Трапилося щось аж надто термінове, й вони закинули малу на день-два, сподіваючись, що ніхто не встигне нічого второпати, а Жарох таки второпав, перехопив… Цікаво, «у них» — це в кого? З ким воюємо тепер? І що такого термінового взагалі могло статися?

Утім, досить гіпотез. Моя справа діяти. Думає в нас Жарох.

До якого, до речі, не можна приходити у такому зім’ятому вигляді. Він любить, аби все навкруги (зокрема я) блищало та сяяло. Я вкотре за ніч зітхнув (знову відчувши себе надто старим для роботи), піднявся з крісла й рушив до ванної — наводити блиск та сяйво.

Із дзеркала на мене важко дивився похмурий, неголений і дуже від чогось утомлений тип.

Невже це я?

Коли це почалося? Коли я почав викликати відразу в самого себе?

Невже і справді старішаю?

Кажуть, це називається кризою середнього віку… Втім, ні. Криза середнього віку у людей трапляється в сорок. Чи можна мої тридцять рахувати за сорок?

«Фіга собі! — раптом усвідомив я. — Я провів на цій землі вже тридцять років!»

Цілих тридцять років, двадцять п’ять із яких — поруч із Жарохом, великим і жахливим.

З моменту нашої першої зустрічі Жарох став для мене всім — батьком і матір’ю, вчителем і шефом, небом над головою і сонцем у цьому небі. Я ж для нього став перепусткою у велике майбутнє.

Якби його експеримент, поставлений на мені, провалився, так і залишився б він сидіти в запорошеному приміщенні, по сусідству з такими ж розумниками, цілодобово вигадуючи або й просто ледь видозмінюючи легенди, казки та міфи для тих, хто займається справжньою роботою.

Цікаво, що було б зараз зі мною, якби не він? Я вийшов би з дитбудинку і влився б у навколишній світ. Це вийшло б у мене швидко й органічно. З цим ніколи не було проблем.

Я з дитинства інстинктивно вмів ставати своїм та брати за роги долю, свою й оточуючих. З дитинства мав гострі пазурі та чуйку на місце, де добре годують. Я завжди був лідером. Можливо, саме тому мій любий шеф серед сотні дітлахів обрав для експерименту мене. Але який шлях обрав би я — ось у чому питання. Я ніколи не вмів обирати. Та й зараз не вмію. І чомусь здається, що не приведи господи робити якийсь серйозний вибір — обов’язково оберу не так.

Помилюся. А помилка в моєму теперішньому житті може вартувати дорого, дуже дорого. І не лише мені.

На щастя, поки що все обходиться. Мій шлях за мене обрав Жарох. Я став Джокером. Першим у конвеєрі. Малолітнім вундеркіндом зі зброєю в руках, позбавленим будь-яких емоцій, окрім хіба що собачої відданості шефові. Принаймні саме так він доповів про мене керівництву, аби отримати дозвіл на конвеєр. Думаю, це досить близьке до дійсності визначення.

Звісно, на конвеєрі не обійшлося без лаж. Десятки моїх наступників (гадаю, як і попередників — упевнений, вони були, просто вийшли не так вдало, як я, або ж існували задовго до початку в Конторі епохи Жароха), підростаючи, з’їжджали з глузду, тікали світ за очі, намагалися вбити шефа, розсекретити Контору і так далі, і таке інше. Зазвичай ліквідувати їх доручали мені. Вони були браком, невдалим продуктом. Вони були частиною моєї роботи, і я знав їхню точну кількість. Ані точної, ані приблизної кількості вдалого продукту я знати не міг — навіщо мені знати про те, чого не треба вистежувати, ловити, вбивати?

Знав лише те, що я був першим. І знав, що, чесно кажучи, своє вже давно відпрацював. Бо давно вже не дитина і навіть не підліток. Дитина-вбивця чомусь завжди викликає у людей шок, доросла ж людина зі зброєю — це нормально. Мене завжди дивували подібні стереотипи. Можливо, тому, що колись я був їх наочним спростуванням. Сьогодні ж я просто один із декількох сотень людей, що працюють на Контору.

Я визнаю це. А от Жарох визнавати відмовляється. Досі тримає біля себе, на ланцюзі, в секреті. Гадаю, я розумію, чому так. Я — його талісман. Я — його джокер.

Халупа, як лагідно називав своє помешкання шеф, була розташована в приватному секторі, майже за межею Києва.

