Насправді Роджер Кейсмент міг легко уявити собі, що сталося: нічого ані грандіозного, ані фантастичного, одна з тих дурниць, звичайна собі недбалість, наказ, що суперечив попередньому наказу, різниця в думках між керівниками Верховної ради ІРБ, Томом Кларком, Шином Мак-Дермотом, Патриком Пірсом, Джозефом Планкетом та іншими. Котрісь із них, а може, й усі, змінили думку про найзручніший час для прибуття «Ауда» в Трейлі-Бей і послали виправлення, не подумавши про те, що лист зі зміною часу зустрічі може затриматися в дорозі й надійти тоді, коли вантажний корабель і субмарина вже вийдуть у відкрите море й через жахливі атмосферні умови тих днів практично втратять будь-який зв’язок із Німеччиною. Мабуть, сталося приблизно щось таке. Невеличка плутанина, помилка в розрахунках, дурниця, і першокласне озброєння тепер лежить на дні моря замість потрапити в руки «Добровольців», які гинули на вулицях Дубліна протягом тижня, поки тривало повстання.
Він не помилився, вважаючи, що було помилкою підіймати збройне повстання без одночасного збройного виступу німецької армії, але це не принесло йому радості. Він хотів би помилитися. І хотів би бути там, разом із тими дурнями, тією сотнею «Добровольців», які вранці 24 квітня захопили будівлю Головного поштамту на Секвіль-стрит, або разом із тими, які намагалися взяти штурмом Дублінський замок, або разом із тими, котрі намагалися висадити в повітря форт «Меґезин» у Фенікс-Парку. У тисячу разів ліпше померти, як померли вони, зі зброєю в руках — померти смертю героїчною, шляхетною, романтичною, — аніж ганебною смертю на шибениці, як помирають убивці та ґвалтівники. Хоч яким неможливим та нереальним був задум «Добровольців», Ірландського республіканського братства та «Народного війська», було справжнім щастям — безперечно, всі, хто там був, плакали, і їхні серця несамовито калатали — слухати, як Патрик Пірс зачитував маніфест, що проголошував республіку. Нехай навіть протягом надзвичайно короткого часу в сім днів «сон кельта» став реальністю: Ірландія, звільнена від британської окупації, стала незалежною державою...
— Йому не подобалося, що я працюю на цій роботі, — знову долинув до нього сумний голос шерифа. — Він соромився, що люди з нашого кварталу, з кравецької майстерні знали, що його батько служить у в’язниці. Люди думають, що позаяк ми день і ніч перебуваємо поруч зі злочинцями, то ми заражаємося від них і теж стаємо порушниками закону. Чи де бачено таку несправедливість? Так ніби хтось не повинен виконувати цю роботу на благо суспільства. Я наводив йому приклад містера Джона Елліса, що працює катом. Він також працює перукарем у своєму селі Рочдейл, і ніхто там погано не говорить про нього. Навпаки, всі сусіди ставляться до нього з глибокою повагою. Вони стають у чергу, щоб він підстриг їх у своїй перукарні. Я певен, мій син нікому не дозволив би погано говорити про мене в його присутності. І він не тільки ставився до мене з глибокою повагою. Я знаю, він мене любив.
Знову Роджер почув той придушений стогін і відчув, як захиталося ліжко від тремтіння тюремника. Чи шериф відчував полегкість, ось так виливаючи душу, чи це тільки збільшувало його біль? Його монолог був як ніж, що длубається в рані. Роджер не знав, як йому з ним бути: озиватися до нього? Спробувати його втішити? Слухати його мовчки?
— Він ніколи не забував подарувати мені щось на день моїх іменин, — провадив шериф. — Першу платню, яку він одержав у кравецькій майстерні, він віддав мені всю цілком. Я мусив наполягти, щоб він залишив собі частину грошей. Який хлопець сьогодні ставиться з такою пошаною до свого батька?
Шериф знову поринув у мовчанку та в нерухомість.
