— Так, важко тобі довелося, — усміхнувся я, — розумію…

Макс запитально глянув на мене. Я дивився йому в очі.

Серйозно, уважно, довго.

«Ну! — подумки спонукав його я. — Думай! Що я можу мати на увазі? Лише те, що хтось нещодавно і мене допитував, і від мене вимагав відповіді, і я не знав, до чого цей хтось веде. Давай! Прояви себе якось! Я ж і досі не розумію, до чого ти вів!»

— Тобі вже повідомили, що в нас залишилося мало часу на неї? — спитав Макс.

Я ледь не сплюнув. Ні, треба таки було його вбити…

— Повідомили, — сказав я, — саме тому мені хочеться з нею побалакати. Якнайшвидше.

До чого ж він вів тоді? Чому ж зараз удає, що не розуміє?

Чому не натякне хоча б на те, що зрозумів?

Раптом чергова блюзнірська ідея спала мені на думку. Я ж можу видалити чип! Я можу видалити клятий чип — і свій, і Максів. Крові буде чимало, та не в цьому справа. Я можу видалити чипи, покласти десь у куточку, схопити індиго, відтягти подалі та влаштувати й собі його допит. Якщо хоче сказати щось мені особисто, то нехай скаже. Без зайвих вух.

Ніколи не думав, що щось може настільки зацікавити мене, аби виникла така думка. Останнім часом я взагалі чогось став надто цікавим. А цікаві, як я вже повідомляв Максові, довго не живуть. І саме завдяки знанню цього правила я досі живий. Старий, пошарпаний, втомлений, але живий. І Жарох знає, що я це знаю, саме тому й довірив мені десять років тому встановлювати подібні до свого власного чипи декільком хлопчакам — можливо, його джокерам, можливо, просто майбутнім співробітникам Контори. Якась там виникла термінова й критична ситуація, настільки термінова й критична, що Жарох не міг цього зробити самостійно й не знав, кому цю справу доручити. А під рукою в нього була завжди лише одна перевірена людина — я. Ось і доручив мені робити те, про що мені навіть здогадуватися заборонено. І потім нікому, звісно, про це не повідомив (якби повідомив, до мене б того ж вечора заломився Нестор з величезною сокирою… або базукою… або і з тим, і з тим).

З того часу я не дозволяв собі згадувати про ті чипи. В першу чергу, тому що я був винен Жарохові. Я завинив йому не одне своє життя. Він знав, що я це знаю, він знав, що саме тому я ніколи не зраджу — тому не лише не торкнуся, навіть думати не буду про свій чип.

Щоправда, іноді мені здавалося, що ніякої термінової й критичної ситуації там не було. Що Жарох навмисне примусив мене зробити це. Таким чином він ще міцніше прив’язував мене до себе (тепер не лише я знав його таємниці, а й він — мої), водночас надаючи мені шанс вижити в майбутньому.

Якщо мене не вб’ють при виконанні (а зробити це дуже й дуже нелегко), Жарох помре раніше за мене. І жодних інших хазяїв я не сприйму. І це пречудово було відомо не лише нам обом — усій Конторі. Неконтрольованих (навіть потенційно неконтрольованих) агентів зазвичай знищують.

Неконтрольованого ж агента без чипу в шиї буде знищити важче, бо спочатку його треба буде знайти.

Коротше кажучи, крім усього іншого, я був винен Жарохові ще й одне своє життя в майбутньому. І тепер я хочу ризикнути довірою, любов’ю, повагою, репутацією, а можливо, й життям свого названого батька заради банальної цікавості? Та про що я взагалі думаю?!

Ця справа перетворює мене на егоїстичну й невдячну потвору. Чи це не справа? Чи це я сам перетворююся?

Макс уважно дивився на мене.

— Намагаєшся прочитати думки? — прохолодно поцікавився я.

— Тебе щось хвилює? — спитав він.

— Так, — погодився я, — мене хвилює те, що ми сидимо тут і нічого не робимо. А часу в нас обмаль. Треба знайти дівку. Давай проскануємо простір, ти ж це вмієш?

— Мені здається, що…

— Давай! — наполягав я. — Лізти до неї всередину тебе ніхто не просить. Просто скажи мені, де вона.

Він ненадовго замислився, тоді кивнув:

— Добре, я спробую… Тільки уважно наглядай за мною. Якщо вона потягне мене, ти маєш це побачити.

— Що саме побачити?

