Ось так виникла ідея послати Роджера Кейсмента до Сполучених Штатів Америки, де ірландські громади мали економічні ресурси й могли збільшити свою допомогу під впливом публічної опінії. Хто зможе краще організувати там кампанію, як не ірландець, найвідоміший у світі? «Добровольці» вирішили обговорити цей проект із Джоном Дівоєм, лідером у Сполучених Штатах могутнього «Клану на Ґаел», що об’єднував численну ірландську націоналістичну громаду в Північній Америці. Дівой, народжений у Кіллі, графство Кілдар, був підпільним активістом від своїх юних літ, звинуваченим у тероризмі й осудженим на п’ятнадцять років в’язниці. Але відсидів він лише п’ять. Воював в Іноземному легіоні в Алжирі. У Сполучених Штатах заснував газету «Ґелік Америкен», у 1903 році, й налагодив тісні контакти з американським істеблішментом, завдяки чому «Клан на Ґаея» став політично впливовою організацією.
Поки Джон Дівой вивчав цю пропозицію, Роджер не припиняв пропаганду на користь ірландських «Добровольців» та їхнього озброєння. Він близько заприятелював із полковником Морисом Муром, генеральним інспектором «Добровольців», якого супроводжував у його мандрах по острову, перевіряючи, як відбуваються військові навчання й чи надійно заховані склади зброї. За наполяганням полковника Мура Роджера Кейсмента включили до головного штабу організації.
Кілька разів його посилали в Лондон. Там діяв підпільний комітет, очолюваний Алісою Стопфорд Ґрін, який, крім збирання грошей, організовував в Англії та кількох європейських країнах таємну купівлю рушниць, револьверів, гранат, кулеметів і набоїв і таємно переправляв до Ірландії. На тих лондонських вечірках у домі Аліси, де збиралися її друзі, Роджер довідався про те, що війна в Європі перестала бути простою можливістю, а перетворилася на неминучу реальність: усі політики й інтелектуали, які приходили на зустрічі в дім історички на Ґросвінор-роуд, вважали, що Німеччина вже вирішила розпочати війну, й запитували себе не про те, буде війна чи ні, а про те, коли вона вибухне.
Роджер переселився у квартал Малагіда, на північному узбережжі Дубліна, хоч через свої політичні мандри рідко ночував у власному помешканні. Незабаром по тому як він оселився там, «Добровольці» попередили його, що Ірландська королівська поліція відкрила проти нього справу й що її агенти стежать за ним. Це була ще одна причина, щоб він від їхав до Сполучених Штатів; там він принесе більше користі націоналістичному рухові, аніж у тому разі, якщо залишиться в Ірландії і його посадять за ґрати. Джон Дівой повідомив йому, що керівники «Клану на Ґаел» вітатимуть його приїзд. Усі вірили в те, що його присутність прискорить збирання коштів.
Він погодився, але затримував свій відїзд через проект, який був для нього великою ілюзією: святкування 23 квітня 1914 року битви під Клонтарфом, яка відбулася дев’ятсот років тому й у якій ірландці під проводом Браєна Бору завдали поразки англійцям. Мак-Нейл і Пірс підтримали його, але інші керівники вбачали в цій ініціативі лише втрату часу: навіщо витрачати сили на виставу з історичної археологи, коли актуальність набагато важливіша? Часу на те, щоб відвертати увагу на минувшину, не було. Цей проект так і не конкретизувався в реальні дії, як і ще одна ініціатива Роджера: що закликав організувати кампанію підписів із вимогою, аби Ірландія взяла участь в Олімпійських іграх своєю власного командою атлетів.
Поки готувався його від’їзд, він і далі виступав на мітингах, майже завжди разом із Мак-Нейлом і Пірсом, а іноді й з Томасом Мак-Донеґом. Він виступив на них у Корку, Ґолвеї, Кілкенні. На день Святого Патрисія він піднявся на трибуну в Лімеріку — то була найбільша маніфестація з тих, які він бачив у своєму житті. Ситуація погіршувалася з кожним днем. Юніоністи Ольстеру, озброєні до зубів, влаштовували паради та маневри цілком відкрито, доходячи до таких крайнощів, що британський уряд мусив відреагувати, пославши більше солдатів і матросів на північ Ірландії. Потім відбувся заколот у Курраґу1, епізод, який справив великий вплив на політичні ідеї Роджера. Коли розпочалася мобілізація британських солдатів і матросів, щоб перешкодити можливому збройному виступові ольстерських ультра, генерал сер Артур Пейджит, верховний командувач збройних сил Ірландії, повідомив англійський уряд, що велика кількість британських офіцерів у Курраґу повідомили його, що якщо він накаже їм атакувати ольстерських Добровольців Едварда Карсона, вони вимагатимуть його відставки. Британський уряд поступився перед шантажем, і ніхто з тих офіцерів не був покараний.
