У порожньому нужнику — певно, було розпорядження, щоб для нього відводили години не тоді, коли туди приходили вмиватися інші в’язні, — він спорожнив і помив відро. Потім сів і посидів на унітазі без жодного успіху — запор був проблемою всього його життя — і нарешті, скинувши довгу синю блузу в’язня, помив і сильно потер собі тіло й обличчя. Витерся напіввологим рушником, який висів на кільці, вробленому у стіну. Повернувся у свою камеру з чистим відром, ідучи повільно, утішаючись сонячним світлом, яке падало в коридор крізь верхні заґратовані вікна, та звуками — нерозбірливими голосами, автомобільними сигналами, кроками, гуркотом моторів, шарудінням коліс, — які давали йому ілюзію, ніби він знову повернувся в час, і які зникли, коли охоронець зачинив за ним двері його камери.
Питво могло бути як чаєм, так і кавою. Він не надав цьому ваги, бо те питво, хоч і було несмачним, але, проникнувши крізь груди йому у шлунок, заповнило його приємним відчуттям і нейтралізувало згагу, яка завжди мучила його вранці. Хлібчик він приберіг на той випадок, якщо згодом у нього прокинеться апетит.
Умостившись на ліжку, він повернувся до читання «Наслідування Христа». Іноді ця книжка здавалася йому по-дитячому наївною, але іноді, перегорнувши сторінку, він зустрічався з думкою, яка тривожила його і спонукала згорнути книжку. Він починав міркувати. Чернець — автор книжки — вважав корисним, щоб людина іноді терпіла лихо й нещастя, бо це нагадує їй про її становище: «вона вигнанець на цій землі» й не повинна сподіватися на те, що їй буде добре на цьому світі, а всі свої надії має покладати на світ потойбічний. Це правда. Німецький ченчик там, у своєму монастирі, в Аґнетенберґу уже п’ятсот років тому проголосив ту істину, яку Роджер пережив на власній шкурі. Або, якщо висловитися точніше, спізнав її тоді, коли малою дитиною смерть матері зробила його сиротою, яким він ніколи не переставав бути. Саме це слово найточніше виражало те, що він відчував завжди, в Ірландії, в Англії, в Африці, у Бразилії, в Іквітосі, в Путумайо: повсюди він почувався сиротою й вигнанцем. Більшу частину свого життя він хвалився цим своїм становищем громадянина світу, яким Їтс, за словами Аліси, захоплювався в ньому: він не жив ніде конкретно, бо жив повсюди. Тривалий час він переконував себе в тому, що цей привілей надавав йому свободу, якої не знали ті, хто жив прикутий до одного місця. Але Томас де Кемпіс мав рацію. Він ніколи не відчував, що належить до якоїсь частини світу, бо таким було становище людини: вона жила вигнанцем у цьому падолі сліз, у цьому своєму тимчасовому пристановищі доти, доки смерть поверне кожного чоловіка й кожну жінку до їхньої обори, до справжнього джерела, яке їх живитиме й де вони житимуть протягом вічності.
Натомість порада Томаса де Кемпіса чинити опір спокусам була цілком щирою. Але чи терпів коли-небудь спокуси, у своєму глухому монастирі, той побожний чоловік? Якщо й терпів, то йому було не так легко чинити їм опір і завдати поразки «дияволу, який ніколи не спить і завжди блукає, шукаючи, кого йому проковтнути». Томас де Кемпіс стверджував, що немає людини такої досконалої, яка не переживала б спокуси, і що для християнина неможливо уникнути «хоті», що є джерелом їх усіх.
Він, Роджер, виявляв слабкість і піддавався вимогам хоті багато разів. Не так часто, як писав у своїх записниках і нотатниках, хоч, безперечно, записувати те, чого він не пережив, а те, що тільки хотів пережити, було також манерою — боягузливою і сором’язливою — пережити це, а отже, й поступитися спокусі. Чи мусив він заплатити за такий гріх, хоч і втішався ним не насправді, а в той непевний і незбагненний спосіб, яким утішаються фантазіями? Чи мусив він заплатити за те, чого насправді не зробив, а лише бажав і записував? Бог, безперечно, побачить відмінність і покарає ці гріхи риторичного характеру не так суворо, як ті, що були скоєні насправді.
Хай там як, а записувати те, чого ти не пережив, лише для того, щоб сформувати собі уявлення, як би ти його пережив, уже містило в собі неявне покарання: те відчуття краху й розчарування, яким завжди закінчувалися брехливі ігри в його щоденниках. (До речі, й те, що він пережив також.) Але тепер ті безвідповідальні ігри вклали в руки ворога жахливу зброю, якою він зганьбить його ім’я і пам’ять про нього.
З другого боку, було не так легко зрозуміти, про які спокуси говорить Томас де Кемпіс. Вони могли бути такими прихованими, такими замаскованими, що нічим не відрізнялися від чогось доброго, від ентузіазму естетичного за своїм характером. Роджер пригадав, як у далекі роки його юності ті перші його захоплення добре сформованими тілами з тугими чоловічими м’язами, гармонійною красою підлітків не здавалися почуттями ницими і хтивими, а виявом щирої чуттєвості, естетичного ентузіазму. Так тривало багато часу. І саме це милування художньою досконалістю тіл спонукало його опанувати техніку фотографії, щоб переносити на світлини ті досконалі тіла. У якийсь період свого життя, уже перебуваючи в Африці, він помітив, що цей захват був не зовсім чистим або, точніше сказати, не тільки чистим, а чистим і нечистим водночас, бо ті гармонійно збудовані, спітнілі, мускулисті, без жодної краплі жиру тіла, в яких угадувалася матеріальна чуттєвість котячого племені, крім захоплення й захвату, розбуджували в ньому також почуття хоті, жадання, безумного прагнення пестити їх. Відбувалося так, ніби спокуси ставали частиною його життя, революціонізували його, наповнювали його таємницями, тривогами, страхом, але також хвилинами гострої й солодкої втіхи. І каяттям та почуттям гіркоти, безперечно. Чи коли Бог судитиме його, Він стане додавати та віднімати? Чи простить Він його? Чи покарає? Він відчував цікавість, а не страх. Так, ніби йшлося не про нього, а про якусь інтелектуальну вправу або загадку.
І тут він почув із подивом, як масивний ключ знову обертається в замковій шпарині. Коли двері його камери відчинилися, туди проник спалах світла, потужний пучок сонячних променів, який, здавалося, підпалив ранок лондонського серпня. Засліплений, він помітив, що до камери увійшли троє людей. Він не міг упізнати їхні обличчя. Підвівся на ноги. Коли двері зачинилися, він побачив, що найближче, майже доторкаючись до нього, стояв губернатор Пентонвілської в’язниці, якого він бачив разів два, не більше. То був чоловік високий, хирлявий і зморшкуватий. Він був у чорному одязі й мав суворий вираз обличчя. За ним стояв шериф, білий, як аркуш паперу. І ще був охоронець, який дивився в підлогу. Роджерові здалося, що тиша тривала кілька століть.
Нарешті, дивлячись йому у вічі, губернатор заговорив голосом, який спочатку спотикався, але ставав усе впевненішим і твердішим, мірою того як посувався вперед його монолог.
— Я повинен виконати свій обов’язок, повідомивши вам, що сьогодні вранці, 2 серпня 1916 року, Кабінет міністрів уряду Його Величності короля зібрався, щоб розглянути супліку про скасування смертної кари, подану вашими адвокатами, й присутні там міністри одностайно проголосували проти. Таким чином, вирок Трибуналу,, який засудив вас до смертної кари за зраду батьківщини, буде приведений у дію завтра, З серпня 1916 року, на подвір’ї Пентонвілської в’язниці о дев’ятій годині ранку. Згідно з усталеним звичаєм засуджений на страту не повинен одягатися в однострій в’язня й може мати на собі цивільний одяг, який зняли з нього, коли він увійшов до в’язниці, і який йому буде повернуто. Крім того, мій обов’язок повідомити вас, що капелани, католицький священик отець Кейрі та отець Мак-Керрол, що належить до тієї самої конфесії, готові надати вам духовну допомогу, якщо ви виявите таке бажання. Вони будуть єдиними особами, з якими вам дозволено розмовляти. Якщо ви хочете написати кілька листів родичам зі своїми останніми розпорядженнями, наша установа надасть вам необхідний для письма матеріал. Якщо ви маєте якісь інші прохання, можете висловити їх тепер.
— Коли я зможу побачитися з капеланами? — запитав Роджер, і йому здалося, що його голос пролунав хрипко й холодно.
