— Якої ви думки про отця Рікардо Уррутія, містере Стірс?

— Про настоятеля августинців? Я з ним спілкувався дуже мало. Загалом він справив на мене позитивне враження. Ви з ним часто зустрічалися останніми днями, чи не так?

Чи консул усвідомлював, що вони зараз перейдуть на слизький ґрунт? У його вирячених очицях з’явився тривожний блиск. Його лисина виблискувала під світлом гасової лампи, яка бризкала іскрами на столику, що стояв у самому центрі кімнати. Він перестав вимахувати віялом, яке тримав у правій руці.

— Зрештою, отець Уррутія живе тут лише рік, і він не виїздив з Іквітоса, — сказав Кейсмент. — Тому він не багато знає про становище на каучукових плантаціях Путумайо. Натомість він багато говорив зі мною про іншу людську драму, яка відбувається тут, у місті.

Консул відсьорбнув ковток портвейну. Він знову став обмахуватися віялом, і Роджер мав таке враження, ніби його кругле обличчя набуло червонішого кольору, ніж звичайно. Буря надворі завивала й гриміла глухими і тривалими перекатами грому й іноді освітлювала яскравим спалахом темряву лісу.

— Це проблема дівчаток і хлопчиків, яких забирають у племен, — провадив Роджер. — їх привозять сюди і продають родинам за двадцять-тридцять сентаво.

Містер Стірс мовчав, дивлячись на нього. Він тепер обмахувався віялом дуже енергійно.

— Згідно з інформацією падре Уррутія всі слуги в Іквітосі були відібрані в племен і продані, — додав Кейсмент. І дивлячись консулові у вічі, запитав: — Це так?

Містер Стірс зробив тривалий видих і засовався у кріслі-гойдалці, не приховуючи свого роздратування. Його обличчя, здавалося, говорило: «Який же я буду радий, коли завтра ви відпливете до Путумайо. Сподіваюся, після того нам уже не доведеться дивитися один одному у вічі, містере Кейсмент».

— Хіба в Конго такі речі не трапляються? — ухильно запитав він.

— Трапляються, але не в таких масштабах, як тут. Пробачте мені за нескромне запитання. Четверо слуг, яких ви маєте, ви найняли по контракту чи купили за гроші?

— Вони дісталися мені у спадок, — сухо відповів йому британський консул. — Вони утворювали частину цього будинку, коли мій попередник, консул Кейзес, повернувся до Англії. Я не можу стверджувати, що він їх найняв по контракту, бо тут, в Іквітосі, такого звичаю нема. Усі четверо моїх слуг неписьменні й не вміють ані читати, ані підписувати контракт. У моєму домі вони сплять, їдять, я дбаю про них і, крім того, даю їм гроші на чай, що є, запевняю вас, не дуже поширеною практикою в цьому краї. Усі четверо можуть піти від мене, коли їм заманеться. Поговоріть із ними й запитайте, чи їм хочеться пошукати собі роботу десь-інде. Ви побачите їхню реакцію, містере Кейсмент.

Роджер кивнув головою і відпив ковток портвейну.

— Я не хотів образити вас, — сказав він тоном вибачення. — Я лише намагаюся зрозуміти, де перебуваю, зрозуміти цінності та звичаї Іквітоса. Я не маю найменшого бажання, щоб ви сприймали мене як слідчого.

Вираз обличчя консула тепер став відверто ворожим. Він почав обмахуватися віялом дуже повільно, а в його погляді читалася відверта неприязнь і майже ненависть.

— Я сприймаю вас не як слідчого, а як правдолюба, — поправив він його, не змінюючи свою гримасу неприязні. — Або героя, якщо хочете. Я вже вам сказав, що героїв я терпіти не можу. Не осудіть мене за відвертість. І раджу вам не створювати собі ілюзій. Ви не зміните того, що відбувається тут, сеньйоре Кейсмент. І падре Уррутія теж. У певному розумінні те, що відбувається з тими дітьми, — то їхнє щастя. Тобто те, що їх беруть на службу, я хочу сказати. Для них було б у тисячу разів гірше, якби вони виростали в племенах, де їх пожирали б воші й де вони помирали б від пропасниці та різних пошестей, перш ніж їм виповнювалося б десять років, та працюючи, як тварини, на каучукових плантаціях. Тут їм живеться краще. Я знаю, що ви шоковані моїм прагматичним поглядом на життя.

Роджер Кейсмент не сказав нічого. Він уже довідався про все, про що хотів довідатися. І також про те, що відтепер британський консул на Іквітосі, мабуть, буде ще одним ворогом, якого йому доведеться остерігатися.

