Роджер Кейсмент з’ясував, що багато «розумників» не виконували ніякої продуктивної праці. Вони були тими людьми, які вкидали аборигенів до в’язниць, катували їх і визискували. Вони з ранку до вечора валялися на землі, курили, пили, розважалися, ганяли м’яча, розповідали анекдоти або віддавали накази. На аборигенів вони навалювали всю роботу: будувати оселі, лагодити дахи, зіпсовані зливою, поновлювати стежку, яка спускалася до пристані, мити, чистити, вантажити, готувати їжу, а протягом того короткого часу, який їм залишався, обробляти свої поля, без яких вони не мали б чого їсти.
Роджер розумів, у якому стані духу перебували його товариші. Якщо навіть для нього, який прожив двадцять років у Африці й, здавалося, бачив там усе, те, що тут відбувалося, здавалося страхітливим і неможливим, напружувало йому нерви до крайньої межі, на якісь хвилини вкидало його у стан цілковитої знемоги, то як могли сприймати таку дійсність ті, хто більшу частину свого життя прожив у цивілізованому світі, вірячи в те, що й решта Землі є такою, де існує суспільство, що має закони, церкви, поліцію, звичаї та мораль, які не дозволяють людським створінням поводитися, як дикі звірі й люті хижаки.
Роджер хотів продовжити свою роботу в Путумайо для того, щоб зробити свій звіт якомога повнішим, але причина була не тільки в цьому. Крім усього іншого, він хотів якнайліпше пізнати персонажа, який, за всіма свідченнями, був парадигмою жорстокості в цьому світі: Армандо Норманда, начальника станції «Матансас».
Ще з Іквітоса він чув анекдоти, коментарі й натяки про цього чоловіка, чиє ім’я завжди пов’язували з такою ницістю та підлотою, що його образ геть заполонив його уяву, й він нерідко бачив кошмарні сни, з яких прокидався залитий потом і з прискореним серцебиттям. Він був переконаний, що багато з тих розповідей, які він почув від барбадосців про Норманда, були перебільшеннями, розпаленими палкою уявою, такою притаманною народам південних країн. Але сам той факт, що цей суб’єкт міг створити подібну міфологію, вказував на те, що йшлося про створіння, яке, хоч це й здавалося неможливим, переважало в дикунстві таких страхітливих виродків, як Абелардо Аґверо, Альфредо Монт, Фідель Веларде, Еліас Мартіненґі та інші потворні суб’єкти їхньої породи.
Ніхто точно не знав, до якої національності він належав — його вважали перуанцем, болівійцем або англійцем, — але всі погоджувалися з тим, що йому не було ще й тридцяти років і що він навчався в Англії. Хуан Тісон чув, як розповідали, що він здобув освіту бухгалтера в одному з лондонських інститутів.
На вигляд він був низенький, тендітний і дуже потворний. Згідно з розповіддю барбадосця Джошуа Даєла від його хирлявої особи променилася «зла сила», яка примушувала тремтіти кожного, хто наближався до нього, а його погляд, проникливий і холодний, як крига, здавався поглядом гадюки. Даєл запевняв, що не тільки індіанці, а також «хлопці» і навіть десятники відчували страх у його присутності. Бо в будь-яку мить Армандо Норманд міг наказати вчинити або зробити власними руками якусь страхітливу жорстокість, анітрохи не змінивши виразу зневажливої байдужості, з якою він дивився на все, що його оточувало. Даєл признався перед Роджером та Комісією, що на станції «Матансас» Норманд одного дня наказав йому вбити п’ятьох андуків, покараних за те, що вони не виконали норму зі збирання каучуку. Даєл убив перших двох пострілами, але начальник наказав, щоб двом наступним він відрізав яйця і добив їх ударами палиці. Останнього він мав задушити руками. Протягом усієї екзекуції він сидів на стовбурі дерева, курячи й спостерігаючи, й при цьому млявий вираз його червонощокого обличчя анітрохи не змінився.
