Під час тієї затримки Богданівці наводили порядок довкруги Яготина. Мені та й гайдамацтву цей порядок трохи не подобався, бо все більше пригадувалися ріжні роз'яснення Секретаріяту Внутрішніх і Земельних Справ, ніж основний земельний закон Центральної Ради, звідси і низка непорозумінь зі селянами, що їх Богданівська старшина розв'язувала не все в демократичний спосіб.

Цікаво, що німецький командант Яготина до всіх таких карних акцій залюбки притягав наші частини і звернувся був до мене, але я відхилився від тієї акції, покликавшись на те, що, мовляв, ми тільки бойова частина і кожної хвилини, як кіннота, можемо бути покликані на фронт.

Нарешті поїхали Богданівці, а за ними й ми. На стації Журавки знову затримка. Пропускаємо відходячі порожні потяги з під німецьких наколесників, які вивантажувались і ведуть разом із кіннотою бій проти Гребінки, де ставлять їм опір якісь частини, підпирані панцирниками та гарматами.

Всі ці несподівані зупинки без кінця доводять до того, що в нашому паротязі не вистарчає води, а всі водонабірні російські відходячі війська дуже уміло псували. Довелося знову вжити засобів доісторичних та, діставши скільки можна відер і уставивши гайдамаків рядом від близчої криниці до паротягу, передавати з рук до рук відра і так наповнити паротяг.

Знову хотів я вивантажитись, бо зпереду, дратуючи, гупали стріли, але командант Богданівців був того переконання, що тільки після невеличкої затримки росіяни знову сядуть у потяги та й поїдуть, а ти гони за ними кінно. Однак його думка не справдилася, і 16 Богданівців викликано на поміч під Гребінку, а за ними вирушили й ми.

Таким робом вже шесту добу сидимо в ешелоні і їдемо з Києва до Гребінки, цю дорогу зробили би скорше кінно та менше потомили б людей і коней. Добре, що ми взяли містки з Дарниці, то ж при всякій нагоді виводили коней хоч по одному на прохід, а то сколінковатіли б. Хай лишень висадимось з ешелону – ні заніщо знову не сяду.

Помало рушаємо. На роз'їзді одноторової залізниці розминаємось з порожнім Богданівським ешелоном, який вже вивантажився, але по "фонопору" дістаємо наказ, щоб їхали далі, бо ворог зменшує міць вогню і певно скоро подасться назад. Ідемо далі, якийсь потічок з болотними берегами, насипом та містком через нього, а за горою, як каже механік і кондуктор, – Гребінка, перед якою лише малий роз'їзд. Попереду на гору, попихкуючи, піднімається останній Богданівський ешелон.

Щоби зрозуміти дальші події, треба ознайомитися з тією місцевістю, по якій ішов цей наш перший полевий бій після доформування.

Ті малі річки, що впадають у Дніпро вище Сули, ще не мають типових властивостей рік Полтавщини та Харківщини. Не мають високого, крутого, правого берега, що дає вигідні позиції, та повільно піднімаючогося лівого берега, на якому погано розвивати боєву акцію тому, хто наступає зі сходу. Ці річки протікають по болотистих луках, що тягнуться вузькою смугою в розлогих долинах, найвищі вододільні точки яких лежать часто-густо в 1½-2, а то і 3-х верствах від води в річці. Отже, обом сторонам треба переводити боєві операції по похилих площах до річок, на яких видко дуже добре усі рухи, та де за укриття можуть бути тільки села та хуторі або якась балка припливу річки, що часто вкрита рядами височезних осик та верб немов алеями.

Наш ешелон переїздить міст і, попихкуючи та видихуючи клуби диму, вилазить за Богданівським, як раптом над останнім рветься шрапнель один, другий, третій – високо, високо вибухає над нами і як град з невеличкої хмарки стукотять кулі, вже нікому не небезпечні, об дахи наших возів. За цими першими ластівками вже швидко, одна по одній, починають являтись все то нові, білі хмаринки, обсипуючи ешелони, хоч і не дуже сильними – бо десь очевидячки здалека стріляють – але все ж неприємними кулями, а між цими хмаринками з неприємним шипучо-свисвітячим згуком проноситься стрільно і вибухає в болоті коло містка, в гору викидаючи воду, багно і чорні кавалки торфу. По згуку пізнаємо стару, знайому нам, морську малокаліброву гармату.