— Я приїхав сюди для того, щоб служити своїй країні на консульському полі діяльності, — додав містер Стірс, дивлячись на волокнисту мату на підлозі. — Я виконую цю службу сумлінно, запевняю вас. Усіх британських громадян, яких тут небагато, я знаю, я їх захищаю, я намагаюся задовольняти всі їхні потреби. Намагаюся робити все, що можу, для пожвавлення торгівлі між Амазонією та Британською імперією. Я регулярно інформую свій уряд про комерційний рух, про кораблі, які звідси виходять і сюди приходять, про прикордонні інциденти. У мої обов’язки не входить воювати з рабством та з тими зловживаннями, яких припускаються метиси та білі Перу стосовно індіанців Амазонії.

— Я відчуваю, що образив вас, містере Стірс. Не говорімо більше про це.

Роджер підвівся на ноги, сказав «на добраніч» господареві дому й пішов у свою кімнату. Гроза стихла, але дощ усе ще падав. Тераса, яка прилягала до його спальні, була вся мокра. У повітрі чувся сильний запах рослин та вологої землі. Ніч була темна, комахи дзижчали так гучно, ніби літали в помешканні, а не в лісі. Після грози на землю впала інша злива, злива чорних жуків, яких тут називали вінчукас. Завтра їхні трупи встелятимуть терасу, і якщо він на них наступить, то тріщатимуть, як горіхові шкаралупи, й заллють підлогу чорною кров’ю. Він роздягся, вдягнув піжаму й лігу постіль, над якою була натягнута сітка від москітів.

Звичайно ж, він припустився необачного вчинку. Даремно він образив консула, цього бідного й, либонь, доброго чоловіка, який тільки й мріяв, що вийти на пенсію без зайвих проблем і доглядати свій садочок біля котеджу у графстві Саррей, який він досить дешево придбав за свої заощадження. Але він, Роджер, просто не міг цього не висловити, щоб бодай трохи позбутися болю в тілі та тривоги у своїй душі.

Він пригадав свою запеклу суперечку на «Гуаяні», кораблі, на якому він плив від Табаріги, порту на кордоні Перу й Бразилії, до Іквітоса, з каучукопромисловцем Віктором Ізраелем, мальтійським євреєм, який Протягом багатьох років жив в Амазонії і з яким у нього відбувалися довгі й цікаві розмови на палубі корабля. Віктор одягався неохайно, здавався завжди щойно перевдягненим, розмовляв бездоганною англійською мовою й натхненно розповідав про своє авантюрне життя, ніби запозичене з детективного роману, поки вони грали в покер і пили коньяк, який страшенно подобався каучукопромисловцеві. Він мав жахливу звичку стріляти в рожевих чапель, які літали над кораблем, зі стародавнього пістолета, але, на щастя, влучав дуже рідко. Та якось під час однієї з їхніх розмов Віктор заходився вихваляти Хуліо Арану. Він стверджував, що цей чоловік визволяє Амазонію від дикунства й прилучає її до сучасного світу. Він захищав «набіги», завдяки яким нібито ще можна було здобути робочі руки для збирання каучуку. Бо найбільшою проблемою сельви був брак робітників, які збирали дорогоцінну речовину, якою Творець нагородив цей край і облагодіяв перуанців. Ця манна небесна пропадала через лінощі й тупість дикунів, які відмовлялися працювати збирачами каучукового соку й змушували каучукопромисловців нападати на племена й примушувати їх працювати силоміць. Що означало втрату часу та великих грошей для підприємців.

— Ви маєте такий погляд на речі, — обережно урвав його Роджер Кейсмент. — Але існує й інший.

Віктор Ізраель був чоловік довготелесий, тонкий, із сивими пасмами в густій і довгій чуприні, що спадала йому аж на плечі. Він мав кількаденну сиву борідку на своєму кощавому обличчі й темні трикутні, певною мірою мефістофельські очиці, що розгублено втупилися в Роджера Кейсмента. На ньому була кольорова камізелька, а поверх неї кольорові шлейки й щось подібне до химерної шалі на плечах.

— Що ви хочете цим сказати?

— Я маю на увазі погляд тих людей, яких ви називаєте дикунами, — пояснив йому Роджер Кейсмент таким банальним тоном, ніби говорив про час або про москітів. — Поставте себе на мить на їхнє місце. Вони перебувають у своїх селах, де жили протягом років або століть. Одного дня на них наїжджають білі сеньйори або мулати, озброєні рушницями та револьверами, й наказують, щоб вони покинули свої родини, свої ділянки обробленої землі, свої хатини й подалися збирати каучук за десятки або й сотні кілометрів на користь чужоземців, чий єдиний аргумент — сила, якою вони володіють. Ви пішли б добровільно збирати знаменитий каучуковий сік, сеньйоре Віктор?