Ну, значить, поділало, та ще маємо перед собою якогось знайомого, що, певно, ще не втратив поваги до свого бувшого начальника штабу дивізії та заступника голови дивізійного комітету.

Ще декілька разів чути ворожу розмову, в якій все іде торг між Карлівкою та Конградом, чи наступати, чи ні, а міжтим приїздить і цей утікший бунтар "Конский запас" з Карлівки. Це є кадра в 20 козаків і 4 старшин, які провадили закупку коней в цих районах для одної з російських дивізій, всі вони українці частинно з місцевих мешканців – всі фронтові рубаки, яких відіслано в запас задля ранення.

Одночасно і село дає варту для складів.

Користуючись тим, що коні в запасі свіжі та є 5 коней зайвих, шлю негайно більшу стежу в 15 шабель на сусідній залізничий роз'їзд у 8 верствах убік Карлівки, з наказом донести з цього роз'їзду про прихід "аванґарду" відділу.

За годину донесення дійшло, та обіцяно, що негайно буде висланий вперед бронепотяг та ешелон піхоти, а з черговим ешелоном підійде і штаб. Внаслідок цього знову паніка в Карлівці, а командант рішуче докладає, що він переходить до оборони та відкликає наступ, який вже був почався.

До 4-ої (16) години нарешті підійшли Гордієнківські передові стежі, а лише після 7-ої (19) з'явилася друга сотня на цілком зморених конях, а ще за годину підійшла і решта полку.

Негайно же демонструємо далі. Командант полку їде на роз'їзд, звідки видає наказ дати трохи відпочати коням та людям і перед досвітком "атакувати Карлівку".

Карлівка просто кричить, що далі не може "держатись", що застави погано несуть службу, що вони "больше іґрают в карти, чим ісполняют свой долґ і слушают пріказу". А перед досвітком ст. Карлівка вже телєґрафом запитує Селещину – про те, що нового, та каже, що від них большевики утікли чисто всі на Конград.

Перемога дісталася дуже дешево, але треба її закріпити, ось чому ще досвіта вирушили вперед Гордієнківці, приспішуючи марш, бо дорога від Селещини вже йшла по височині та не перешкоджувала в рухах.

Гордієнківці прямували без ніяких перешкод, передавши охорону Селещини куріневі Дорошенківців, які під'їхали вже з Полтави ешелоном.

Під час маршу під'їхав я до своїх скорострільців і поділився вражіннями з ними від цього пиру, який щойно довелося перебути.

Оповів про промову фон дер Ґольца та його бесіду зі мною.

"Добре", – каже у відповідь Локтіонів, – "хотять у нас порядок наводити. Ну, а як за цей "порядок" доведеться з України полетіти, то що тоді заспівають? З народом погані жарти".

О 10 годині ранком ми вже в Карлівці, куди втягається три сотні з батерією гармат, а 3-я сотня, яку вислано ще з походу, займає с. Федорівку, де залізничний міст через річку Орчик.

Позиції на фронті Карлівка-Федорівка досить вигідні, бо тягнуться по такому же високому березі р. Орчика, як і беріг Сули під Лубнами, з тією тільки ріжницею, що в самій Карлівці та Федорівці цей беріг спускається до води дещо лагідніше і не круто.

У Федорівці, крім залізничого, є ще два деревляні мости, по яких легко пройдуть гармати.

Ці всі дрібнички стали мені ясними лишень біля полудня, бо негайно же по приході я не витримав і мертво заснув. Прокинувся і сів на коня знову коло одинацятої години і до 12-ої проїхав цілу позицію під Федорівкою.

Під час оглядин позиції виявилося, що зроблено катастрофальну похибку: в Карлівці величезний – може, більший чим у Селещині, склад вибухового майна і то легко вибухового – як тротіл, піроксілін, світляні ракети, мілінітові бомби до важких гармат тощо. Все це може бути зірване першим ворожим стрільном. Удержати Карлівку, не захопивши міцно Федорівки, не можна, бо ворог, перейшовши Орчик, відразу дістає позиції, з яких прямим прицілом можна бити з гармат по складах, в яких вибухи, безумовно, примусять звільнити Карлівку.

Отже, єдина рада – це перенести усю оборону вперед на р. Ланову, яка впадає в Орчик низче Федорівки, але тоді треба боронити фронт понад 15 км, погано прикритий маленькою річкою.

