Ну, як цей іспит видержить третя сотня? Бо почуття, яке тягне в ряди вишколеного коня, плекалося дуже в російській армії; за решту своїх відділів я спокійний, бо ці вже туди не підуть.

Вечором всі наші ешелони в Мелітополі, з якого вийшли бронепотяги та частина ешелонів Республиканців на південь; а на невтральній зоні Мелітополя між Гордієнківцями та якраз між 3-ою сотнею і Дроздівцями конфлікт, який ледви не скінчився пролиттям крови, бо Дроздівці глузували з нашого одягу, а 3 сотня вилаяла їх зрадниками свого народу, проти якого вони йдуть з німцями, так що насилу вдалося уговкати не лише 3 сотню, але й цілий полк, який вже став під зброю, але битись, на жаль, вже було не можна, бо ввечері до Мелітополя звалились німці, так звичайними шляхами, як і залізницею, та приїхав штаб самого ґенерала Коша.

Двадцятого вся наша піхота вирушила в напрямку на Крим по залізниці, та на велике моє здивування німці цьому не перешкодили, мабуть, тому, що червоні москалі міцно займали позиції по Гнилому Морю, так що очевидячки німці думали, що ми туди не пройдемо. І дійсно, позиції півострова Сіваш здобути не так то й легко, але Сіваш боронять війська ще зпочатку громадянської війни, досить таки зденервовані та слабо впорядковані. Такі ж війська, щоправда, боронили Мелітополя досить таки вперто, але ця сама оборона вже виявила, що в них відносно розвідки і зв'язку не все гаразд, бо вони не добачили випаду, їм просто на зади через село Акимівку, правої кольони Дроздовського, а відходячи під натиском у напрямку Ногайська втратили зв'язок з Кримом і між собою, і так розпорошились, що не можна було нічого розібрати: весь простір між залізницею – Ногайським напрямком і морем кишів дрібними перемішаними відділами – навіть стежі Дроздівців не ризикували пхатися в цю кашу.

Большевицьке командування Криму, очевидячки, теж нічого не розуміло, бо весь час балакало з Болбочаном як зі своїм начальником, видаючи суворі розпорядження відходити помалу та в порядкові, та головно звільнити своє запілля від бандитів, які в декількох місцях попсували залізничий шлях, та не пропускали на північ ані одного авта з верховної команди червоного Криму. Добре, що Болбочановому штабові дістався таємний шифр червоних російських військ, якими він і користувався під час своїх "донесень".

В дні 20-го довелося мені побувати і в штабі російського "добровольчого офіцерського відділу румунського фронту", як офіційно звали себе Дроздівці – поїхав туди з наказу штабу групи поставити рішучу вимогу припинити безупинні реквізіції та репресії, які вживали пани "офіцири" в безглуздій жорстокості, перевищаючи навіть хорольську "Чека".

Про ці останні їхні "подвиги" скажу пізніше.

Вислали до Дроздовського мене, бо там, мовляв "чинопочитанія", а я справжній полковник ґенштабу.

Самого полковника Дроздовського я в штабі не застав. Він був десь у аванґарді, що повільно посувався в бік Мелітополя. Я не міг собі з'ясувати, яким чином цього етнографічного українця – поскільки я його знав ще в 1906 році, коли він вернув раненим бойовим старшиною з війни та був порядним таки демократом, – штовхнуло до командування відділом "єдинонеділимським".

Штаб Дроздовського містився у величезному селі (назви не пам'ятаю) при шляху на Ногайськ, зараз же за річкою Вел. Токмак, ну і, як звичайно, в попівському будинку коло церкви.

Над будинком трикольор і ґеорґіївський прапорець, ознака штабу армії.

Дуже своєрідне вражіння зробив на мене штаб: – начальник штабу молодий підполковник ґенштабу, енергійний і чинний, і три старших ад'ютанти, все теж ґенштабовці, але при штабі чомусь і штук – п'ять-шість ґенералів ріжних ранг, які, не знаю, що тамки робили: якийсь "Гохкріґсрат" (висока військова рада), чи то для паради возять. У всякому разі всі вони брали діяльну участь в обговоренню всіх питань, страшенно перешкоджуючи начальникові штабу, який щодо "їх превосходітєльств" тримався дуже вічливо і коректно, але, здавалось, робив усе по свойому.

Від мене він відкараскався загальним виправданням, що вони, мовляв, лишень роблять те, що є неминучими вимогами війни, що німці примушують їх шанувати українську територію і народ, але що перехід їх через цю територію явище неминуче та що розправляються вони та знущають на цій території лише над дезертирами і большевиками, що, без сумнівку, є лишень на користь Україні, але прецінь лише сам начальник відділу може дати дефінітивну відповідь, а тому, чи не буду я ласкавий явитись завтра. Так і вернув я з нічим. Цікава дрібничка: пани ґенерали, що були у Дроздовського, величали його по батькові, а не начальником відділу.

Болбочан зі штабом виїхав з Мелітополя коло 3 години, доручивши мені доглянути виправку всіх українських військ з Мелітополя, крім призначеної в ньому залоги пішої півсотні, та постаратись, щоби не дійшло до збройної сутички з Дроздівцями, які вели себе на загал не дуже то коректно та більше того, влаштували мітінґ, на якому виголошувалося промови не лише проти большевиків, але і проти "сепаратистів".

Вони були так ласкаві, що підкинули нам декілька пачок агітаційної літератури, в якій з'ясовувалось, що як большевики, так і українці є твором німецького ґенштабу для руйнації "Святої Росії", тому кожний чесний російський вояк мусить боротись проти руїнників.

Ми віддячилися тим, що передали декілька примірників нашого "Гайдамацького Заклику". Шкода, звичайно, і цих декілька примірників, бо звідтам до нас ані один охочекомонний не прийшов, але чемність за чемність.

До вечера 20-го виправив я на перестанок Акимівку 3-й ешелон, який мав вивантажити там наші стежі, щоби унеможливити розпорошеним ворожим частинам прорив між тою стацією і морським Елан Загачським лиманом, що на захід, бо Республиканці намагалися ізолювати Чонгарський остров.

Я вислав 3-й ешелон не тому, що в 1-му був штаб, а тому, що в 3-му була 3 сотня, яка найбільше робила клопотів щодо взаємин з білими росіянами. Вони найбільше їх зачіпали, вступали в розмови, які неминуче доводили до сварок. Решта полку, хоч і дивилась вовками на білу Москву, може більше як 3 сотня, але розмов уникала, а просто лаялась, коли ті до них зверталися. А "чорна скорострільна команда" – так тепер звали себе "Кольтисти", – побачивши когось у погонах, тільки сердито і презирливо спльовувала та, покладаючи руку на шаблю, відганяла всяку охоту до розмов.

Німецькі піхотні відділи ходили по цілому місті, зокрема густо в невтральній, вузенькій зоні, та намагалися запобігти сваркам у самому їх початку.

Уночі 20-го прийшло від 3-го ешелону повідомлення, що Республиканці проскочили через Сіваш та порядкують уже в Джанкой (вузлова стація за Сівашем). Проскочили вони, зголосившися як відступаючі ешелони червоних, і наробили серед оборонців такої паніки, що ті кинулись у розтіч, хто куди.

Ранком 21. дістав я від німецького командування стації перепустку для 2. свого ешелону. Ці перепустки поставив чогось, як умову, німецький штаб. Я просив перепустки і для останнього ешелону. Обіцяли дати, коли буде вільний зал. шлях, але раптом о 9 годині ранком викликає мене до себе ґенерал Кош і каже, що я мушу спинитись не лише сам з тими ешелонами, які є в Мелітополі, але й повернути ті мені підлеглі, що вже виїхали, бо німці мають підтримати українську піхоту, а українська кіннота потрібна, щоби порядкувати в запіллю, де можуть дати раду лише ті війська, що знайомі з місцевими умовами. Я заявив йому, що це не є можливе до виконання, бо ті мої ешелони, що вже вийшли, долучили до своєї піхоти, тому відсутність в бою, який ведеться, немислима, до того ж маю невідкликаний наказ української команди йти на підтримку піхоти і моє неприбуття може зіпсувати всі бойові розрахунки.

Це трохи спантеличило старого вояку і він сказав, що він мені дістане від моєї команди наказ залишитися. Еге-ж, побачимо.

Негайно шлю наказ 3. ешелонові вирушити далі на Чонгар і в Джанкой, де треба вивантажитись; обов'язково не дати змоги зноситись телефоном чи телеґрафом німцям з Джанкой, а Болбочана поінформувати про те, що сталось і що я рву його зв'язок з німцями, за що беру всю дальшу відвідальність на себе, а йому розв'язую руки. Другому ешелонові наказую без мойого доручення не виїздити та використати німецьку перепустку аж до Джанкой. Першому ешелонові, що став останнім, бути на поготівлі до виїзду. Другий ешелон прогуркотів перед самим носом Коша, який йшов на телєґраф і я страшенно виправдувався, що не поспів передати його начальникові, дуже горячому, наказу залишитись, а він вже мав перепустку.