Під змовкаючу, то знову вибухаючу гарматну стрілянину в боці Гребінки та моста на залізниці відшукуємо кінець німецьких стеж, що хоч вже перейшли через цю річку, що ділить обидві сторони, та окопалися там, але не відважуються посунутися далі. Вже починало смеркатися, коли головні сили – 2 сотні, скорострільна та дві гармати переходять греблю через цю річку, минають німецькі стежі та доганяють свій чоловий відділ, який спинено вогнем з якогось хутора, що лежить на горбі, яких два кільометри від стації Гребінка. Друга сотня злізає для пішої атаки – перша вирушає в обхід, але те, що стріляло, втікає без бою. Стає цілком темно, з горба, на якому стоїть декілька хат і стоділ, видно в далині стаційні вогні, чутно як свистять пахкаючи паротяги та від'їздять на схід потяги.

Одна з гармат полковника Алмазова пускає ґранату в сторону стації, але далі стріляти годі, бо нема змоги орієнтуватись, а наші стежі здержує крісовий вогонь із ровів при дорозі, що на пів віддалі між нами та стацією.

Приміщуємось у хуторі на ніч, де ставимо пішу варту та гармату на позиції, і цілу ніч просліджуємо пішими та кінними стежами ворожі стежі до того часу, поки з розсвітом не виявляємо, що вони відійшли, і тоді негайно сідаємо на коні та з першим промінням сонця ми вже на стації Гребінка.

На стації сліди швидкої евакуації: декілька перекинутих возів на помості, покинута гармата, з якої зіскочило колесо і в поспіху було годі наложити його; коло цієї гармати лежать два людські трупи – жінка в роздертому зверху до паса одязі та голими до колін ногами, що виглядають з під подертої в шматки спідниці. Череп у неї розбитий стрілом, а її обличя заляте кров'ю; другий труп мужеський цілковито голий, весь порубаний дрібними неглибокими ударами шаблі, так що не видно нічого крім запеклої крови, а труп, це якийсь чорний кусень чогось неживого, грубо порубаний дрібними ударами в щось подібне до людини. Скручені ноги та руки доводять, що смерть настала не відразу.

На дальшому нашому хрестному шляху не раз доводилося нам зустрічатися з тими проявами звірячого дикунства, спадщиною віків, системи виховання народніх мас у відсутности освіти, дикого визиску їх, який заганяв визискуваємих в умови життя, що мало чим відріжнялися від умов звірячих і плекав у них почуття біольоґічної ненависти до всього пануючого, до чого в уяві темної та озлобленої маси відносилося все, що так чи інакше вибивалося на поверхню життя. Жахлива наука для тих, що хочуть та вміють витягати консеквенції.

Налякані залізничники, які вийшли на зустріч, розповіли, що забиті це Шаповал, який є братом того, що пішов у Богданівці, та його наречена, яка переховувала свого жениха. Не буду переказувати подробиць їх смерти та того, що робили з жінкою; колись, сподіваємося, ці жахи, як і колишні жахи святійших інквізіцій та царських тортур, як і інших тортур сучасности, відійдуть так далеко від людської психіки, що про них споминатимуть із тим же розумінням їх злочинности та недоцільности, як сучасний інтелігент думає про святу Германдаду, про льохи Шильонського та Вишневецького замку, Бриґідки, табори інтернованих і т. д.

Я наказав забрати трупів до будинку, бо гайдамаки, які входили за ріжними справами на стацію, товпилися коло забитих, а такі видовища викликають завжди почування, що може і причиняються до більшої, мовляв, войовничости, але псують людину в озброєному воякові.

Ми поприв'язували коней повз стаційні будинки, вислали стежі в сторону Лубен та почали заходитись коло того, щоби підхарчувати людей та коней. На жаль, походніми кухнями покористувалися ми щойно в Полтаві, а до того часу харчувались або консервами, або по хатах у населення, а тут ще й "господарська частина" десь дуже таки далеко.

До того треба було війти у зв'язок із Богданівцями та орієнтуватись у ситуації відносно ворога.

Швидко побудили гайдамаки ціле містечко, мешканці якого трудились коло наших коней і де раптом утворився осередок життя.