Враховуючи жарохівський статус і його місце в цьому світі, цегляний двоповерховий будиночок за невисоким дерев’яним парканом і справді був халупою.

Навряд чи хтось із сусідів Жароха — такого собі трохи схибленого, вже зовсім сивого, але дуже симпатичного старого під вигаданим ім’ям — міг собі уявити, що всередині «халупи» все напхано новітніми технологіями, а у шафці лежать зразки зброї, яку поки що багато хто навіть уявити собі не може. І точно ніхто б не здогадався, що Жарох — один із тих небагатьох, хто впевнено тримає руку на всіх можливих червоних кнопках і не менш червоних телефонах таких небезпечних особистостей, як я.

А от про що сусіди не могли не знати, так це про його собак — декількох смертельно небезпечних звірів розмірами з теля. Жароха ці крокодили обожнювали, до всіх інших ставилися з обережною ненавистю. Ніколи не міг зрозуміти, яким чином моєму завжди роздратованому й заклопотаному шефові вдалося так вимуштрувати їх. Певно, він таки мав талант — виховувати дітей і собак. Часом, перехоплюючи їхні закохані погляди на Жароха, так і хотілося ляпнути щось на кшталт: «Ми з вами однієї крові, ви і я».

Коли ж шефа поруч не було, ляпати цим крокодилам не хотілося нічого, взагалі не хотілося нічого, крім одного — якнайшвидше ковзнути повз них, сховатися від важких, сповнених тихої люті поглядів.

Так було й сьогодні. Увійшовши на подвір’я, я одразу ж зіткнувся з цими поглядами. Так зазвичай людина дивиться на сніданок, перш ніж почати трапезу.

«Тільки не бійся їх, — наставляв мене Жарох, — якщо вони відчують твій страх, тобі гаплик. І я не встигну їх зупинити».

Я зачинив хвіртку, повільно вдихнув, видихнув, розслабився. Рушив до будинку.

А ці крокодили — непогана школа. Якщо навчишся не боятися їх, то ніхто й ніщо у світі вже не зможе тебе злякати.

Як їх не боятися, я, звісно, гадки не мав. Проте з першої ж спроби (другої у мене й не було б) навчився прикидатися, що не боюся. Так прикидатися, щоб вони повірили в це.

Також непогана школа.

«Цікаво, скількох з конвеєра вони з’їли?» — подумав я, заходячи до будинку й зачиняючи за собою двері.

Жарох сидів у вітальні біля каміна. Там, де й мав бути, — в улюбленому кріслі, з люлькою в зубах. Вигляд мав, як завжди, зібраний, дещо втомлений і вкрай роздратований.

А от чого не мало бути у жарохівській вітальні, так це ще однієї людини, яка там з якогось лиха була. У сусідньому кріслі сидів худорлявий хлопець — на вигляд не більше двадцяти років, а то й менше — із довгим чорним волоссям і величезними темними очима. Він уважно, зосереджено розглядав мене — вивчав.

Довге волосся… Нам не дозволено відпускати волосся…

Тобто він не з наших… Що ж він робить тут, у святая святих Жароха? В халупі для обраних?

— Це що таке? — спитав я у шефа, кивнувши на хлопця.

— Ти спізнився, — ігноруючи питання, зазначив Жарох.

— На скільки секунд? — поцікавився я.

— На вісімдесят, — відповів він, не зводячи з мене сухих, напівпрозорих очиць.

— Ой! — злякався я. — Тепер ми не встигнемо врятувати світ? — Іноді секунда варта життя, — почав свою улюблену тему Жарох, замислено розглядаючи люльку, — тож по рахуй, на скільки життів ти спізнився.

— Жароху, ти знову плутаєш поняття. Слова «іноді» та «завжди» мають дещо різні значення. А ще у мене дуже болить голова, тож, будь ласка, хоча б сьогодні звільни мене від своєї улюбленої демагогії та накажи волохатій людині звільнити моє крісло.

Вкотре ігноруючи мене, Жарох звернувся до хлопця:

— Знайомся, Максе, це Ден. Жахлива людина, пияка, базікало. Співчуваю — тобі доведеться з ним працювати.

Денисе, це Макс, твій новий напарник.

Новий? Наче в мене колись був старий… Що за гру веде Жарох? Хто цей хлопчик, якому явно забули повідомити про те, що я — Джокер. Чому Жарох пустив його до своєї халупи?

— Привіт, Максе, — сказав я, — тепер, коли ти знаєш моє ім’я, може, таки звільниш крісло?