— Ти краще на цю самодіяльність поглянь.

Я машинально це щось зловив. Зброя. Саморобний шомпольний пістолет. Отже, ламери… Давно не мав справу з ламерами…

— Ти навіщо його вирубив? — спитав я, підходячи до тіла.

— Він хотів мене застрелити, — пожалівся Макс.

— Це ясно! — відмахнувся я. — Вирубати навіщо було? Не міг просто скрутити?

Я оглянув тіло. Справа ставала дедалі цікавішою. Жертвою нашого кровожерливого екстрасенса виявився тип, що читає у темряві. Добре хоч, що Макс не додумався його вбити…

— Сам би і скрутив, — образився Макс.

— Якби хтось не ліз поперед батька в пекло, то і скрутив би… Добре, я транспортую його до машини, ти чекаєш на дівку. І тільки-но спробуй мені побігти за кавою або вирубити ще когось без дозволу.

Макс допоміг мені підняти свою жертву. Я закинув безвільну руку собі на шию й вивалився на вулицю.

П’яний Джокер тягнув свого ще більш п’яного товариша вулицею, волаючи «Ой на горі два дубки». Тверезий Макс вийшов за нами, всівся на лавку й довго дивився вслід — я відчував його погляд спиною. Дивися, хлопче, як працюють професіонали, весело думав я, може, навчишся прикидатися п’яним…

Народ обходив нас десятою дорогою. Народу було неприємно дивитися на п’яного Джокера та його ще більш п’яного товариша. Ці двоє викликали огиду й бажання відвести очі.

Коли я запхав нашого любителя нічного чтива до машини і вколов йому снодійне, задзеленчав «червоний».

— Ми забираємо його, — повідомив мені Жарох.

— Приїхали! — образився я. — Тільки встигли третього знайти! Жароху, ми не можемо пити без третього!

— Машину тобі повернуть під будинок, — відрізав Жарох.

— Жароху, він мені так сподобався! — вередував я. — Чому я не можу його допитати?

— Бо зіп’єшся, — гикнув Жарох і відключився.

Я грюкнув дверцятами. Вони щось приховують. Щось настільки серйозне, що дозволяють собі приховувати це настільки відверто. Просто з-під носа забирають якогось ламера, не вважаючи за потрібне навіть пояснити навіщо…

Вони ж знають, як я вмію проводити допити. Тим більше, що зі мною буде Макс, клятий малолітній гіпнотизер…

Стоп. А якщо він мав вирубити його? Якщо навмисне зробив це? Аби я не встиг допитати на місці? Чому? Навіщо?

Макс має допитати його самостійно? Я знову не бачив жодної логіки. Ситуація знову ставала абсурдною…

Об’єкт уже вийшов на вулицю і встановив вербальний контакт із Максом. Простіше кажучи, Аня вже сиділа поруч із ним і щось захоплено розповідала. Макс тримався непогано.

Підтакував, перепитував, посміхався у відповідь. А коли я вже підходив, ляпнув щось таке, що вона розсміялася.

Розсміялася весело, невимушено, щиро…

Ну який з неї Омен? Яка, в біса, Чорна діра? Симпатична дівчинка у навмисне подраних джинсах та ненавмисне подраних кедах. Усміхнена, привітна й помітно менш перелякана, ніж учора.

Перехожі звертали на них увагу. Деякі мрійливо посміхалися. Аякже… Зворушлива сцена — двоє підлітків на лавці.

Хлопчик і дівчинка. Квіти життя. Ідилія. А вони і справді пасували одне до одного. Щось було в обох таке, що робило їх схожими, незважаючи на вік, одяг, колір волосся й очей. Ну просто брат і сестра… Чи молода пара — закохані дуже швидко набувають схожості, особливо у такому пластиліновому віці…

Чому я завжди руйную ідилії?

Я підійшов до лавки, привітався. Аня посміхнулася мені, знову перевела погляд на Макса. Він сподобався їй. Дивно, як таке може сподобатися без гіпнозу? Чи він таки використав якісь свої здібності? Що ж, у будь-якому разі це добре, цю симпатію ми зможемо використати.

— Ходімо? — нагадав я.

— Їдьмо, — виправила мене Аня, — до лікарні треба їхати…

— Їдьмо, — легко погодився я й поглянув на Макса. Він мав повідомити, як відрекомендувався об’єктові. Він зрозумів. Уловив момент, коли дівчинка відвернулася, поглянув в очі, ледь хитнув головою. Ніяк. Нічого не повідомив про себе, але втримав контакт і позитивний настрій розмови. І це з його акторською майстерністю… Що ж, молодець. Випишемо тобі орден.