Відразу кидається у вічі величезна ріжниця відношень мешканців Гребінки від того, що ми бачили в Києві. Там більшість населення ворожа, в ліпшому – невтральна; тутки всі свої, навіть робітництво, яке так похмуро мовчало в тому Києві, тут балакає, ділиться вражіннями, розпитує, помагає. Щоправда, кріпко чешуть потилицю та кажуть, що погано, що ми з німцями, що напевно з того буде шкода усьому працюючому народові, але це все те, що чули ми від усіх лівих елементів і в Центральній Раді, і в українських верствах населення, це незгода своїх, а не ворожість чужих.

Поволі з'ясовуємо, що хліб нам спечуть щойно за годину, що на Гребінці протиділали нашим і німцям такі відділи: "Крюковські партизани", російські робітники з району Крюкова, в яких було дещо й українського елементу, "Революційно-комуністичний морський курінь", у тому теж дещо українців, та два полки червоноармійців, які при дальших наших розпитах, а головно після оглядин декількох забитих, яких ледви присипано землею недалеко залізниці, показалися по знайдених документах стрільцями бувшого 25 Сибірського, 12 Туркестанського та 3 Ґренадирського російських полків. Отже, все це старі знайомі з армії Муравйова, окрім партизанів, які є вже новою для нас формацією.

Мешканці Гребінки означували скількість відділів партизанів на 200, моряків комуністів на 1000, а в обох полках 1500-2000 люда. Казали, що було дві чи три батерії по 4 гармати і три панцирники, один справжній "Заамурець", а два тимчасових з гарматами на плятформах.

З розмов крюковських та червоноармійців – бо моряки, як казали мешканці, "зовсім не розмовляють, а тільки лаються" – виявляється, що з боку Полтави мають підійти на допомогу лотишські полки, що командування над групою військ, які оперують на півночі України, приняв товариш Антонов-Овсієнко (тепер полпред СССР в Празі на Чехах), що при вантажці у москалів був величезний переполох і безладдя.

Мешканці нарікали, що відійшовші большевики дуже таки далися їм узнаки, зокрема безпереривними реквізіціями. Одночасно розпитували про долю тих українських відділів, що проходили через Гребінку в січні, були це, здається, Слобожанці, і казали, що Лубни теж радо повитали би повернення українських військ, – але без німців і без правих реформ, які були якимсь страховиськом у цьому містечку, в якому були самі лише інтелігенти, дрібні крамарі та селяни.

Нарешті підійшли і Богданівські стежі та доповіли, що німецька кіннота вирушає кудись не на північ, що в Полтавському напрямку залишаються Запоріжці, а їх має підперти німецька піхота, яка ще має підійти. Тому що міст перед Гребінкою зірваний, Богданівці знову починають його направляти і тому частинно вже повсідали в ешелони.

Незабаром прийшло повідомлення і від ад'ютанта Богданівців про те, що командант полку уважає бажаним для кінноти прикрити відбудову мосту. Значиться знову стояти, тоді як до ворога підійдуть нові частини, або як він зірве ще пару мостів, так що не то до Полтави, а то й до Лубен у місяць не доїдемо.

Отже, краще виконати й тут обов'язок доброї кінноти та "гнати ворога аж до знищення", числячись не з його кількістю, але з його настроями. Тому втративши зо дві години на підхарчовання людей та коней і повідомивши, що йдемо прикривати відбудову мосту аж до Лубен, полк відійшов далі на схід.

Перше йшли ми повз залізниці, а потім повернули на північ на великий шлях з Прилук до Лубен. Там довелося досить таки рано дати відпочинок, бо люди після поганої ночі та дуже раннього вимаршу були дуже потомлені та куняли у сідлах, що для кінноти, хто знайомий з технікою, є погано, бо "наб'ють" (відпарять) коней.

Ми стали в якомусь розлогому селі, яке все складалося з низки розкинених хуторів і звідки було видко залізницю.

Думали там заночувати, але не довелося. Вечером приїхав зі сторони Лубен віз, в якому були представники селянської організації з села Мачухи з-під самої Полтави. Делегація явилася в штабі полку та виказалась посвідками зі "старорежімними" ще печатками старости і доповіла, що вони їдуть: "шукати української федеративної (sic) влади", бо не вірять, щоби її не було, а знають, що вона має бути десь у Києві, бо про це є її оповіщення. Делегація мала повновласть відшукати цю "українську владу" та просити її, щоб вона вигнала "москалів із Полтави" та поставила там "українську козацьку залогу", бо, мовляв, за багато вже тих "салдатів", яких досить і за старого режиму було.