Та подія зміцнила переконаність Роджера: Гоум-Рул ніколи не стане реальністю, бо, попри всі свої обіцянки, англійський уряд, чи то він складатиметься з консерваторів, чи з лібералів, ніколи його не затвердить. Джон Редмонд та ірландці, які вірили в автономію, спізнали розчарування раз і вдруге. Це не вихід для Ірландії. Ідеться не про що інше, як незалежність, і її ніколи не пощастить досягти по-доброму. Її можна видерти з рук окупантів лише політичними і збройними засобами, ціною великих жертв і великого героїзму, як закликають Пірс і Планкет. У такий спосіб домоглися свого визволення всі вільні народи Землі.
У квітні 1914 року до Ірландії приїхав німецький журналіст Оскар Шверінер. Він хотів написати репортаж про бідняків у Коннемарі. А що Роджер виявив таку активність, допомагаючи тому населенню, коли йому загрожувала епідемія тифу, то він захотів зустрітися з ним. Вони поїхали разом у ту місцевість, побували в рибальських селах, побували у школах та в амбулаторіях, які почали діяти. Потім Роджер переклав статті Шверінера для газети «Аєриш Індепендент». У розмовах із німецьким журналістом, який прихильно ставився до націоналістичних прагнень патріотів Ірландії, Роджер утвердився в думці, яка виникла в нього під час його подорожі в Берлін, що боротьбу за незалежність Ірландії треба поєднати з Німеччиною, якщо виникне збройний конфлікт між цією країною та Великою Британією. З таким могутнім союзником буде набагато більше можливостей здобути від Англії те, чого Ірландія зі своїми скромними засобами — пігмей проти велетня — не здобуде ніколи. У середовищі «Добровольців» цю ідею сприйняли добре. Вона не була цілком нова, проте наближення війни надало їй нової актуальності.
За цих обставин стало відомо, що ольстерські Добровольці Едварда Карсона спромоглися поставити своїм підпільним організаціям в Ольстері через порт Ларне 216 тонн зброї. Разом із тією зброєю, яку вони вже мали, ця додаткова кількість робила юніоністських ополченців набагато сильнішими, аніж Добровольці-націоналісти. Роджер мусив прискорити свій від’їзд до Сполучених Штатів Америки.
Він вирушив туди, але спочатку йому довелося провести до Лондона Еойна Мак-Нейла, який хотів зустрітися з Джоном Редмондом, лідером Ірландської парламентської партії. Попри всі невдачі, той був переконаний, що треба й далі домагатися автономії. Він захищав у розмові з ними добру волю британського ліберального уряду. Це був чоловік гладкий, проте надзвичайно рухливий, він розмовляв швидко, наче вистрілюючи слова з кулемета. Абсолютна впевненість у собі, яку він демонстрував, підсилила неприязнь, що її вже почував до нього Роджер Кейсмент. Чому він був такий популярний в Ірландії? Його теза про те, що автономію треба здобувати у співпраці й дружбі з Англією, мала підтримку серед більшості ірландців. Але Роджер був переконаний, що ця народна довіра до лідера Ірландської парламентської партії зменшуватиметься мірою того, як громадська думка бачитиме, що Гоум-Рул — це міраж, яким користується імперський уряд для того, щоб дурити ірландців, розслаблюючи їх та вносячи розкол у їхні ряди.
Найбільше під час цієї зустрічі роздратувало Роджера твердження Редмонда, що в тому випадку, якщо вибухне війна з Німеччиною, ірландці повинні битися разом з Англією, з міркувань принципу та стратегії: у такий спосіб вони здобудуть довіру англійського уряду та громадської думки, що гарантує їм майбутню автономію. Редмонд зажадав, щоб у виконавчому комітеті «Добровольців» було двадцять пять представників його партії, на що «Добровольці», в кінцевому підсумку, погодилися, щоб зберегти єдність. Але навіть ця поступка не змінила думку Редмонда про Роджера Кейсмента, якого він вважав «радикальним революціонером». Попри це, протягом своїх останніх тижнів перебування в Ірландії Роджер написав Редмондові два люб’язні листи, закликаючи його домагатися, щоб ірландці зберігали єдність попри їхні тимчасові розбіжності. Він запевняв його, що якщо Гоум-Рул стане реальністю, він перший підтримає його. Але якщо англійський уряд, з огляду на свою слабкість перед екстремістами з Ольстеру, так і не зможе запровадити автономію, націоналісти муситимуть обрати собі іншу альтернативу.
