ледви удержались на першій перед Джанкоєм стації та мусіли вислати допомогу, що ослабило догляд за стацією Джанкой і примусило їх подобріти; до того і цей жвавий сотник генштабу з Отто Кірхнером кудись подівся.