Ми провели його крізь такий емоційний та духовний спектр, який не кожна людина відчує за все своє життя. Ми навіть влаштували смерть його батька…

Ага, подумав я, то це вбивство було вже виправданим…

Це вже не було зайвою людською жертвою.

Цікаво, а чи відомо тобі, Доку, що Макс сам хотів цього вбивства? І чи не замислювався ти над тим, що це він примусив вас убити? Можливо, його сили завжди були активними, Доку, просто спрямованими проти вас і тому вами не поміченими?

Ні, це вже працює уява. Чи параноя. Чи ще щось таке, психічне, зовсім мені зараз не потрібне.

— Все було марно. Ми готові були вже кинути експеримент, але я вирішив спробувати останній шанс — особистий контакт і вербування. Якби він не погодився, певно, нам довелося б ліквідовувати його. Але він погодився. Декілька років роботи в Санаторії — і він став хоч якось працювати.

Проте він так і не відновив усе, що міг у дитинстві. Він залишився пасивним. Він не може впливати ні на простір, ні на час, проте дуже тонко відчуває світ. Відчуває такі матерії, про які ми з тобою поки що навіть не здогадуємося… От і все, що він може… Шкода, звісно, що ми зламали його…

Докові й справді було шкода. Йому було сумно. Чомусь хотілося допомогти, заспокоїти якось (у, кляте НЛП у професійному виконанні!). Я навіть знав як. Я міг би сказати: «Це не ваша провина, що ви зламали його. Ви просто виховали його так, як виховували вас. А він був не таким, як ви… Тут, напевно, треба було обирати — здібності чи перетворення на людину».

Господи, і як же просто я про все це думав. Як логічно й зрозуміло виглядало все, у що я ще сьогодні вранці відмовлявся вірити.

Я навіть почав мислити метафорично. Макс здавався мені таким собі Мауглі — людським хлопчиком, якого знайшли та виховали звірі. А тепер ці звірі чомусь хочуть, щоб виховане ними дитинча перетворилося на людину…

Так, чудово. Жарох і Док мають піти в актори, а мені, здається, час записуватися в письменники. Що за ідіотські порівняння? До чого тут взагалі довбаний Мауглі? Певно, на цю думку мене наштовхнула цитата про «ми однієї крові», яка надто часто звучала останнім часом — і в моїй голові, й поза нею.

Док замовк, поліз за черговою цигаркою.

— То Макс уміє лише відчувати простір і тонкі матерії в ньому? — спитав я.

— Так. Саме тому ти маєш бути наготові. Його надприродні сили не працюють так, як сили об’єкта.

— А думки він справді вміє читати?

— Справді. Іноді. Навмисно поки що ні, а мимоволі часом щось перехоплює.

— А сни? — спитав я.

— Сни? — здивувався Док.

О! То він не чув п’яних нічних одкровень! І не знає нічого про сни! Прикидається? Чи ні? Навіщо йому прикидатися, якщо вже виклав майже всю історію роботи над об’єктом «Макс»? Секретним об’єктом, до речі…

— Так, сни. Він казав, що його сни справджуються.

Док замислився.

— Дивно, — повільно промовив він, якось незрозуміло дивлячись мені в очі (здається, також намагався визначити, дурю я його чи ні, і якщо дурю, то навіщо), — мені він такого не розповідав… Втім, — знову відкинув назад волосся, ніби скинув із себе недоречні думки, — втім, це цілком можливо. Віщі сни — ще один спосіб відчувати навколишній світ. І не настільки унікальний, як, наприклад, читання думок.

Ні, все ж таки індиго щось приховувало від керівництва. І тоді, серед ночі, прикидаючись п’яним, намагалося щось сказати мені. Лише мені, обходячи зайві вуха й очі. Що?

Навіщо? Чому я ніколи не отримую відповідей на всі свої питання? Чому завжди доводиться домірковувати, домальовувати, добудовувати ланцюжки? Я ж не вченим працюю начебто, не філософом, навіть не детективом. Я — вбивця.

Чому ні мої високолобі шефи, ні надприродний надчутливий до світу напарник досі не можуть усвідомити цей факт і постійно завалюють мене своїми загадками?

Док мовчки чекав. Жарох давно б уже обірвав мої думки якимсь їдким зауваженням та відправив на завдання… або до біса. Док вигідно відрізнявся від Жароха. Принаймні зараз дуже старався вигідно відрізнитися. Я був потрібен йому.