— Не знаю. Але щось зміниться в мені. Як побачиш, що щось змінюється, повертай мене, приводь до тями. Найлегше це зробити, давши ляпаса. Зазвичай допомагає.

— Добре, — погодився я й подумав: «Ляпаса? Із задоволенням».

Макс заплющив очі та відкинувся на ліжку.

— Тільки не спати, — попередив я його. Він мовчки відмахнувся і завмер. Я всівся зручніше й знову голосно позіхнув. Нудний сьогодні у мене випав вечір. Чекати.

Знову чекати.

Дуже захотілося, щоб зараз до хати хтось вломився.

Будь-хто. Нещодавні месники за зникнення сантехніка, загін спецназу, зграя демонів… Будь-хто, на кого можна було б накинутися з вигуком «Банзай!» і трохи розім’ятися…

Втім, це я знову фантазую. Навіть як вломиться хтось, я «Банзай!» не кричатиму. Не те виховання. З дитинства звик убивати тихо.

Макс лежав із заплющеними очима майже годину. Я вже зібрався його будити й доводити, що він таки переплутав келихи зі снодійним, але він розплющив очі сам і похмуро повідомив: — Її ніде немає.

Він виглядав несподівано втомленим. Був дуже блідим, помітно побільшали мішки під очима, загострилися риси обличчя. Здавалося, що навіть схуд…

— Як немає? — здивувався я. Макс лише знизав плечима.

— А ти точно не спав? — підозріло поцікавився я.

— Я шукав. Скрізь. Її ніде немає. Вона зникла.

А це вже погано. Це дуже погано. Як там казав Док? «Вони просто губилися одразу після будь-яких спроб розібратися з ними»… Невже й ця зникла? Дуже, дуже погано.

— От тепер мене щось точно хвилює, — сказав я, — ми загубили об’єкт, Максе.

— Але ж він зник…

— Зник він, а шефи накинуться з цього приводу на нас. І не впевнений, що з теплими обіймами.

Макс замислився. Потім твердо заявив:

— Вона повернеться.

— Чому ти так вирішив?

— Вона не забрала з собою вірші.

— Вірші, — гмикнув я. — Гадаєш, ця дурня про звіряток має для неї якесь значення?

— Вона ж написала їх… Як на мене, то лише ця дурня і має для неї значення.

— Добре, — знизав я плечима, — тоді повернемося до початкового плану. Просто чекатимемо.

Макс кивнув, сів на ліжку зручніше, посидів, тоді влігся.

— Це що таке? — не зрозумів я.

— Ти почекай, — він позіхнув, — а я посплю…

— Снодійне спрацювало, — прокоментував я.

— Не снодійне… — пробурмотів Макс, засинаючи, — я просто… втомився…

Я піднявся з ліжка, звільняючи простір для Макса. Звісно, він втомився. І помітно втомився. Він працював майже годину. Судячи з усього, важко працював. Якби ще ця його важка праця принесла хоч якийсь результат.

А якщо результат є? Якщо вони з Анею зрозуміли, хто є хто, й тепер він просто прикриває її? Адже однієї крові він із нею — не з собаками, не зі мною, не з Доком, не з Конторою — із нею. Хіба рідна кров не могла невчасно вдарити в голову?

Спокійно, Джокере. Спокійно. Це просто черговий напад параної. Біднесенький Жарох — у нього такі напади трапляються постійно. Він підозрює всіх і в усьому. Крім хіба що себе самого… і, можливо, мене.

— У неї немає ведмедика? — уже майже крізь сон спитав Макс.

— Якого ведмедика?

— М’якенького… я з ведмедиком удома сплю…

— Дівка, — обізвав його я.

— Як я можу бути дівкою, якщо я — Малдер? — вже зовсім невиразно пробелькотів Макс і остаточно відключився.

Я сидів на кухні до світанку, перегортаючи сторінки зошитів та бездумно перечитуючи безглузді віршики. Думки нарешті вдалося привести до ладу, точніше — вдалося примусити себе не думати. Ні про що. Хоч як дивно, я майже не докладав до цього зусиль. Думки самостійно повилітали з голови, залишивши порожнечу, що принесла неабияке полегшення, ледь не просвітлення.

До біса усі теорії й підозри, до біса марні спроби побачити ситуацію загалом і неупереджено. Я не бог, я не можу поглянути на все згори. Я не можу споглядати. Я беру безпосередню участь у подіях, що відбуваються навколо, я суб’єкт, тому й будь-яке моє бачення цих подій буде суб’єктивним.