Чарлі перший зі слуг повернувся додому, стікаючи водою.
— Піди поклич доктора Салаберта, але не французькою мовою, а місцевою говіркою.
Доктор Салаберт був одним із двох лікарів у Бомі, старовинному негритянському порту, — раніше він називався Мбома, — куди в шістнадцятому сторіччі прибували португальські торговці з острова Сан-Томе купувати рабів у племінних вождів зниклого королівства Конго, а тепер бельгійці перетворили його на столицю Незалежної Держави Конго. На відміну від Матаді, в Бомі не було шпиталю, а тільки амбулаторія для тяжких захворювань, де пацієнтів доглядали дві фламандські черниці. Лікар прийшов лише через дві години, тягнучи ноги й допомагаючи собі ціпком. Він був не таким старим, яким здавався, але тяжкий клімат, а передусім схильність до міцних трунків, зістарили його. Він здавався старезним дідом.
Одягався, як волоцюга. У його черевиках не було шнурків, а ґудзики на куртці були незастебнуті. Хоч день для нього лише починався, його очі були вже запалені.
— Атож, мій друже, це малярія, хіба тут може бути щось інше? Вас нещадно трястиме. А як від цього лікуватися, ви вже знаєте: приймати хінін, пити багато рідини, дієтичний бульйон, бісквіти й треба добре накриватися, щоб виганяти інфекцію потом. Навіть не думайте, що вам пощастить піднятися з ліжка раніше, як через два тижні. І ні в які подорожі не вирушайте, навіть за найближчий ріг вулиці. Малярія руйнує організм, вам це відомо не гірше за мене.
Хвороба забрала в нього не два, а три тижні. Він утратив вісім кілограмів і першого дня, коли йому пощастило піднятися на ноги, ступив лише кілька кроків і впав на підлогу, відчуваючи таку слабкість, якої раніше ніколи не відчував. Доктор Салаберт, пильно дивлячись йому у вічі, глухим голосом, у якому бриніло щось подібне до чорного гумору, застеріг його:
— У вашому стані було б самогубством вирушити в цю експедицію. Ваше тіло перетворилося на руїну й не витримає навіть подорожі до перехрестя Кришталевих гір. А тим більше кілька тижнів життя в умовах негоди. Ви не дістанетеся навіть до Мбанза-Нґунґу. Існують набагато швидші способи вбити себе, пане консул: пустити собі кулю в рот або зробити укол стрихніну. Якщо у вас виникне в цьому потреба, звертайтеся до мене. Я вже допоміг кільком людям вирушити в таку далеку подорож.
Роджер Кейсмент надіслав телеграму до Форін-Офісу про те, що стан здоров’я примушує його відкласти експедицію. А що незабаром тропічні зливи зробили джунглі та річку непрохідними, то експедиція у внутрішні райони Незалежної Держави Конго мусила чекати протягом кількох місяців, які розтяглися на цілий рік. Рік, протягом якого він повільно очунював від пропасниці й намагався відновити втрачену вагу, знову взяв у руки тенісну ракетку, став плавати, грати в бридж або в шахи, щоб скоротити нескінченні ночі Боми, водночас виконуючи консульські обов’язки, від яких він нудився неймовірно; рахував кораблі, які прибували та відбували, переглядав товари, що вивантажувалися з торговельних суден Антверпена, — рушниці, набої, сигари, вино, гравюри, розп’яття, кольорові вітражі, — і ті товари, що їх вивозили до Європи, — величезні купи каучуку, слонову кістку та вироби з неї, шкури тварин. Такий був обмін товарами, який у його юнацькій уяві мав урятувати конголезців від канібалізму, від арабських купців Занзібару, які контролювали торгівлю рабами, й відкрити їм двері до цивілізації!
На три тижні його звалила з ніг болотна пропасниця, коли він лежав нерухомий, приймаючи краплі хініну, розбавлені настоянками з трав, які готували для нього Чарлі й Мовуку тричі на день — його шлунок міг терпіти лише гарячий бульйон, шматочки вареної риби або курчати, — та граючись із Джоном, своїм бульдогом і найвідданішим другом. Він не знаходив у собі навіть сили зосередитися на читанні.
У цій вимушеній бездіяльності він часто згадував експедицію, яка відбулася 1884 року під командуванням його героя Генрі Мортона Стенлі. Він жив тоді в джунглях, відвідуючи незліченні села тубільців, живучи в таборах, які вони розбивали на галявинах, оточених дерев’яними частоколами, за якими горланили мавпи й ревли хижі звірі. Він почував себе напруженим і щасливим попри люті укуси москітів та інших комах, проти яких мало допомагало натирання камфорним спиртом. Він любив плавати в лагунах та річках дивовижної краси, не боячись крокодилів, досі переконаний у тому, що роблячи те, що вони робили, він, чотириста африканських носіїв, провідників та помічників, двадцятеро білих — англійців, німців, фламандців, валонів і французів, — які складали експедицію, і, звичайно ж, сам Стенлі, вони перебували на вістрі прогресу в цьому світі, де щойно почався кам’яний вік, який Європа залишила позаду багато століть тому.
Через роки, перебуваючи у візіонерській маячні лихоманки, він червонів від сорому, думаючи про те, яким сліпим тоді був. Він навіть не розумів на початку, з якою метою була організована експедиція, очолена Стенлі й фінансована королем Бельгії, на якого, звичайно ж, він тоді дивився — так само схвально, як і на Європу, на Захід, на світ — як на гуманітарного монарха, сповненого рішучості покінчити з наслідками рабства та людожерства й визволити африканські племена від поганства й приниження, які утримували їх у стані згубних небезпек.
Залишався лише рік до того часу, коли великі західні держави подарують Леопольдові Другому на Берлінській конференції 1885 року цю Незалежну Державу Конго площею понад два мільйони квадратних кілометрів — у вісімдесят п’ять разів більшою за територію Бельгії, — але на той час король Бельгії уже почав управляти землями, які збиралися йому подарувати, щоб він міг випробувати на двадцятьох мільйонах конголезців, що, як вважали, їх населяють, свої спасенні принципи. Монарх із густою й довгою бородою найняв для цієї роботи великого Стенлі, бо вгадав, зі своєю дивовижною здатністю помічати людські слабкості, що знаменитий дослідник був спроможний не тільки на великі подвиги, а й на жахливі злочини, якщо винагорода була на рівні його апетитів.
Очевидною причиною експедиції 1884 року, в якій Роджер уперше випробував свою зброю дослідника, було підготувати спільноти, розкидані по берегах Верхнього, Середнього й Нижнього Конго на відстані тисяч кілометрів у дрімучих джунглях, ущелинах, під водоспадами й на горах, покритих густою рослинністю, до прибуття європейських торговців та чиновників, що їх Міжнародна асоціація Конго (МАК) на чолі з Леопольдом Другим пошле в ці регіони відразу, як тільки могутні західні держави нададуть їй концесію. Стенлі та його супутники повинні були пояснити тим напівголим вождям, татуйованим і прикрашеним перами, іноді з колючками, встромленими в обличчя та в руки, іноді з членами, прикритими лише жмутиками лепехи або очеретяних віників, добродійні наміри європейців: вони прийдуть сюди, щоб покращити рівень їхнього життя, вилікувати їх від захворювань, таких, як смертельна сонна хвороба, просвітити їх і відкрити їм очі на істини цього світу та світу потойбічного, завдяки чому їхні діти та онуки почнуть жити життям пристойним, справедливим і вільним.
«Я тоді нічого не розумів, бо не хотів розуміти», — думав він тепер. Чарлі накрив його всіма плащами, які знайшлися в домі. Попри це та попри спеку, що стояла надворі, консул, скулений і холодний, тремтів під своєю москітною сіткою, мов клаптик тонкого паперу. Але гірше, аніж бути добровільним сліпим, було для нього знайти пояснення тим його вчинкам, за які будь-який неупереджений спостерігач назвав би його брехуном. Бо в усіх селах, куди заходила експедиція 1884 року, після того, як були роздані намистинки та всілякі дрібнички, й після мудрованих розтлумачень за допомогою перекладачів (багато з яких не могли домогтися, щоб тубільці їх зрозуміли) Стенлі примушував вождів та чаклунів ставити свої позначки під договорами, написаними французькою мовою, в яких вони зобов’язувалися надавати допомогу, житло, харчування та бути провідниками для чиновників і службовців МАК у тій діяльності, яку вони здійснюватимуть для реалізації тих планів, що їх надихали. Вожді та чаклуни підписувалися хрестиками, паличками, плямами, малюнками, нічого не запитуючи й не знаючи, під чим вони підписуються, милуючись намистами, браслетами й прикрасами з кольорового скла, які їм дарували, й перехиляючи по склянці горілки, якою Стенлі пропонував їм відсвяткувати укладення договору.