Можна ще покинути Карлівку, ризикувати складами, зібрати все до Федорівки та звідтам, обходячи залізницю з півдня, бити на Конград, але це вже гра на психіку.

Треба її спробувати.

Зараз же по залізничому телефоні передаю наказ Дорошенківцям йти до Карлівки змінити кінноту, – нашим усім сідлати та рушити у Федорівку. Але запізно. Там в далині, на залізничім шляху, від Конграду, швидко наближаючись до Федорівки, димлять чотири потяги, а першим із них є знайомий вже профіль Заамурця. З Карлівки доносить Андрієнко, що по шляху з Конграду йдуть піші ворожі частини, та що суконний завод, що на лівому східньому березі Орчика, не надається до впертої оборони, а залишення його дає всю перевагу ворогові для атаки самої Карлівки.

Наказую прискорити виконання наказу, удержуючи завод за всяку ціну одною сотнею. Сам їду в Карлівку, щоби прискорити переташування, але сталося, що піхота підчинена кінноті: Дорошенківці докладають, що їм треба 4 години на завантаження в ешелон, бо треба зняти варти зі складів, підтягнути людей із села і т. п. А в Карлівці нова біда: в панському дворі безліч старої вишнівки і до двора належить завод цього суто національного напою, яким управитель на радощах почастував прибувше Гайдамацтво.

Хлопці, не сподіваючись нічого злого, випили по шклянці цього солодкого напою, але втома і незвичка поділали так, що декого довелося зливати холодною водою, щоби прокинувся та сідав на коня, найбільше шкода, що таким способом вийшли з рядів кращі наводчики гармаші.

Нарешті все на поготівлі і витягається вбік Федорівки, але перед нами мальовнича картина, яка нищить усяку надію на успіх.

По зелених озиминах, що вкривають весь простір між залізницею та шляхом з Конграду, двома групами прямують розстрільні, одна за одною в порядку, як на вправах. Частина розстрільної спрямована на Карлівку, але більшість на Федорівку. Проти останньої маневрує по залізниці "Заамурець", обстрілюючи росташування 3. сотні та видко в далекогляді, як ця сотня покидає ті хати, що при самій воді, та переходить у панський будинок зі садом та церквою на горі, але за хвилину від залізниці, крім панцирника, починають по панському дворі та по церкві стріляти три гарматні групи, з яких одна гавбічна.

"Чотири польових і дві гавбиці", – каже до мене, виїхавший разом зі мною на горб шовковичої дослідної стації, полковник Алмазів, – "та Заамурець з трьома, усього дев'ять".

За тою групою, що йде на Федорівку, чорніє шкіряними куртками ґрупа людей 200 до 300 чоловік. "Знайомі", – каже Алмазів, – "анархісти, ми з ними билися, коли відходили зі Слобожанщини, з-під Полтави. Добре б'ються і своїх не шкодують, коли спробують утікати".

Ворог, помітивши нашу групу, починає по ній пристрілюватись, стріляє також і по шляху, що йде з Карлівки до Федорівки, а "Заамурець" переїздить міст і починає підніматись по тому берегові до Карлівки.

Ясно, що тим разом ми програли і то задля помилки у первісному росташуванні.

Треба маневруванням дещо направити, але де вже маневрувати, не кидаючи Орчика: від фільварку, де засіла третя сотня, та від церкви піднімаються стовпи червоного пороху, так добре прицілились ворожі гармати. "Заамурець", піднявшись трохи вгору та очевидячки відчувши ту засідку, що йому готують наші гармати у придолі недалеко Карлівки, знову відійшов до моста і, знаходячись у мертвім просторі для наших гармат, починає бити по фабриці сукна, обстрілюючи на крилі, а навіть зади другої сотні, що його боронить, в той же час ворожа піхота переходить річку Орчик під Федорівкою, а коло фабрики сукна починається крісова стрілянина.

Шкода складів, але помилка примушує тепер вибирати, що втратити: полк і все одно склади, чи лишень одні склади.

Отже, наказується відходити всім, – а лише 2-а сотня мала відходити повз залізницю на село Іванівку, зриваючи залізничий шлях, а решта полку мала скупчуватись на хуторах між Федорівкою та Дмитріївкою, надіючись на те, що ворог теж зробить помилку, та, посуваючись повз залізницю, відкриє нам своє ліве крило.