Я підвівся з ліжка, підійшов до нього, обережно штурхнув ногою.
— Ще трошечки, — не відкриваючи очей, попрохав він.
Свиня…
— Підйом! — рявкнув я.
Він рвучко сів, здивовано витріщився на мене, схопився за голову й замружився. Чи то вона в нього так боліла, чи він просто намагався згадати, що було вчора.
— Підіймайся, збирайся, сьогодні їдемо до бабці, — нагадав я.
Він винувато поглянув на мене, тихенько спитав:
— А можна… кави?
Зіткнувшись із моїм не надто привітним поглядом, зовсім тихо додав:
— Чи хоча б пігулку?
Так, на жалість він умів давити. І робив це. Навіщо? Я вкотре не міг знайти відповіді. Довелося принести йому пігулку й чекати, доки воно збирається, постійно ковтаючи воду з-під крана.
— Ти віриш у те, що майбутнє можна змінити? — спитав він, взуваючись.
— Твоє? — здивувався я. — Ні. Ти приречений.
— Чому? — поцікавився він.
— Ти зіп’єшся, — виніс вердикт я і відчинив двері.
На вулиці до нас підбіг величезний кудлатий пес. Я частенько помічав його у дворі, проте жодного разу він не виявляв такого бажання поспілкуватися зі мною, як зараз.
Утім, не зі мною він хотів спілкуватися — із Максом. Підбіг, щось проскавучав, почав ластитися. Макс присів поруч із ним, погладив по голові, щось прошепотів на вухо, пес лизнув його в носа й побіг геть.
— Дай здогадаюся, — сказав я, — ти ще і з собаками розмовляти вмієш?
— Вони просто люблять мене, — знизав плечима Макс, підіймаючись.
— А вбити собаку зміг би? — вирішив я помститися за вчорашнє.
Судячи з погляду Макса, вбивство собаки було для нього ще страшнішим гріхом, ніж гіпнотизування Жароха.
— А якщо собака вирішить вбити тебе? — не відставав я.
— Як він може вирішити вбити мене, якщо любить? — здивувалося індиго.
— То тебе всі собаки люблять? Навіть натаскані вбивати чужих?
— Я для них не чужий, — посміхнувся Макс, — ми з ними однієї крові…
Дуже мені не подобалося, коли хтось уголос повторював мої думки. Було таке відчуття, ніби до моєї голови запустили «трояна». Про одну кров я думав, обходячи жарохових крокодилів… Чи міг Макс прочитати цю думку на відстані? І що означає ця його посмішка?
Зовсім ти сказився, Джокере, зупинив я себе, звісно ж, не міг. Люди взагалі не можуть читати чужі думки, Джокере.
Тобі просто задурюють голову, а ти ведешся, як довірлива дитина. Макса виховали такі самі люди, як твій Жарох.
Чому б Максові інколи не асоціювати себе із собакою, як це частенько робиш ти? Ну, добре, не з собакою, не зовсім із собакою. Ти вважаєш себе вовком, Джокере. Хижим небезпечним звіром, але ж у вовка немає хазяїв… Тож ти собака, Джокере. Так, хижа й небезпечна, але просто собака.
На сталевому ланцюзі…
Господи, про що я думаю? Що за маячня лізе в голову?
Що за патетичні й пафосні метафори? Треба працювати.
Дайте мені нормальну роботу. Дайте вбити когось, доки мій дезорієнтований мозок не вбив сам себе…
— Це твоя машина? — спитав Макс, коли ми підійшли до моєї червоної «Лади». В голосі ковзнуло легке розчарування.
— А ти хотів побачити «Бетмобіль?» — поцікавився я.
— Чому одразу «Бетмобіль?» Просто думав, що в тебе щось більш пристойне…
— «Більш пристойне» означає «більш помітне»?
— «Більш пристойне» означає, що воно краще їздить.
Знав би ти, як ця штука може їздити… Знав би, чим вона напхана всередині…
— Ну, пробачте. Що маємо, те маємо… — вагомо відповів я та всівся за кермо.
— А те, що машина червона, не робить її більш помітною? — спитав він, сідаючи з іншого боку.
От приколупався…
— А ти завжди такий балакучий з перепою? — спитав я. Досить різко спитав, може, навіть надто різко, бо індиго замовкло і втупилося у вікно.
Чи він просто нарешті згадав, що влаштував сьогодні вночі шоу одного актора із п’яними душевними бесідами? І йому нарешті стало соромно?