Я відпустив їх уперед — нехай спілкуються, тим більше, це в них виходить непогано. Отже, цю ідилію я не зруйнував, просто додав їй кінетичної енергії. Квіти життя рушили навідувати бабусю. Квіти… Наше майбутнє… Ой, не заздрю я нам, якщо в нас таке майбутнє. Отруєне, отруйне, зубате…

Малолітній вбивця, що вважає всіх, окрім своїх шефів та співробітників, м’ясом, та дівча, яке, якщо вірити шефам, є ще більш небезпечним за цього вбивцю. І не можна їх за це судити. Я ж сам був таким… Я і є таким.

Мене таким виховали. Мені не відрощували довших пазурів, не пересаджували гостріших зубів, мене просто навчили ними користуватися. Мене забули навчити користуватися совістю, й вона атрофувалася… Не можна нікого з нас судити за те, що нас зробили такими. От тільки — чи надовго нас таких вистачить? Коли перегриземо одне одного? Чи можна мати майбутнє, маючи такі пазурі?

Та що ж це зі мною? Коли ж це скінчиться? Коли я повернуся до свого адекватно пофігістичного стану? Ні, треба, видно, таки когось убити. Треба бігти, стріляти, душити, бити. Тоді й часу на всю цю дурню, що лізе в голову, не залишиться. Хочу нормальної роботи. Остогиділо відчувати себе вихователем у дитячому садку…

До речі, про роботу… Вже квартал за нами повільно котився чорний «Daewoo» з тонованими вікнами. Зовсім непомітно, подумки гмикнув я, просто набагато непомітніше за особу з книгою в темряві. Знову ламери… Яка вірогідність того, що ці — не з компанії нашого сьогоднішнього полоненого? Майже нульова. Ну чого вони причепилися?

Зупинити б вас зараз, розмріявся я, зупинити, витягти на свіже повітря, промити голову, надавати по мордяці й попрохати не плутатися під ногами у великих дядьків. У них (дядьків) і без вас клопоту вистачає… Шкода, що поруч об’єкт, перед яким не можна світитися. Та й Макс може завадити душевній бесіді… «Не при дітях», — подумав я і посміхнувся.

Ламери не відставали. Коли ми ледь запхалися до переповненої маршрутки, вони подалися за нею. Аня полізла кудись до задніх сидінь, Макс зібрався за нею, але я смикнув його за рукав. Треба було поговорити.

— Ти помітив? — тихо спитав я.

— Собак? — спитав у відповідь він.

— Собак?!

— Так, вони поводяться дивно…

Я визирнув у вікно. — Їздять на чорних «Daewoo»?

Макс також визирнув.

— А, ти про це, — зрозумів він, — їх я помітив… Але собаки… Ти що, не помітив собак? Вони бояться її. Вони не підходять! Вони тікають на інший бік вулиці, щойно помітять її!

— Дуже важливе спостереження, — зазначив я, — просто життєво необхідне…

А з чого їм її любити? Відчувають, видно, які вона віршики про звіряток пише, от і бояться підійти…

— Вони відчувають, що вона — чужа, — пояснив мені Макс.

— То вона таки прибулець? — зрадів я.

Макс знову подивився на мене, як на ідіота. Тоді, видно, вирішив, що немає сенсу щось пояснювати мені, ідіоту, й змінив тему.

— То ким я буду? — спитав він.

— Моїм двоюрідним братом, — запропонував я.

Для рідного він був надто несхожим на мене, просто знайомим бути ніяк не міг. — Ім’я?

— Макс.

— Добре, — він розвернувся і попрямував до дівчинки.

Вона широко посміхнулася йому. Так, вона запала на нього.

Чи вдавала, що запала?

А він? Якщо він відповість взаємністю? Як тоді працюватиме? Чи зможе ліквідувати об’єкт, якщо прив’яжеться до нього емоційно? Треба буде поспостерігати за процесом…

Принаймні поки що, здається, все гаразд. Поведінку собак навіть помітив. Отже, все ще вважає дівчинку чужою. Отже — небезпечною.

«Daewoo» припаркувався біля зупинки, на якій ми вийшли, але з нього так ніхто й не визирнув. Шкода. Хотілося побачити обличчя наших переслідувачів. Утім, ще не вечір…

Бабця лежала із декількома такими ж бабцями у маленькій напівтемній палаті. Було брудно, щось відверто смерділо.

Так, давно я не бував у подібних установах…