Теорія Мауглі знову й знову виринала назовні. Теорія звірів і людей. І те, що ми (вся наша контора) у цій теорії були звірами, здавалося досить логічним. Кажуть, що про людину судять за її вчинками. Так от — якщо взяти мої вчинки, то я і не людина зовсім. Абсолютно не людина. Антилюдина.

Чорна діра, яку бачив Макс, мала б бути у моєму серці.

Я звір. Великий і сильний, часом навіть розумний, але — звір. У мене навіть совісті немає, бо знаю, яка я гадюка, — а не болить нічого. Не турбує, не муляє.

Мої шефи, мої співробітники, навіть дівчинка на ресепшені в головному офісі Контори — всі звірі. Всі вбивці.

Звичайну дівчинку туди просто так не взяли б… Усі актори, розумники, генії своєї справи. Але — вбивці. Сповнені ненависті до всього живого й безпідставних підозр параноїки. І перетворюємо на собі подібних усіх, хто потрапляє під гарячу руку й холодну голову.

Всі — це наразі Макс і Аня. Макс — уже наполовину звір, Аня невдовзі ним стане. Або помре. Отакий вибір у них, у людських дитинчат.

А чим вони кращі за нас? Чому це я раптом вважаю їх не м’ясом, а людськими дитинчатами? Дуже просто — вони здаються мені сильнішими за стандартне м’ясо, а можливо — навіть за нас. Такий у нас, у звірів, критерій — хто сильніший, той і правий. І це нормально. Це знову ж таки еволюція, природний відбір.

До речі, собаки дуже гарно вписалися б у теорію Мауглі.

Ми з ними однієї крові, а от Аня — ні. Ми звірі, вона — людина. Настільки людина, що не може бути своєю для них, надто далеко від них відійшла. І віршики її про нещасних звіряток сюди ж зарахувати можна…

Ех, шкода звіряток… Шкода собак… Шкода нас… Шкода її…

Депресія. Певно, так називається цей емоційний стан — усіх шкода, а зробити нічого не можеш. І не хочеш. І не знаєш, що можна зробити. І навіть машина часу тут не врятує.

Нікого не врятує…

Я вкотре зрозумів, що треба припиняти думати. Якщо не можеш думати логічно, то краще не думай взагалі. Сиди і розглядай собі квіточки в травичці. Цікаво, до речі, що це за квіточки? Малесенькі, фіолетові… Ніколи раніше їх не бачив.

Чи просто уваги не звертав? Бо думки мої раніше завжди йшли у вірному напрямі (або у декількох вірних напрямах водночас), бо думки раніше стосувалися конкретної справи й моєї поведінки у цій справі: коли й кого вбивати, як кому відрекомендовуватися, з ким «працювати», а кого не чіпати, яку обирати зброю, в який момент її діставати…

А й справді — цікаві вони, ці фіолетові малюки. Не схожі на жодні інші квіти. Може, це присутність Ані так на них впливає? Викривлює не лише простір та час — змінює ще й флору… а може, й фауну… О! А може, вона радіаційноактивна? Якщо врахувати теорію про неземне походження, то чому б ні?

Я знову почав губитися у своїх вигадках (ступінь імовірності яких чомусь був пропорційним до ступеню їхньої абсурдності), коли в Ані, нарешті, вимкнули світло.

А ще за півгодини Макс подзвонив.

Двері були вже відчинені, тож я тихенько прослизнув до темної квартири. Макс схопив мене за рукав, притулив пальця до губ, наказуючи мовчати (ніби зазвичай я, потайки вдираючись серед ночі до чужого помешкання, починаю його огляд з волання пісень «Арії»), та затяг до кімнати, де смерділо бабцею.

— У тебе часом немає радіометра в кишені? — тихо поцікавився я.

— Навіщо тобі? — здивувався Макс.

— А що — є? — здивувався у відповідь я.

— Немає…

— Тоді нащо питаєш?

— Просто цікаво…

— Цікаві довго не живуть… Дитина спить?

— Спить. Снодійного має вистачити на декілька годин.

— Так ти її снодійним приспав, — розчарувався я. Макс відмахнувся від мене й підвівся.

В її кімнаті було темно. Чомусь — темніше, ніж у всій квартирі. Можливо, тому я не одразу помітив найголовнішого — в її кімнаті було порожньо. В її кімнаті не було її.

— На декілька годин, кажеш? — голосно поцікавився я та клацнув вимикачем.

Макс здивовано закліпав очима. Обернувся, ніби намагаючись знайти Аню десь у коридорі, вибіг з кімнати й повернувся за хвилину. — Її ніде немає, — розгублено повідомив він.

— Спати не хочеш? — співчутливо спитав я.

— Думаєш, я келихи переплутав? — обурився Макс.

— Чи дав їй замість снодійного амфетамін, і вона поскакала на танці. Який варіант тобі більше до вподоби?

— Джокере, я не ідіот…

— Упевнений?

— Я все зробив як слід. Та і не про те ти думаєш. Навіть якщо я дав би їй амфетамін, як вона могла вийти з квартири?

Вікна зачинені зсередини, біля дверей був я…

— Пробач, виправлю формулювання. Не побігла на танці — телепортувалася на танці.

Макс здивовано витріщився на мене.

— Ти віриш у те, що вона може телепортуватися?

— Віднедавна став віруючим, — зізнався я, — про всяк випадок. Бо хто їх, ці Чорні діри, знає…

— А те, що Чорні діри можуть не реагувати на снодійне, ти не припускаєш?

Ні, чомусь цього я не припустив. Видно, мій мозок ще не встиг адаптуватися до реальності, де можливо все, і припустити відповідно можна також усе.

Я деякий час дивився на Макса, тоді кивнув.

— Добре, відмазку приймаю. Давай швидко тут все оглянемо, доки Чорна діра не нагоцалася на танцях.

— Давай, — буркнув ображений через мою невпевненість у його професійності Макс.

Ми оглянули все. Прискіпливо й ретельно. Ми знайшли декілька фотоальбомів приблизно десятирічної давності, припорошені пилом золоті прикраси у старій каструлі й навіть декілька заначок невідомо якого року серед пожовклих сторінок книг початку ХХ сторіччя. Ми вимазалися у пилюці (Ані, видно, було не до прибирання в хаті), подряпалися об іржаві гвіздки та невідшліфовані дерев’яні полички. Ми не знайшли нічого. Крім нової купи зошитів із віршами, в яких знову ж таки фігурували нещасні звірята.

За годину ми знову повернулися туди, звідкіля починали, — до порожньої кімнати нашого Омена.

— Нічого, — повідомив я Максові, сідаючи на її ліжко.

— У мене також, — озвався він, вмощуючись поряд. — Що далі?

— Далі? Далі чекатимемо на неї. Дуже мені хочеться з нею побалакати. А поки що в тебе є час на доповідь.

— Яку доповідь?

— Детальну. Мені потрібно знати все: як пройшло побачення, про що ви говорили, як вона себе поводила, чи було щось дивне. Коротше кажучи, все.

— Добре, — погодився Макс і почав доповідь.

Його поведінка все ж таки була незрозумілою. Я ніяк не міг второпати, якого лисого він слухається мене. Чому так беззаперечно виконує мої накази. Вже не прохання навіть — накази. Це ніяк не в’язалося з характером волелюбного (аж до вбивства майже рідного батька) хлопчика, який постійно перевищує службові повноваження заради забавки. Чогось він від мене хотів… Чого?

Побаченням їхню зустріч назвати було важко. Щойно Макс з’явився на її порозі, Аня схопила його за руку, потягла до столу, всадовила там, схопила пляшку, сама відкоркувала, сама налила, випила, знову налила і почала розмову. Хоча й розмовою це б Макс не назвав. Це був радше допит. П’яний нервовий допит на тему: «Навіщо люди брешуть».

Вона ставила складні питання й вимагала миттєвих відповідей, стукала кулачками по столу, зривалася на крик, наводила приклади, вимагала від Макса його власних прикладів. Вона виглядала дуже дорослою й абсолютно скаженою.

Макс ледь устиг якось відволікти її увагу й підсипати таки те кляте снодійне, але то була мить, лише мить, після якої Аня знову взялася за своє.

— І знаєш, — Макс злегка сіпнув плечима, — мені раптом здалося, що вона знає все. Все про нас. Що розуміє все й намагається щось довести. І що снодійне вона дозволила собі підсипати навмисно, а тепер… а тепер зникла, щоб нам легше було тут усе оглянути.

— Тобі здалося? — перепитав я. — Чи ти вважаєш, що так все і було насправді?

— Не знаю… Але, Джокере, бачив би ти її очі…

О, згадав я, а це ми вже чули… І чого вони всі причепилися?

Очі як очі. Гарні такі, світлі очі…

— Вона просто зациклилася на темі брехні… І найголовніше, я не міг зрозуміти, до чого вона веде, для чого їй мої відповіді…