Я швидко глянув на нього. Йому? Соромно? Щось не віриться. Він уже зацікавлено крутив головою, роздивляючись салон, видно, шукав, де ж я сховав усі потрібні шпигунам прибамбаси. Його безпосередність дратувала. Він узагалі дратував. Можливо, тому що все більше нагадував мені мене самого в його віці. І знову поверталася думка про зміну поколінь. Припущення, що Макс — новий Джокер, залишалося єдиним більш-менш адекватним з усіх. Вони просто випробовують його на мені, а заразом демонструють, що я таке і як я живу.
Тому і дозволяють безкарно вдиратися до мого помешкання, розпивати там спиртні напої та намагатися влізти мені в душу, тому і видають усю потрібну інформацію — нехай дитина вчиться. І дівку ту знайшли просто так — аби потренуватися на ній. Лише одного я ніяк не міг зрозуміти. Навіщо створювати таку безглузду легенду? Невже вони самі не бачать, що це — єдине можливе пояснення цієї ситуації?
Невже не розуміють, що це розумію я? А якщо розуміють, то чому б їм просто не повідомити мені про це?
А Макс? Чи знає він? І ще одне питання — чому я останнім часом так багато думаю? Чому мене турбує те, що не має турбувати? Навіщо я шукаю підводні камені там, де вони мають бути, але мені про це знати необов’язково. Мені про це знати навіть шкідливо. Я лізу на чужу територію. Треба це припиняти.
Треба зупинитися…
— Зарано, — раптом сказав Макс, дивлячись у вікно.
— Що? — перепитав я.
— Зарано приїдемо, — пояснив він, обернувся до мене й широко посміхнувся.
Вже вдруге його посмішка видалася мені не зовсім щирою.
Вона мала подвійне дно. І щось там було на цьому другому дні. Щось він хотів мені сказати. Що?
Дідько! І це я називаю Жароха параноїком?
Ми дісталися місця таки зарано. Машину залишили за квартал від будинку (треба ж було справити враження не просто бідних, а дуже бідних родичів), пройшлися пішки і все одно прийшли зарано.
— А тепер можна кави? — поцікавився Макс, поглянувши спочатку на вікна об’єкта, потім — на годинника.
Це було цікаво. Він віддав керівництво усім процесом мені, аж до таких дрібниць, як дозвіл на пиття кави. Навіщо?
Хотів подивитися, як я керуватиму?
Що ж, нехай дивиться.
— Ні, — відрізав я.
— Чому?
— Вдома треба було пити.
— Але ж ти…
— У себе вдома, індиго.
Він тяжко зітхнув, але послухався, мовчки сів на лавку.
Відкинувся назад і заплющив очі.
— Спиш? — усміхнувся я.
Макс промовчав. Не було схоже, що він спить. Він був напружений і зосереджений. Сидів так декілька секунд, потім раптом сіпнувся, розплющив очі.
— Щось не так! — він різко підскочив. — У під’їзді щось не так!
— Що? — злякався я. — Невже лампочки повикручували?
— Джокере, я серйозно. Треба перевірити.
Я позіхнув, повільно піднявся, потягнувся.
— Хутчіш! — підганяв мене Макс.
— «Хутчіш»! — передражнив я. — Між іншим, я людина вже не молода, півночі не спав, пив якусь гидо…
Він не дослухав, відмахнувся й сам побіг до під’їзду. Я неквапом рушив за ним. Хлопчик хоче погратись у героя.
У героя-екстрасенса. Не дав я йому кави попити, от він і вирішив мене поганяти…
Він зник у темряві під’їзду, і лише тоді щось штовхнуло зсередини. Здалося, ніби я й сам відчув, що щось не так.
Таке вже бувало раніше. Коли встигав вчасно повернутися й відхилитися від удару за секунду до того, як супротивник вирішував його нанести, коли шостим чуттям знаходив серед сотні вікон саме те, де сидить снайпер, коли відчував на собі погляд за мить до пострілу… Щось штовхало. І зараз — штовхнуло. Ти накручуєш себе, сказав я, але перейшов на біг.
Вже забігаючи до під’їзду, почув, як щось важко гупнуло.
Знайомий звук — непритомне тіло падає на підлогу.
Скочив у пітьму, дістаючи пістолета з кишені й спиною притискаючись до стіни. Кліпнув очима, аби звикли до темряви, й полегшено зітхнув. Тіло валялося на підлозі.
Макс присів над ним, вивертаючи кишені.
— Це що за самодіяльність? — поцікавився я.
У відповідь Макс кинув мені щось зі словами:
