Станція «Матансас» була розташована на березі річки Кагуйнарі, притоки Какет, й щоб добутися до неї, треба було вибратися нагору по крутосхилу, який сильна злива, що випала перед самим їхнім прибуттям, перетворила на потік грязюки. Лише індіанці-муйнани могли підійматися по ньому вгору, не падаючи. Інші ковзалися, скочувалися вниз, спиналися на ноги, покриті багном і синцями. На відкритому місці, теж захищеному частоколом із загострених угорі паль, кілька індіанців стали поливати подорожніх водою, щоб змити з них грязюку.
Начальника не було на місці. Він керував «набігом», намагаючись зловити кількох аборигенів, що втекли, яким, схоже, вдалося перетнути кордон із Колумбією, що був дуже близько. У «Матансасі» було п’ятеро барбадосців, і всі п’ятеро з великою повагою поставилися до «сеньйора консула», про чий приїзд і чию місію вони були досконально обізнані. Їх провели до осель, у яких вони мали жити. Роджера Кейсмента, Луїса Барнеса й Хуана Тісона оселили у великому будинку з дощок, накритому пальмовим листям, із заґратованими вікнами, де, як їм сказали, мешкав Норманд зі своїми жінками, коли вони перебували в «Матансасі». Але зазвичай він жив у «Китаї», невеличкому таборі за кілька кілометрів угору по річці, куди індіанцям не дозволялося наближатися. Начальник мешкав там, оточений своїми озброєними «розумниками», бо боявся стати жертвою замаху з боку колумбійців, які звинувачували його в тому, що він не шанує кордон і перетинає його під час своїх «набігів», щоб набирати собі працівників або ловити втікачів. Барбадосці розповіли, що Армандо Норманд завжди брав із собою жінок зі свого гарему, бо був дуже ревнивий.
У «Матансасі» були бора, андуки й муйнани, але не було вітото. Майже всі аборигени мали шрами від канчуків і понад десяток — тавро Компанії Арани на сідницях. «Кобила» стояла в центрі відкритого місця під деревом, покритим фурункулами та паразитарними рослинами, що їх називають лупунами, якому всі племена тієї місцевості поклонялися з шанобливим страхом.
У кімнаті, яка, безперечно, належала самому Нормандові, Роджер побачив пожовклі світлини дитячого личка господаря, диплом Лондонської школи бухгалтерів за 1903 рік і давніший диплом якоїсь середньої школи. Отже, сумніву не було: він навчався в Англії і здобув диплом бухгалтера.
Армандо Норманд повернувся в «Матансас», коли смеркалося. Крізь заґратоване вікно Роджер побачив, як він проминув його оселю, низенький, дрібний і майже такий самий хирлявий, як абориген, супроводжуваний «розумниками» з бандитськими пиками, що були озброєні «вінчестерами» та револьверами, й вісьмома чи десятьма жінками, закутаними в кушми або довгі амазонські сорочки без рукавів, і ввійшов до сусіднього будинку.
Протягом ночі Роджер прокидався кілька разів, переповнений болісною тривогою, думаючи про Ірландію. Його змагала ностальгія за батьківщиною. Він жив у ній так мало, а проте з плином часу відчував усе більшу й більшу солідарність із її долею та її стражданнями. Відтоді як він здобув можливість побачити з близької відстані хресну дорогу інших колонізованих народів, становище Ірландії стало йому боліти, як ніколи раніше. Він хотів якнайшвидше покінчити з цим усім, завершити свій звіт про ситуацію в Путумайо, передати його до Форін-Офісу й повернутися до Ірландії та працювати там, більше ні на що не відвертаючи увагу, разом зі своїми співвітчизниками-ідеалістами, що присвятили своє життя справі її визволення. Він надолужить згаяний час, стане іншою людиною в Ейре, навчатиметься, діятиме, писатиме й усіма йому доступними засобами намагатиметься переконати ірландців, щр коли вони люблять свободу, то повинні завоювати її в мужній і жертовній боротьбі.
Коли наступного ранку він спустився снідати, Армандо Норманд був уже там, сидячи біля столу, на якому лежали фрукти, шматки юкки, що, певно, замінювали хліб, і стояли філіжанки з кавою. Він і справді був низеньким і худим, з обличчям хлопчика, яке завчасно постаріло, і синім, нерухомим і твердим поглядом, який то з’являвся, то зникав під його миготливими повіками. Він був у чоботях, у синьому комбінезоні, білій сорочці, а поверх усього — у шкіряній куртці, з однієї з кишень якої визирали олівець і записник. За поясом у нього стримів револьвер.
Він розмовляв досконалою англійською мовою з дивним акцентом, і Роджер не зміг з’ясувати, з яких країв він походить. Спочатку він привітався з ним майже непомітним кивком, не промовивши жодного слова. На запитання про своє життя в Лондоні відповідав стримано, майже односкладовими словами, не став багато розводитися й про свою національність — «погодьмося на тому, що я перуанець» — і відповів із певною зарозумілістю, коли Роджер казав йому, що він та члени Комісії були вражені, побачивши, що у володіннях британської компанії до аборигенів ставляться так не по-людськи.
— Якби ви жили тут, то думали б інакше, — сухо коментував він без найменшого страху в голосі. Й після невеличкої паузи додав: — До тварин не можна ставитися, як до людських створінь. Якумама, ягуар, пума не розуміють логіки. Не розуміють її й дикуни. Не варто дивуватися, що чужоземців, які перебувають тут тимчасово, переконати в цьому не можна.
— Я жив двадцять років в Африці й не перетворився там на монстра, — сказав Кейсмент. — На відміну від вас, сеньйоре Норманд. Ваша слава супроводжує нас протягом усієї нашої подорожі. Жахіття, які розповідають про вас у Путумайо, не вкладаються в уяву. Ви це знаєте?
Армандо Норманд анітрохи не був схвильований. Дивлячись на нього, як і раніше, пустим і безвиразним поглядом, він обмежився тільки тим, що стенув плечима і сплюнув на підлогу.
— Ви дозволите мені поцікавитися, скількох чоловіків і жінок ви вбили? — несподівано запитав його Роджер.
— Стільки, скільки було треба, — відповів начальник «Матансаса», не змінивши тону й підводячись на ноги. — Пробачте. У мене справи.
Огида, яку Роджер відчував до цього чоловічка, була такою великою, що він вирішив не допитувати його особисто й доручив це завдання членам Комісії. Цей убивця розповість їм лише купу брехні. Він обмежився лише розпитуванням барбадосців і тих «розумників», які погодилися дати свідчення. Він допитував їх уранці й увечері, а протягом решти дня з більшою ретельністю опрацьовував ті відомості, які одержував із тих розмов. Щоранку він спускався до річки, занурювався у воду, робив кілька знімків і потім не припиняв працювати до самої ночі. На своє вузеньке ліжко він падав геть виснажений. Його сон був уривчастим і гарячковим. Він помічав, як худне з кожним днем.
Він був стомлений і пересичений. Як свого часу сталося з ним у певний момент у Конго, він став боятися, що моторошна низка злочинів, насильства та жахіть усякого виду та різновиду, які відкривалися йому щодня, вплине на його психічну рівновагу. Чи здоров’я його духу зможе вчинити опір цим щоденним жахіттям? Його пригнічувала думка про те, що в цивілізованій Англії мало хто повірить у те, що білі та метиси Путумайо можуть доходити до таких дикунських крайнощів у ставленні до людей. Він знову буде звинувачений у перебільшеннях й упередженнях, у тому, що він умисне підсилює трагізм ситуації, щоб надати своєму звіту більшого драматизму. І не тільки жорстоке ставлення до аборигенів утримувало його в стані глибокої пригніченості. А й той факт, що після того, як він бачив, чув і був свідком того, що тут відбувається, він уже ніколи не зможе з оптимізмом подивитися на життя, яким він жив у молодості.
Коли він довідався, що з «Матансаса» відбуває експедиція носіїв, які віднесуть каучук, зібраний за останні три місяці, на станцію «Межиріччя», а звідти в порт Пуерто-Перуано, щоб повантажити його на корабель і відправити за кордон, він повідомив товаришам, що супроводжуватиме її. Комісія могла залишитися тут, щоб завершити інспекцію та опитування. Його друзі були так само виснажені й пригнічені, як і він. Вони розповіли йому, що нахабні манери Армандо Норманда негайно змінилися, коли йому дали знати, що «сеньйор консул» дістав доручення приїхати й розслідувати жорстоке ставлення до аборигенів у Путумайо від самого сера Едварда Ґрея, канцлера Британської імперії, і що вбивці та кати, оскільки вони працюють у британській компанії, можуть бути віддані під суд в Англії. А надто в тому разі, якщо вони мають англійську національність або вдають, ніби її мають, що, схоже, стосується і його. Або їх можуть передати перуанському й колумбійському уряду, щоб вони судили їх тут. Після того як він це почув, Норманд став поводитися перед Комісією смиренно й послужливо. Він заперечував свої злочини й запевняв їх, що відтепер вони не повернуться до помилок минулого: аборигенів добре годуватимуть, лікуватимуть, коли вони захворіють, платитимуть їм за роботу й ставитимуться до них, як до людських створінь. Він поставив афішу посеред майдану, де написав усі ці обіцянки. Та витівка не мала ніякого глузду, бо аборигени, всі неписьменні, не могли нічого прочитати, як і більшість «розумників». Він виставив ту афішу для того, щоб її могли прочитати члени Комісії й ніхто більше.