Інший барбадосець, Сифорд Грінвіч, який працював кілька місяців під Армандо Нормандом у «Матансасі», розповідав, що улюблена тема розмов «розумників» станції була про звичку їхнього шефа закладати в статевий отвір своїх дівчаток-наложниць мелений перець або стручок червоного перцю, бо він любив слухати, як вони репетують від пекучого болю. Грінвіч запевняв, що тільки в такий спосіб він збуджувався й міг устромити їм прутня. Був такий час, розповів барбадосець, коли Норманд, замість садовити винних у «кобилу», підіймав їх за допомогою ланцюга, прикріпленого до дерева, високо в повітря і з розгону опускав, щоб помилуватися, як, падаючи на землю, вони розбивали собі череп або кістки, або відкушували язика, що потрапляв між зуби. Ще один десятник, який служив під началом Норманда, розповів Комісії, що більше, аніж його самого, індіанці-андуки боялися його собаки, якого він видресирував, щоб той устромляв свої ікла в тіло індіанця, на якого він його нацьковував, і шматував його плоть.
Чи могли бути правдою такі жахіття? Роджер Кейсмент казав собі, напружуючи пам’ять, що серед великої колекції мерзотників, яких він знав у Конго, людей, яких влада й безкарність перетворювали на монстрів, жоден не міг зрівнятися з цим індивідом. Його опанувала дещо порочна цікавість познайомитися з тим суб’єктом, почути, як він розмовляє, як діє, і з’ясувати, звідки він такий узявся. І що він міг сказати про ті злочини, які йому приписували.
З «Оксиденте» Роджер Кейсмент та його друзі перебралися знову ж таки на вітрильнику «Швидкий» на станцію «Останній притулок». Вона була меншою, ніж попередні, й також нагадувала своїм виглядом фортецю, оточена частоколом із загострених угорі паль, який оточував невеличку кількість осель, і охоронцями в отворах між ними. Індіанці тут здавалися відлюдкуватішими й примітивнішими, ніж вітото. Вони ходили напівголі з пов’язками на стегнах, що ледве прикривали їм член. Тут уперше Роджер побачив двох тубільців із тавром Компанії на сідницях: КА. Вони здавалися старшими, аніж більшість інших. Він спробував заговорити з ними, але вони не розуміли ані іспанської мови, ані португальської, ані мови вітото, якою намагався порозумітися з ними Фредерік Бішоп. Згодом, ходячи по «Останньому притулку», вони побачили й інших індіанців, позначених тавром Компанії. Від одного зі службовців станції вони довідалися, що принаймні третя частина аборигенів, що живуть навколо станції, носять на своїх тілах тавро КА. Цю практику припинили лише кілька тижнів тому, коли Перуанська Амазонська компанія погодилася на приїзд Комісії в Путумайо.
Щоб дійти від річки до «Останнього притулку», треба було піднятися по розмоклому після дощів крутосхилу, де ноги грузли по коліна. Коли Роджер спромігся скинути із себе чоботи й витягтися на своєму незручному ліжку, у нього боліли всі кістки. До нього повернувся кон’юнктивіт. Одне око так йому пекло й сльозилося, що, знявши з нього примочку, він його забинтував. Він прожив тут кілька днів у подобі пірата із забинтованим і прикритим вологою ганчіркою оком. А що цих заходів обережності було не досить, щоб подолати запалення та зупинити сльози, то починаючи відтоді й до самого кінця подорожі в усі ті хвилини дня, коли він не працював, — а їх було мало, — він прибігав до свого гамака або ліжка, падав на нього і залишався там, наклавши на обидва ока клаптики тканини, намочені теплою водою. Так йому легше було терпіти біль. Протягом цих періодів відпочинку й ночами — він спав не більше як чотири або п’ять годин — він намагався подумки організувати звіт, який він напише для Форін-Офісу. Головні лінії для нього були очевидні. Спочатку він намалює загальну картину умов праці та життя в Путумайо, з якими зустрілися першопрохідці, коли вони прийшли, щоб тут отаборитися, захопивши землі племен, близько двадцяти років тому. І як відсутність робочих рук спонукала їх чинити «набіги» без страху бути покараними, бо в цих краях не було ані суддів, ані поліції. Вони були тут єдиною владою, що підтримувала себе вогнепальною зброєю, проти якої безпорадними виявилися рогатки, списи та духові рушниці.
Він повинен ясно описати систему добування каучуку, основану на рабській праці і знущанні з аборигенів, що розпалювалася жадібністю начальників, які працювали за відсоток зібраного каучуку й намагалися збільшити його видобуток, удаючись до фізичних покарань, калічення та вбивства аборигенів. Безкарність і абсолютна влада розвинули в цих індивідах схильність до садизму, яку вони могли вільно застосовувати до тубільного населення, що не мало ніяких прав.