Роджер Кейсмент не так багато довідався про повстання: захоплення поштамту, невдалий штурм Дублінського замку та форту «Меґезин» у Фенікс-Парку. І масові розстріли головних керівників повстання, серед них було розстріляно і його друга Шина Мак-Дермота, одного з перших сучасних ірландців, який писав прозу й поезію ґельською мовою. Скількох іще було розстріляно? Чи страчено в підземних казематах Кілменгамської в’язниці? Чи переведено до Річмондських казарм? Аліса розповіла йому, що Джеймса Коннолі, видатного організатора професійних спілок, так тяжко пораненого, що не міг стояти на ногах, посадили перед розстрільною командою на стілець. Варвари! Фрагментарні відомості про повстання, які Роджер довідався від тих, хто його допитував, директора Скотленд-Ярду Бейзила Томпсона та капітана флоту Реджиналда Гола, від служби розвідки Адміралтейства, від свого адвоката Джорджа Ґейвена Дафі, від своєї сестри Ніни та Аліси Стопфорд Ґрін, не дозволяли йому сформувати чітке уявлення про те, що сталося, й він бачив у своїй уяві лише кров, бомби, пожежі та стрілянину. Його допитувачі вимагали від нього відомості, які надсилали до Лондона ще тоді, коли на вулицях Дубліна точилися бої і британське військо придушувало останні вогнища опору. Короткі розповіді, випадково зронені фрази, уривки інформації, які він намагався розташувати у своєму контексті, застосовуючи свою фантазію і свою інтуїцію. Із тих запитань, які ставили йому Томпсон і Гол під час їхніх допитів, він зрозумів: англійський уряд підозрює, що він прибув із Німеччини очолити повстання. Ось так люди пишуть історію! Його, що з’явився сюди, аби спробувати зупинити повстання, британці перетворили на його лідера. Англійський уряд уже давно приписував йому вплив на прихильників незалежності Ірландії, який був далеким від реальності. Либонь, саме це пояснювало ті кампанії обмови й паплюження, які організувала проти нього англійська преса, коли він перебував у Берліні, звинувачуючи його в тому, що він продався кайзеру, ставши зрадником і найманцем, а сьогодні ту гидоту, яку приписують йому лондонські газети. То була кампанія, спрямована на те, щоб знеславити вождя, яким він ніколи не був і не хотів бути! Ось вона, історія, одне з відгалужень людської фантазії, що претендує на роль науки.
— Якось він захворів на лихоманку й лікар у шпиталі сказав, що він помре, — поновив свій монолог шериф. — Але місіс К’юберт, жінка, яка вигодувала його грудьми, і я, ми доглядали його з такою любов’ю й терпінням, що врятували йому життя. Я просидів біля нього не одну ніч, не склепивши очей і весь час натираючи йому тіло камфорним спиртом. Потім добре вкутував його. У мене душа надривалася, коли я бачив його, такого малесенького, тремтячого від холоду. Я сподіваюся, він не страждав. Я маю на увазі, не страждав там, в окопах, біля того місця, Лоос. Сподіваюся, його смерть була миттєвою, він і не помітив, як вона прийшла. Сподіваюся, Господь не був таким жорстоким і не влаштував йому тривалу агонію, дозволивши, щоб він повільно стікав кров’ю або задихався від гірчичного газу. Він завжди ходив на недільну службу й виконував свої обов’язки християнина.
— Як звали вашого сина, шерифе? — запитав Роджер Кейсмент.
Йому здалося, що в густій темряві тюремник знову здригнувся, ніби до нього дійшло вдруге, що він не сам-один у цій камері.
— Його звали Алекс Стейсі, — сказав він нарешті. — Як мого батька. І як мене.
— Я радий це знати, — сказав Роджер Кейсмент. — Коли ти знаєш, як звуть людину, ти можеш краще уявити її собі. Ти її відчуваєш, хоч і не знаєш її. Алекс Стейсі — це ім’я звучить добре. Воно створює в уяві образ людини доброї.
— Вихованої й послужливої, — промурмотів шериф. — Трохи сором’язливої, можливо. А надто у взаєминах із жінками. Я спостерігав його ще з малого віку. З чоловіками він почував себе зручно, не знав труднощів у спілкуванні з ними. Але спілкуватися з жінками соромився. Не наважувався дивитися їм у вічі. А коли вони зверталися до нього, то починав заникуватися й белькотіти. Тому я переконаний, що Алекс помер невинним.
Шериф знову замовк і поринув у свої думки та в цілковиту нерухомість. Бідолашний хлопець! Атож, не було сумніву, що його батько правду сказав, Алекс Стейсі помер, не спізнавши жіночого тепла. Ані тепла матері, ані тепла дружини, ані тепла коханки. Він, Роджер, принаймні спізнав, хоч і на дуже короткий час, щастя спілкування з матір’ю, гарною, ніжною, делікатною. Він зітхнув. Протягом певного останнього часу він зовсім про неї не думав, чого раніше ніколи з ним не траплялося. Якщо існує потойбічний світ, якщо душі померлих спостерігають із вічності, то він був певен, що Анна Джефсон не розлучалася з ним упродовж усього цього часу, стежила за всіма його кроками, страждала й тривожилася через ті невдачі, що спіткали його в Німеччині, поділяючи його розчарування, зневіру й те жахливе відчуття помилки, — якої він припустився через свій наївний ідеалізм, свою схильність до романтичного світогляду, за яку так гостро глузував із нього Герберт Ворд, — коли він зрозумів, що надто ідеалізував кайзера та німців, повіривши в те, що ірландська справа стане для них своєю і вони перетворяться на вірних і палких союзників у його мріях про незалежність своєї країни.