— А можна ще питання не по темі? — знахабнів я.

— Валяй! — дозволив Док.

Це було слово з мого лексикону. Певно, він давно передбачив ситуацію, в якій я йому знадоблюся і добре підготувався, підлаштувався до мене.

— Бородатий дядько, який сьогодні грав у великого боса, він хто?

— А він і є великий бос.

— А конкретніше можна?

— Можна. Тобі знайоме прізвисько «Князь»?

Цього я не чекав. Ясна річ, це прізвисько було мені знайоме. Я пам’ятав його з дитинства. Князь був головним серед головних. Керівником керівників. Ідеологом, батьком, шефом і наставником усієї Контори. Мені він завжди здавався легендою. Чомусь уявляв, як усі наші шефи збираються разом, видають черговий наказ, чи як там воно у нас називається, і підписують: «Князь». Князь здавався мені простим уособленням злагодженості дій керівництва. Не в останню чергу через те, що ніхто не міг його виразно описати.

Чомусь описи цієї особи, надані різними людьми, які нібито бачили її, разюче різнилися.

— То он як він насправді виглядає, — не втримався від коментарю я.

— Ні, — посміхнувся Док, — він не так насправді виглядає. Хіба ти не помітив? Фальшива борода, перука, можливо, легкий мейк-ап для зміни кольору шкіри, контактні лінзи…

Він завжди виглядає по-різному. Якщо хтось із нас побачить його справжнє обличчя, навряд чи впізнає…

— Він параноїк? — здивувався я.

— Авжеж. Та справа не в цьому. Зміна зовнішності — це його хобі… примха… маленька слабкість, якщо хочеш. Він так грається, розважається. Просто розважається.

— Цікаво було б поглянути на його справжнє обличчя…

— Цікаво… Але не раджу… Хто його зна, що він може зробити, якщо хтось порушить правила його гри… О! — раптом вигукнув він. — Моя маршрутка!

Швидко підморгнув, розвернувся і дійсно побіг до дороги зупиняти маршрутку.

Коли високе керівництво бігає, це завжди смішно. Але реготати над Доком чомусь не хотілося. Я просто посміхнувся йому вслід.

Він таки й мене порахував… Він і мене примусив посміхатися йому, а не реготати з нього. Він був спокійним, нормальним, зосередженим і чемним. Він не приховував фактів і чесно відповідав на мої питання. Що не кажи, а він вигідно відрізнявся від Жароха. І справа була не в тому, що ми з ним уклали мовчазний договір про моє мовчання в обмін на його інформацію… Справа була в тому, що він цей договір взагалі вирішив укладати. Жарох полюбляв командувати та ліквідовувати. Нестор полюбляв ліквідовувати та розчленовувати. Док полюбляв домовлятися та співіснувати. І я був на його боці. Тепер — на його боці. Незважаючи на всі нелюдські експерименти його Санаторію. Бо скажіть мені, що людського взагалі є в нашій Конторі? Що людського залишилося в нас? Нічого. Нічого, крім, можливо, саме цього вміння домовлятися та співіснувати.

Судячи з усього, свічок індиго так і не принесло. Принаймні світло за щільно завішаними гардинами у квартирі об’єкта не мерехтіло. Воно було сталим, спокійним, електричним.

Не вміє наша молодь створювати романтичну атмосферу…

Чи її вже створюють якось інакше, а я, динозавр такий, досі вважаю свічки ідеальним для неї, атмосфери, чинником?

Я голосно й смачно позіхнув. Довге очікування ніколи не було для мене проблемою. Тим більше — в таких комфортних умовах. Проблема полягала в іншому — мені треба було чимось займати думки. А думки останнім часом у мене були стабільно неадекватними. І ще більш неадекватними стали зараз, коли мені, нарешті, роз’яснили ситуацію і все мало б стати на свої місця, навіть у моїй голові.

Та де там! Не на ту голову нарвалися!

Точніше, це моя голова нарвалася не на ту ситуацію…

Не вмів я впорядковувати думки, коли навколо відбувалося щось надприродне. Повірити — це одне (тим більше, за наказом шефа), а от що далі… Мене такого не вчили. Та й самому якось не випадала нагода навчитися.