Богданівський ешелон спиняється, як норовистий кінь, свище і починає пятитися до нас. Щоби нас не розбили, починаєм рачкувати й ми.

Від будинку перестанку гонить до ешелонів якийсь їздець, щось кричить коло переднього, із нього як бджоли з розбитого вулика висипуються піхотинці, – ладнаються та йдуть вперед – розвиваючись на ходу у розстрільну. На ешелоні залишаються лише вози та пара гірських гарматок, коло яких метушаться люди. "Вивантажуватись!"... кричить до нас надігнавший гонець від команданта кінноти до начальника авангарду.

Нарешті! Даю розпорядження до вивантаження на шляху. Тому що другій сотні, четвертій та гарматам (пішим) перешкоджує вивантажитись насип, – штурхаю їх за місток, де наказую затормозитись і почати вивантажування під орудою команданта 2-ої сотні, а по вивантаженню наказую зібратись усім до хуторів, кільометр наліво від шляху.

Починається спішне вивантаження: громлять містки-східки, лунає команда, крики на коней. Половина ешелону стукотить за місток і там теж починає вивантаження, а москалі дуже непокояться, щоби ми не засиділись у возах та підганяють нас шрапнелями, що, на щастя, високо рвуться і тому нешкідливі. Налагодивши справу, біжу до Богданівського ешелону, біля якого лається високий бльондин, що кермує вивантаженням гармат на руках і мотузах.

Пізнаю полковника Алмазова. Нагадую йому наказ приєднатись до полку та кажу, щоби взяв у мене містки для вивантаження коней.

– Добре, що підемо з кіннотою, – каже він – бо піша чортівня повилазила, а про коней їм і байдуже.

Подають мені мою вже осідлану кобилу, яка ще зі світової війни знає, що то за диво оті білі хмарки, а тому охоче скаче в сторону перестанку, де, очевидячки, примістився штаб авангарду.

Дійсно, під стаційним будинком, якого теж не забула ворожа гармата, так що вже кута даху бракує, притулились Шаповал з декількома людьми, а за близчими хатами якогось хутора туляться кінні ординарці.

..."Ні то старшина воєнного часу, ні то есер", пригадуються мені слова Натіїва, коли підхожу по накази.

Неспішно, рівним, спокійним голосом дістаю наказ відшукати та обійти праве крило ворога. Привичному військовому ухови бракує лишень виразно з'ясованих обставин, у яких доведеться діяти, та трохи зайві подробиці побутового характеру. Ось, наприклад, радиться післати стежу кудись під Прилуки в село Миковиця чи Лукавиця, де, мовляв, населення певно співчуватиме, бо там має діяти брат командуючого авангардом, а коло Гребінки найти якийсь хутір, власник якого може допомогти і т. д. Звичайно і місце висилки стежі досить таки оподалеки від бою і де там якогось хутора шукати, але ж все це лише "кольор льокаль"' напів громадянського типу війни, а проте все ж не зле.

Поки дістаю наказ та занотовую села й імена, дивлюсь у бік свого ешелону та бачу, як групами гонять до хутора їздці, як трухцем йде туди кінно-гарматна чета. – "А це ж куди?" – питає Шаповал. "До мене, – відповідаю, – я вам пришлю піші гармати". – "Добре, шліть скорше!"

У бік Гребінки похило спускається рівне переоране поле, видко міст через річку, за містком на горбі містечко і коло нього висока водонапорна башта стації Гребінки. Між мостом та баштою курить ворожий панцирний потяг, який очевидячки робить нам оту всю суматоху.

До потягу пристрілюються зліва німецькі батерії, але щось дуже погано. Справа теж стріляють німецькі гармати, посилаючи свої стрільна кудись за містечко, звідки їм відповідають ворожі гармати.

Вертаю до своїх. Висилаю розвідку, до якої добровільно зголошується сотник Епов зі своєю 3. сотнею, а ми вичекавши, коли вона трошки відійде, вирушаємо за нею.

Наші ешелони від'їжджають на захід, а з ними і вся наша "господарська частина", окрім 10 возів – по два на сотню, команду та батерію, які запряжені по 4 коні кожний, не зможуть перешкодити нашій рухливости.

Від ворожих батерій помітили наш рух і намагаються досягнути до нас гранатою, але дарма, далеко.